Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

#сто_років_тому, 11-15 серпня 1917

Алі Татар-заде
Сьогодні ми розглянемо пропозицію кримських татар Центральній Раді щодо інтеграції Криму до України.
Чим завершились переговори?
Чи було втрачено шанс, і з яких причин?
________________________
Закінчується візит Сейдамета та Озенбашли, представників Мусульманського виконкому Криму - до Києва.
Сейдамет шкодував, що не відбулася зустріч із головою Українського генерального військового комітету Симоном Петлюрою, оскільки цей діяч "більше ніж в урядових закладах Києва, бував на фронті".
У спогадах Сейдамет відгукується про третю, на його думку, важливу фігуру тогочасної Центральної Ради (після Грушевського і Винниченка) - нового секретара міжнаціональних справ, Олександра Шульгіна.
«Після Грушевського найпозитивніше враження справив Шульгін - молодик високого зросту, худорлявий, із викликаючим симпатію відкритим поглядом. Не зважаючи на молодість, він не такий емоційний та активний, як Грушевський. Це був серйозний чоловік, чиї слова вселяли довіру. Можливо, ми його дещо ідеалізували, але в порівнянні з іншими він був найбільше скромним та стриманим у почуттях»
Шульгін на той час якраз був призначений генеральним секретарем міжнаціональних відносин (до слова, цей факт біографії не відбито в українській вікіпедії, яка «знає» його як секретаря лише з 1918 року).
Для колоритності фігури Ол. Шульгіна додамо, що саме в цей час у Києві - на сторінках "Кієвляніна" і не тільки - зходила зірка іншого Шульгіна, його двоюродного брата Васілія, в якості головного ідеолога "руского націоналізма".
У Центральній Раді Ол. Шульгін виглядав дещо білою вороною через свої, як би тепер казали, лібералістичні заскоки, тому що постійно говорив про права національних меншин на керування Україною, ще до того як представництво деяких з них було накинуто згори Тимчасовим Правительством.
Ясно, що кримські татари розглядали його як свого лобіста, який допобіг би їм мати гідне представництво в Центральній Раді, якби угода Криму з Україною була ухвалена ще тоді, 1917 року.
________________________
Але цього не сталося.
Чому?
________________________
Почнемо з дещо загадкової публікації яка з”явилась у ті дні в кримські газеті "Голос Татар".
«Українську Раду відвідала депутація мусульман, яка звернулася з проханням підтримати їх прагнення до встановлення автономії Криму.
Мусульмани висловлюють побажання про територіальне приєднання Криму до України.
Мусульмани представили раді доповідну записку, основні пункти якої:
- сконцентрованість усіх мусульман-солдатів, що знаходяться в Криму і поза Кримом - в Сімферополі, утворення з них окремого війська;
- при штабі округу повинен бути мусульманський комісаріат;
- командний склад повинен складатися з мусульман, так само лікарський персонал в лікувальних установах;
- командир полку повинен обиратися мусульманським виконавчим комітетом.
Обговоривши домагання мусульман про автономію Криму, Генеральний Секретаріат не погодився з деякими з них, визнавши взагалі передчасним зробити кроки перед центральним Правительством до вирішення питання про територію.
У той же час, Тимчасовий Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет справжнім для відновлення істини заявляє, що їм з подібним дорученням ніяка депутація відряджена в Українську раду не була».
________________________
Остання фраза вводить у ступор, особливо тих хто точно знає що Сейдамет і Озенбашли в ці дні якраз були в Центральній Раді і що їх точно відіслав Челебіджихан, голова цього самого Мусульманського виконкому.
Хоча візит описано у спогадах Сейдамета, ані Грушевський ані Винниченко про ці зустрічі не згадують.
Складається враження, що українські лідери не вважали цю подію значною і навіть забули її.
Це виглядає досить дивно: їм пропонують Крим, а вони не звернули на це уваги.
Чи це так? Давайте спробуємо з”ясувати.
________________________
Як справедливо вказує кримський український історик Андрій Іванець, наш сучасник, що досліджує цю тему, переговори безумовно мали місце.
Цей автор також нагадує (УП, 2012, www.istpravda.com.ua/articles/2012/08/2/91164/ ) що національне питання меншин постало влітку 1917 достатньо гостро, як і друге не менш, а навіть більш гостре - питання теріторіальних меж самої України.
Як раз у цей час розпочалася суперечка поміж Центральною Радою і Тимчасовим Правительством щодо меж України - одразу після того, як Петербург вимушений був визнати автономію України де-факто.
Росія, природно і зрозуміло чому, виступала за якомога менші кордони України, тоді як українська сторона, теж ясно чому, планувала поширити свій вплив на якомога ширші терени.
В ході дискусії сторони називали геть різний перелік губерній і повітів, що мав би підпорядковуватись Центральній Раді та її Генеральному секретаріатові.
Грушевський у споминах каже, що негласним компромисом обом сторонам уявлявся такий варіант: всі місцеві губернії й повіти, які визнають Центральну Раду, до неї і війдуть. Малося на увазі, що влада ціх губерній і повітів, проте в тих умовах вона мала навіть не двовладдя, а тривладдя: самоскликані «совєти», комисарів Тимчасового Уряду, а також буквально днями обрані муніціпалітети (уперше за росіянську історію - прямим, рівним, таємним та всезагальним голосуванням).
Здається, що ця формула влаштовувала обидві сторони саме через невизначеність. Адже будь-який з ціх трьох органів міг виголосити про підтримку або Центральної Ради, або Петербургу, і кожна сторона могла записати виступ у свій актив. Совєт міг бути проти, муніціпалітет - за, тимчасовий комісар, зрозуміло, скаже як йому накаже тимчасовий уряд.
(Інша справа, що усі три органи юридично не мали жодних повноважень висловлюватись на такі важливі теми, як державний устрій Росії та межи автономії України, але хай нас це не дивує в епоху революцій, коли право тільки нарождалося).
________________________
У такому становищі Центральна Рада збиралась розіграти козир - національні організації, голос яких мав бути особливо важливим на етничних окраїнах України, де питома вага національних меншин зрастає геометрично. Адже їх теж можна було визнати за голос того чи іншого повіту чи губернії. У відповідь на підтримку їм, звичайно, гарантувалося б місце в Центральній Раді, а на місцях - права на здійснення політики якщо не від Тимчасового Правительства, то хоча б від Генерального Секретаріату.
Можливо, саме такий план мав в голові Шульгін, коли вів переговори з Сейдаметом.
Припустимо також, що ці міркування лягли, вже місяць по тому, у Всеросійський конгрес народів Росії.
________________________
Але якщо з Шульгіним все могло бути добре, то слід же й нагадати собі що він був далеко не лідером українства.
Все мали б вирішувати Винниченко і Грушевський.
Винниченко, за словами Сейдамета, навіть «не намагався ні зрозуміти нас, ні бути понятим нами».
Грушевський недбало вислухав урочисте вітання від кримського народу на адресу Центральної Ради (з тих же споминів).
Іванець цитує виступ Челебіджихана, з якого видно яке велике значення кримські татари надавали своєму "привітанню" України і яке так байдуже («спокійно») вислухав Грущевський.
Челебіджихан:
«Ми знайшли необхідним прямо спитати у Ради: "Чи входить Кримський Півострів в преділи вашої теріторіальної автономії?".
З цією метою були відправлені наші до Києва делегати, яким доручили привітати Раду з Україною - із тим, щоби Рада, у свою чергу, привітала б нас із Кримом.
Хоча заява українців "Ми вітаємо вас із Кримом тому що бачимо там живі способні сили" не вповні достатньою була для нас, але ми поки цім задовольнилися».
Складається повне враження, що Грушевський та Винниченко, заклопотані іншими справами, не зрозуміли сутності кримської пропозиції. І вже точно не зрозуміли якогось хитрого обміну привітаннями, може, списавши це на якісь дивнуваті східні традиції.
Воно так би й здавалося, якби обмін «вітальними адресами» не був тоді поишреною практикою.
І якби сам Грушевський у ті ж місяці не надавав величезної уваги таким вітанням від, приміром, біларусів, поляків, литовців, кожне з яких він згадує навіть після багатьох років, як перспективне.
І тоді нам стане ясно, що нічого надто хитромудрого в обміні привітаннями кримські татари не винайшли, а навпаки слідували цілком зрозумілому тоді протоколу.
________________________
Що же сталося з українськими лідерами - Грушевським та Винниченком, що їм запропонували цілий Крим, або принаймні ввічливо спитали, чи планують вони його забирати під свій патронат, а вони про це забули?
Ми відкидаємо одразу версії про те, що до обох підкравсь чаклун, проголосив закляття «облівіате» і тому вони просто забули про кримських татар і Крим.
Можна також припустити, що ідея кримських татар захопила їх зненацька.
Вони просто не думали про те, щоб займатися ще й Кримом.
Може, вони просто уявляли Крим невід”ємною частиною Росії, оскільки українців там було малувато, а самі татари уявлялись їм як нащадки тих самих ханських бійців, які століттями робили набіги на українські землі.
