Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Про квоти, меми та мобілізацію

Ухвалення в першому читанні законопроекту про мовні квоти на українському телебаченні знову надовго заповнило інформаційний простір страшилками про мільйони громадян, яких хижі націоналісти позбавляють законного права вважати, що вони й досі живуть у Савєцкам Саюзє. Не будемо розвінчувати жахів широких верств суспільства: так, шановні, ви не повірите, але СРСР справді скінчився. Більше того, тепер в українському етері має нарешті скінчитися й Росія — і альтернатив цьому не існує.
Заламування рук із приводу наглої безпрецедентної українізації українського телебачення, якої не винесуть прості громадяни, звиклі до російської мови з блакитних екранів, узагалі викликає подив у будь-якого резидента з притомною довгочасною пам'яттю. Адже ми вже мали в своїй недовгій незалежній історії цілком українське телебачення — наприкінці 90-х, коли закладалися підвалини майбутньої ТБ-індустрії, нікому і на думку не спадало, що на центральних українських каналах (за винятком хіба що “Інтера”, який створювався як локальний транслятор російського ОРТ з українською рекламою та “Мелорамою”) передачі мають іти російською мовою. При цьому суспільство, яке на той час дійсно — після стількох років суцільної російськомовності основних інформаційних потоків — могло мати проблеми з розумінням україномовного контенту, аж ніяк не кинуло втикати у свої телеящики й не вийшло на вулиці з протестами. Воно звикло. І подальша русифікація ефіру в другій половині 2000-х років аж ніяк не була викликана потребами споживачів телебачення — її причиною стали винятково комерційні інтереси українських телеканалів, які зауважили, що купити готовий російський телепродукт значно дешевше, ніж виробити свій чи перекладати західний. А якщо вже й виробляти свій, то теж краще російською — щоби, якщо пощастить, продати його багатим московським каналам і на отримані гроші купити ще більше російських шоу та серіалів. Цей тісний симбіоз не міг не закінчитися тим, чим закінчився при Януковичі — коли розжирілі від партійних грошей телеканали, вже щільно окуповані російським менеджментом, навіть міряння бюджетами почали оцінювати в гонорарах запрошених московських телеведучих. Телеведучий із Москви став для українських телешишок не просто якоюсь пікантною родзинкою, як колись Дмітрій Кісєльов на ICTV, а головним символом корпоративного престижу.



Фото: стоп-кадр видео


Авжеж, суспільство звикло й до цього — куди йому було діватися? Суспільство знову звикло до того, що герої телефільмів, естрадні зірки, телеведучі, учасники реаліті-шоу й улюблені коміки — всі символи успіху телевізійної маскультури — мають говорити винятково російською, а українську на ТБ можна почути лише від ненависних політиків, державних чиновників і кумедних хахлів та вуйків зі скетчів “Вечірнього кварталу” чи “Дизель-шоу”. Може, таку ситуацію й можна було би назвати простим “захистом прав російськомовних”, якби ця пропаганда йшла на закритих тематичних каналах із позначкою “60+”. Але в тому-то й проблема, що загальноукраїнські канали дивляться не лише бабусі з дідусями, а й їхні онуки, для яких російськомовний ведучий з екрану — це не просто людина, якій зручніше самореалізовуватися російською, а кумир, носій таємного знання та визнаний приклад для наслідування. І дитині зовсім не захочеться бути схожою на недолугих вуйків та хахлів — вона наслідуватиме Володимира Зеленського чи Єгора Крутоголова, які поставленою російською іронізуватимуть зі спроб хахла вилізти зі свого затюканого хутора під софіти до прілічних людєй. Вас після цього дивує, що в Україні й на третьому десятку незалежності зростають покоління, впевнені, що без ламаної російської мови навіть у купе потягу зайти — моветон?!



Фото: informator.news


Звісно, якщо менеджмент “Інтера”, “України” чи СТБ ставить собі за мету саме виховання російськомовної аудиторії, яка потім радо їстиме закуплений каналами російськомовний телепродукт, то розпач телевізійників зрозуміти можна: довгостроковий бізнес-план накрився! Якщо квоти не вдасться відвернути, доведеться тепер шукати україномовних ведучих та сценаристів, наймати перекладачів та платити акторам дубляжу. Доведеться створювати робочі місця для випускників українських філфаків — уявляєте, яка катастрофа?! Єдине, що не дає поспівчувати телешишкам, — стійке відчуття цілковитої нормальності ситуації, коли на україномовних фахівців в Україні є оплачуваний попит, а український телеканал сам вкладає гроші в розвиток власних кадрів, а не забезпечує роботою московських варягів.
Якщо ж в Україні й справді, як волає “Інтер”, немає достатньої кількості україномовних професіоналів, здатних виробляти конкурентоспроможний продукт, то винен у цьому лише сам “Інтер” та його колеги, які власним прикладом роками переконували майбутніх телевізійників у неконкурентоспроможності україномовного телебачення. Тому немає нічого несправедливого в тому, що саме “Інтеру” тепер і доведеться власним коштом виправляти наслідки своїх дій.
Що ж стосується звичок невибагливої телевізійної аудиторії — не сумнівайтеся, вона й цього разу звикне. І буде їй не настільки складно, як ви це намагаєтеся довести. Адже, попри величезний масив російськомовного продукту, що накрив українське телебачення в останні роки, повністю позбавити глядачів доступу до україномовних програм не вдалося навіть “Інтеру”. І тих 26% українського етеру, які нарахувала в “Інтера” та “України” Нацрада, цілком достатньо, аби й для найзатятіших українофобів серед глядачів цих каналів україномовна програма не стала незрозумілою іноземною загадкою. Так, дорогі інтерівці, ви не повірите, але ваші глядачі теж розуміють українську! Ті ж, хто категорично відмовлявся її розуміти, вже три роки як перебувають на окупованих територіях — але вам про них і згадувати не варто, бо дивилися вони зазвичай не “Інтер”, а безпосередньо “Пєрвий канал” російського телебачення.



