ще один бік росіянської дійсності - це естетична криза. Спочатку назву симптоми, а не саму хворобу. Безліч повістей про попаданців - що було би, якби Вася потрапив у минуле, перед тим випадково дізнавшись у подробицях хід історичних подій та озброївшись необхідними знаннями, і поламав закони природи та історії, повернувши колесо всп'ять. Постійна репродукція "старих пєсєн о главном" - визнання культурного фіаско, що протягом 25 років нової реальності вся творча інтелігенція не написала жодного знакового твору, і що навіть найнесистемніші шлягери минулого встигли бути написані до, а не після падіння залізного фелікса в москві. І вже як наслідок - натужна ностальгія за радянським совком, коли баби билі краще і давалі чащє, коли гагаринська улибка надихала цілі покоління, а голова уряду міг залякати світ ядерною кукурудзою.
Хвороба ж настільки приховалася, що не бачать її не тільки сам хворий та його рідня, але й лікарі. Ерефія була всі ці чверть столітя недорозпаденим радянським союзом, і тільки і всього. Вона не змогла створити нову атмосферу, ані як федерація, ані як демократія чи деспотія, тому що сам факт її існування - затянутий у часі нещасний випадок. Организми, що населюють цей макроорганизм, патріоти лише в тому сенсі, в якому паразит може любити свого носія та розносчика. І в застарілій болі, яка звучить в надривному "Ну почєму нас нікто нє любіт?" звучить прихована відповідь - вони і самі себе не люблять, і свою батьківщину теж. Дивно було б чекати від них кращого сталення до інших ніж до самих себе.
Штучне утворення вхопилось за можливість перетворити весь світ навколо на такий само штучний.
Пост спочатку надрукований тут: http://don-katalan.dreamwidth.org/1498995.html.
Journal information