У Києві Центральна Рада збирається на перше запротокольоване засідання. Обговорює виготовлення печатки УЦР, передачу собі будівлі Педагогічного музею на Володимирській (Будинок вчителя).
У Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Катеринославі паралельно із "Комітетами" тимчасового уряду вже діють Ради робочих, солдатських та селянських депутатів. Десь під одним дахом, десь окремо - робочі мають свій Совєт, солдати - свій.
Радикальні гасла та підчас фантастичні вимоги совєтів починають викликати роздратування в поміркованої публіки. Скороченню "Совет р-чих, с-х, к-х депутатов" дають дошкульну кличку "рачих, собачих та курячих депутатів".
Напередодні рушійна сила Центральної Ради - Товариство українських поступовців - випускає відозву до українських громадян. В газетах її друкують - це заклики підтримати новий революційний уряд, українську пресу, відкривати українські школи та "Просвіти". Сьогодні ж свою першу відозву, аналогічну за змістом до ТУПівської, приймає і Центральна Рада.
Петроградське відділення Товариства українських поступовців друкує у газеті "День" заяву зі своїми вимогами: автономія України, українська мова у школах, звільнення полонених у Першій світовій війні галичан.
ТУП, або "поступовці" (аналог "прогресистів") окреслює себе як політичну силу, що прагне автономії України у складі Росії.
Наскільки популярними тоді були ті гасла? Надамо слово представнику найближчого партнера ТУПівців по коаліції - соціал-демократові Володимиру Винниченкові.
«Ми одразу, без вагання, без торгування повірили в Революцію. І так само без вагання, щиросердно, рішуче одкинули, одшпурнули від себе дореволюційні настрої, наміри, сподівання, розрахунки. Це все стало одразу непотрібним.
І зразу одпали всі инчі способи увільнення, всі орієнтації на зовнішні ворожі до Росії сили. Український сепаратизм тоді помер разом з причиною, що породила його. Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливости, на здобуті права всякого поневоленого.
За 250 років перебування в спільці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії дома, вперше інтереси цеї колишньої в'язниці стали близькими, своїми. Ми стали частиною, — орґаничною, активною, живою, охочою частиною — єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеобхоплюючий лад? Де є така необмежена воля слова, зібрань, орґанізацій, як у новій великій революційній державі? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених, понижених і експлуатованих, як у Новій Росії?
Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих „самостійників” або людей занадто вже, хоробливо пронятих національним чуттям.»
Читаючи ці рядки, до того ж написані вже після революції, мимоволі ловиш себе на думці, що автор зле жартує над собою, випромінює сарказм. Але може бути, що все це серйозно, що це не самовикривання, а самовиправдання. Як бачимо, Винниченко зве ідею автономії (навіть не незалежності) "сепаратизмом".
Пост спочатку надрукований тут: http://don-katalan.dreamwidth.org/1565125.html.
Journal information