Фото: Макс Требухов


Утім, якщо проблеми телебачення при переході на українську виглядають дещо надуманими, то з друкованими ЗМІ та вебсайтами, яких має стосуватися наступний етап українізації, все значно складніше. Адже процеси, які в 90-х супроводжували створення українського телебачення, сферу текстів практично не зачепили — абсолютна більшість впливових суспільно-політичних ЗМІ, які народжувалися в 90-х, 2000-х і продовжують народжуватися тепер, обрали російську як єдину чи принаймні основну робочу мову.
Всі сподівання на те, що це тимчасовий пережиток зросійщеного минулого, і на зміну перехідним пострадянським журналістам прийдуть нові покоління, які бажатимуть і вмітимуть писати якісні тексти українською, розбивалися просто в столичних редакціях. У яких нові натхненні покоління одразу стикалися з реальністю: або ти забуваєш про українську та розвиваєш своє вміння писати російською за пристойні гроші для широкої аудиторії, або скнітимеш у маргінальних партійних чи комунальних ЗМІ за жалюгідні гонорари. Бо ж “читач звик читати серйозну аналітику російською”, а україномовна газета чи журнал апріорі не можуть мати комерційного успіху.
Якщо ж якесь із видань раптом наважувалося запустити в друк додаткову україномовну версію, то бажання розвивати україномовне письмо у журналістів начисто відбивав недолугий комп'ютерний переклад, який цю “двомовність” і забезпечував. І ще б біс із ним, якби поодинокі написані українською тексти просто виходили в україномовній версії поруч із безглуздим набором перекладених із російської слів. Але ж на маячню перетворювався й сам текст, написаний українською й перекладений для основної російськомовної версії тими-таки комп'ютерами! І оскільки наклад російських версій зазвичай перевищував україномовний щонайменше втроє, а на українські версії сайтів заходили лише мазохісти, яким було цікаво розгадувати, “що ж там було написано в оригіналі”, то для журналіста миттю ставало очевидним: хочеш, щоби тебе читали й розуміли, — російська мова безальтернативна.
Внаслідок такого примусового відбору в Україні, попри українську освіту, кіно й сяке-таке телебачення, на сьогодні майже відсутня школа україномовної політичної публіцистики, економічної аналітики, спортивної преси й арт-критики. Найпопулярніші блогери, попри виразну патріотичну позицію, й собі не відстають від звичного інформпростору, продовжуючи вправлятися у вмінні красиво складати в речення російські слова. Від думки ж про перехід на українську лідери громадської думки зазвичай відмахуються: “Я ж за Україну! І навіть за українізацію! Я ж просто українською так писати не зможу — не позбавляйте мене права на професію! Ось діти мої виростуть — вони вже навчаться й українською писатимуть”.



Фото: Сергей Нужненко


В тому-то й річ, що не навчаться. Для майбутніх публіцистів, лідерів громадської думки найближчих років — ви такий самий кумир і авторитет, як і комік Зеленський для глядачів телебачення. І саме у вас молодь учитиметься якісної публіцистики, саме ваші словесні звороти, формуватимуть її письмо. І саме завдяки вам виростатимуть нові покоління українців, яким словникового запасу української мови вистачатиме для складання іспитів, заповнення документів та перегляду телепрограм, а от для формулювання власних роздумів знову знадобиться добре розвинута батьками російська.
Бо ж проблема домінування російської мови не в тому, що з двох інструментів пізнання дійсності громадяни обрали зручніший. Російськомовна публіцистика — це не просто сухий текст, переданий засобами російської мови. Якісний художній текст будь-якою мовою завжди густо замішаний на масиві мемів відповідної культури, яка цю мову сформувала. Хоч би який україноцентричний текст ви не написали російською мовою, з його метафор, каламбурів і цитат завжди стирчатимуть московські вуха: ось там натякнули на Пушкіна, тут російське прислів'я в тему зайшло, ось каламбурчик із рядків московського співака, а тут — пряма цитата з радянського фільму. Звичні звороти, якими ви навіть не замислюючись прикрашаєте свої блискучі російськомовні тексти, просто кричать читачеві: “Нікуди тобі, чуваче, не сховатися від безальтернативної російської культури! Ти ж без неї навіть статтю прочитати не зможеш!”
Час уже нарешті сказати собі чесно: ваші російськомовні тексти, зрощені на творчості російських письменників, естрадних виконавців, телеведучих і акторів, змушують вашу аудиторію осягати українську реальність саме через ці меметичні зліпки російської ментальності. І на відміну від вас, які через болісні події останніх років таки змогли переконатися, що російський світогляд в Україні не працює, у ваших дітей особистого імунітету проти нав'язуваних вашими текстами месиджів може не виявитися. Для них це просто інструкція до дій: хочеш писати добре — мусиш вивчити матчастину з русского рока, старих кавеенів, російського фольклору та “Брільянтовой рукі”, і навіть твори світових класиків дозволяються винятково в канонічному російському перекладі . Бо ж усіх доступних мемів українських ви залишили їм у спадок набір цитат українських політиків, кілька анекдотів про кума та прочитані ще у школі два рядки з Шевченка.
Вам самим бракує загальновідомих мемів української культури, щоби ви могли яскраво писати українською? Так не перекидайте свої проблеми на дітей — створюйте їх уже зараз! Мем стає мемом не тоді, коли він написаний чи вимовлений, а коли його процитували в своїх текстах десятки й сотні публіцистів. Лише тоді він увійде до когорти ідіом, сталих висловів та основ для каламбурів, якими можна прикрасити текст без втрат для його розуміння більшою частиною аудиторії. Починайте сприймати українську музику, літературу, телепрограми як повноцінне джерело образів для художнього письма, а не як непридатну для реального життя мертву планету з вишиванками. Саме від вас залежить, чи вашим дітям дістанеться пишний сад, чи сумне провалля біля збудованого вашими руками блискучого храму української російськомовної журналістики.



Фото: Сергей Нужненко


Не чекайте запровадження квот на тексти. Просто спробуйте писати українською — на щастя, зараз багато ЗМІ вже відмовилися від непорушної стилістичної формули 90-х “Один сайт — одна мова” (звісно, російська), і україномовні тексти виходять й у назагал російськомовних ЗМІ без небезпеки бути кастрованими машинним перекладом. Авжеж, попервах буде складно, і кальки зі звичних російських зворотів просто-таки лізтимуть з усіх щілин. Та вже за кілька статей вам стане звично легше, і, читаючи художні тексти українською, ви автоматично почнете відзначати для себе ті формулювання, до яких вам раніше не вдалося знайти замінника.
Спробуйте — ви нічого не втратите. Не бійтеся, що читачі ваших статей та блогів кепкуватимуть із ваших спроб — по-перше, вже за саму спробу ви отримаєте достатньо оплесків, аби компенсувати зауваження пуристів. По-друге ж, в україномовній журналістиці не настільки сувора конкуренція, щоби на вас поставили тавро профнепридатності навіть за стилістично безграмотну статтю. Тут зараз навчаються всі, і навчаються, творячи — небезпека необачно порушити канон відсутня через відсутність самих канонів. Ось побачите — створювати ці канони самому значно цікавіше, ніж услід за тисячами писак-попередників цитувати клозетні максими професора Преображенського.
Головне, що варто усвідомити, — мовний фронт пролягає не між державою та її громадянами, а між українською та російською культурою. І ситуація на цьому фронті приблизно така сама, як на Донбасі навесні 2014 року — потужному впливу російської культури протистоять лише погано озброєні й деморалізовані купки українських вояків. От лише суспільство, замість створення добровольчого та волонтерського руху, зневажливо пирхає, що його це не стосується, і хай, мовляв, влада сама захищається як знає: “Ми-то тут прі чьом?” Стосується, дорогенькі, ще й як стосується — бо це боротьба за наше власне майбутнє, а не влади. Тож досить уже клясти можливу текстову мобілізацію — без нашої з вами допомоги вона виллється лише в безголовий машинний переклад на українських версіях.
Мові потрібні добровольці.


Юрко Космина Юрко Космина
, політичний оглядач LB.ua



Пост спочатку надрукований тут: http://don-katalan.dreamwidth.org/1565478.html.
Tags: піар, рассея, україна
Subscribe

  • Borys Babin · Час відміряти

    Майже всі правники, що хоч трохи знаються на юридичній демонології, знають про терези як знаряддя засліпленої, але озброєної Феміди. Але небагато з…

  • Тільки Ківу нехай кудись закриють

    Diana Makarova Мене страшенно люблять божевільні. Вони ідуть на мене як зомбі, і руки тягнуть, щоб доторкнутись. І починають говорити. І це капець, і…

  • Перший стиль - це камуфляж-военторг

    Алі Татар-заде колонізатори носили від Індостану до Папуа особливі колонізаторські костюми, в яких вдома виглядали б дивно; дивно, якщо подумати,…

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 116
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment