Почнемо з того, чому люди купують пресу, і чому не купують. Кожна людина тепер може відкрити інтернет та дізнатись новини "першою", ще й з поміткою "молнія!", "терміново", "только шо сообщілі". Навіщо ж їй тоді ранішня преса на килимку під порогом, або товста щотижнева макулатура замість клап-ляп на смартфоні?
А також, чому він має сплачувати за це гроші, коли йому у всіх переходах сують в руки безкоштовне "тожесамоє"?
Для мене відповідь лежить на поверхні. Справа у тому, що і як там написане.
Я витрачаю кошти, щоб читати наукові публікації з кількох тем. Чи я програю від того, що не шукаю по інтернету обривки ціх статей, їхні перепеви неумілою мовою дилетанта? А що заважає мені просто почекати, поки місцева "кримська правда" напише мені "як треба" на цю тему, адже вона багато пише про історію, культуру? Звичайно ж, не програю.
Люди, які читають і дивляться всіляке лайно у сподіванні, що сам-то він має критичний розум і навіть з помоїв зможе отримати корисну інформацію - ці люди, м'яко кажучи, самооманюються. По-перше, читання усілякого лайна одразу ставить під питання критицизм їхнього розуму. По-друге, їсти об'їдки і помої можна і треба, коли ти вмираєш від голоду, щоб якось протягнути добу-дві. Але точно не добровільно, та ще й із задоволенням.
На цьому прикладі видно, що люди готові платити, готові купувати інформацію. Але - 1) якісну інфомацію, 2) адресну інформацію.
Так само любителі спорту знають, навіщо їм спортивна преса, що вони там шукають, чому читають те і не люблять отето. Та будь=хто завтра, коли захоче продати чи купити нерухомість, першу чергу візьме концентрований тижневик "купи-продай", а не солянку "місцева правда", де в тому числі є і кілька оголошень. Бо в цьому випадку людина добре знає, що їй треба, і не пошкодує кілька гривень за інформацію.
Сучасна практика українських видань, між тим, йде зовсім іншим шляхом. Перефразуючи один відомий вираз, типовий новинний сайт або друк пише "все ні про що і ніщо про все", і з читанням ви дізнаєтесь "все менше про більше та все більше про менше".
Ви не готові платити за це, і готові з легкістю проміняти одну солянку на іншу. Як були б готові їсти безкоштовні сніданки, де кожного разу не вгадаєш, що на столі, але з легкістю проміняли б їх на іншу, де видають обіди з сюрпизом. Але платити за страви, про які ви не знаєте ані складу, ані назви - ви б не схотіли.
А навіщо безкоштовні сніданки їх организаторам? Очевидно, що вони мають кошти з іншого. Наприклад, з платного туалету, або з музики і телетексту які вам крутять, поки ви безкоштовно їсте, а може це взагалі спосіб відмивання коштів.
Як ви вже здогадалися, я вважаю що преса в Україні має бути чітко сортована. І за великими, і за маленькими категоріями.
Політична окремо, бульварна, жовта, аналітична, спортивна, мистецька, окремо. Хтось може поєднувати, орієнтуючись на аудіторію які треба "три в одному".
Політична не має приховувати своїх поглядів - це чесна альтернатива джинсі. Захочу дізнатись що думає така-то партія - куплю газету, яка відкрито підтримує цю партію. Тобто, яка хоче продаватись серед членів і симпатиків такої партії.
Сенсації мають повернути собі первісний смисл - це те, що змінює сенс, після прочитання чого "ваше життя ніколи не буде як раніше". Хороша сенсація має бути ще й правдивою, і вона не шльопається на швидку руку, а здобувається місяцями важких маніакальних пошуків.
Корреспондент - це дописувач. Колись так звались листи читачів до газети, кореспондеції. Читачам цікаво читати інших читачів. Одним за таке платили, іншим - просто давали площу, а хтось міг і сплатити виданню грошима за трибуну - тоді газета вказувала, що це його думка, а не власника газети.
І звичайно, треба конкуренція. Конкуренція за читача, який купує газету (в тому числі електронну, коли хочеться), а не конкуренція перед власником, хто краще виконає чи навіть вгадає його забаганки.
Пост спочатку надрукований тут: http://don-katalan.dreamwidth.org/1416353.html.
Journal information