Проте, по закінченні поїздки виявилося, що Сейдамет таємно і без дозволу зняв у приймальні голови Генерального секретаріату карту України, видану у Львові
(От до чого слова Сейдамета про розсіяність Винниченка! Той навіть не помітив, як гість зняв в його кабінеті мапу зі стіни).
На мапі тій "горизонтальною прямою, накресленою від Кефе до Кезлева, Кримський півострів був розрізаний навпіл, північна частина якого повністю викрашена у колір України".
Ага, то виходить, у Центральній Раді і навіть у Генеральному Секретаріаті думали про Крим? Ще й як?
________________________
Повернувшись до Сімферополя, Сейдамет показав свою знахідку Челеібджихану і всьому Мусвиконкомові.
Побачивши її та почувши, звідки її поцупили, муфтій Криму сумно сказав:
"Значить, нам загрожує ще один імперіалізм".
Враховуючи що сам Сейдамет про свій візит до Києва пише як заправський шпигун (багато цікавих спостережень, проте ніяких подробиць про переговори), ми можемо припустити, що розмови про "Український Крим" все ж точилися, і що українська сторона висловила претензії на північну частину півострову.
Тоді як кримська сторона пропонувала на включенні всього Криму в Україну, але щоб півострів був під місцевим аналогом Ц.Ради - кримськотатарським Курултаєм.
Відгомін цієї полеміки все ж є у споминах Сейдамета.
"Ця етнографічна карта цілком не відповідала дійсності.
На півночі Криму навіть в останні десятиліття посиленої русифікації було мало дуже українців, ніде в Криму вони не складали більшості.
Відповідно, цією картою, заснованою на брехні, вони декларували свої політичні цілі. Це і було для нас важливим".
І також:
"В майбутньому ця карта принесла чималу користь на шляху до нашої незалежності".
У згаданій роботі Андрій Іванець справедливо відмічає, що питому вагу українців в Північному Криму Сейдамет применшив.
«за офіційними даними в 1917 р. у північному Перекопському повіті Криму проживала орієнтовно рівна кількість кримських татар, великоросів (росіян), малоросів (українців) - 23,5%, 22,9% і 22% відповідно, приблизно стільки ж у ньому мешкало й німців».
Додамо до цього власну інформацію, що в ту епоху українці мали багато сіл в яких складали навіть не рівну частку з росіянами і татарами, але й більшість.
Можемо навести з сотню населених пунктів, де наприклад мешкало 216 українців та 2 естонці, або 99 українців, 1 біларус, 1 чех, 1 латиш, або 32 українці, 1 грек, 1 татарин.
Це данні перепису 1926 року, маловідомі загалу (і можливо невідомі Сейдамету) і в яких навряд чи суттєво змінено пропорції українців, росіян та кримських татар стосовно року 1917-го.
________________________
Тепер перейдемо до останьої фрази повідомлення Мусвиконкому, яке ми цитували на початку огляду: що комітет нікого офіційно до Ради не направляв і ніяких доручень делегатам не надавав.
На моє ухо, тут звучить обида на відмову у практично всіх пропозиціях, з якими від комітету приїхали делегати.
Мовляв, раз так, то знайте - ніяких переговорів і не було.
Але це тільки моя версія, яка може змінюватись під впливом нових фактів.
Грушевський не обмінявся привітальними адресами (або обмінявся, але з нічого не значущими формулюваннями).
Винниченко витав в емпіреях, проте у самого в кабінеті висіла мапа розчленованого навпіл Криму.
Петлюра міг би цілком задовольнити пропозиції щодо татаризації війська (та й сам же він якраз україінізував свої частини), проте весь час делегації він був на фронті.
Залишався ще Шульгін, тоді маловпливовий та дещо нетиповий діяч, хоча і у високому ранзі.
Вірогідно, саме через нього і залишилась комунікація Мусвиконкома з Києвом, яка тривала і восені, під час скликання Конресу Народів та обговорення там федералізму і конфедералізму.
Принаймні, муфтій Челебіджихан, у загадному вище виступі, закінчував відносини з Україною після невдалої делегації такими словами:
«Після цього відношення поміж нами і Радою зблизилися».
Адже разом їм вже найближчим часом було протистояти анти-федеральній опінії в росіянському політикумі.
Проте, сам факт невдалих переговорів та фактично їхнього провалу, щодо доєднання Криму до всеукраїнського руху за автономію і суверенитет, гостро потребує детальніших і більш фахових досліджень.
Адже ця уникальна комбінація - коли Крим сам просився на певних правах у склад України - не повториться ще дуже довго.


Пост спочатку надрукований тут: http://don-katalan.dreamwidth.org/1639349.html.
Tags: история, крим, піар, рассея, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments