Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

#сто_років_тому, 20 (7), 21 (8), 22 (9) серпня 1917

Алі Татар-заде
– Бахмут проти свого виключення зі складу України. – Дебати через “Інструкцію”. – Погляд Грушевського на «самостійників-шовіністів». – Перший український медіаскандал і відставка Винниченка. – Кандидатура та політичні погляди Дорошенка.
_____________________
В Центральну Раду з місць почали приходити телеграфічні заяви від земців, земських зборів та різних інших організацій з протестами проти «Інструкції» та укорочення української автономної території.
Так, одною з перших обізвалася Бахмутська повітова управа, протестуючи проти вилучення Катеринославщини і заявляючи, що ся постанова Тимчасового Правительства «не може бути сповнена»;
_____________________
В ці ж дні кадетська преса (газета «Речь») дізнається сама та знайомить публіку про переговори Мусвиконкому із Центральною Радою щодо входження Криму в українську автономію на особливих правах.
З деталей випливає, що йдеться про «автономію в автономії». Причому делегація кримських мусульман обговорювала з українцями не стільки мовні, скільки релігійні свободи для Криму, створення власного армійського підрозділу, представництво кримських мусульман в органах самоврядування автономії.
І хоч переговори ті обірвалися або зіткнулися із непорозуміннями (кримська делегація неочікувано для себе приїхала невчасно, лідерам було не до Криму), але деякі висновки Київ для себе зробив.
Саме в ці дні ухвалено негайно організувати комісію для скликання Установчих зборів всіх українських земель («Етнографічної України», підкреслює Грушевський), за порозумінням з секретаріатом внутрішних справ і органами місцевого самоврядування.
«Так само з’їзд народів невідклично призначено на 8 вересня, вибрано делегацію Центральної ради як організаційне бюро сього з’їзду і доручено йому закликати до участі в з’їзді всі народи, що стоять на принципі перетворення Росії в федеративну республіку», - пише Грушевський і чесно додає:
«Се були, кажу, полекші душі після вимушеної капітуляції перед Інструкцією».
_____________________
Центральна Рада оговталась від оголошеної відставки Грушевського та швидкого її врегулювання.
Відставку не прийняли, у той же час це дало змогу самому Грушевському відсторонитись від обговорення найболючішої теми сьогодення – приймати чи не приймати капітуляцію перед Росією у вигляді «Інструкції».
На засіданні пленуму «Повної Ради» 20 (7) серпня, ранішнім і вечірнім, розпочалась дискусія над Інструкцією.
Ось як описувала перебіг баталій тогочасна хроникерська преса.
Почитаємо та принагідно – зануримось в тогочасну журналістську і розмовну українську мову Києва.
«20 серпня велася діскусія з приводу рефератів Ґенерального Секретаріату про переговори з петроградським Правительством. Записалося 59 бесідників.
З початку засідання ґенеральний контрольор Рафес доповнив реферат В.Винниченка з попереднього дня характеристикою політичного моменту, в якім з'явилася Інструкція.
Взаїмні відносини сил за час, що відділював Інструкцію від приїзду до Київу міністрів, змінилися.
Делеґацїї прийшлося тепер боронити саму ідею угоди. Але у Правительства все ж замітне щире бажання зберігти в силі угоду з 15 липня.
Члени делеґації глибоко переконані в тім, що в дану хвилю й від даного Правительства більше не можна дістати, ніж воно дало.
Коли має слушність Церетеллі, що революція перейшла від офензіви до дефензіви, то опублікована Інструкція се maximum можливого в теперішню хвилю.
Любинський (нац. рев. пар.) говорив про те, що приняття „сього неграмотного письма” або посилка його назад буде мати прінціпіальне значіння, себто вкаже прінціпіальну позіцію Центральної Ради.
В такий бойовий день треба членам Ради показати або свою солідарність або виявити, що в Раді є миші, які втікають з корабля під час пожару.
Але все ж бесідник вірить, що найдеться лінію угоди.
Переходячи до Інструкції, Любинський, що стоїть на становищі установлення державного ладу до Установчих Зборів, в які він не вірить, запропонував відкинути сей документ.
Він далекий і від українських ідеалів і від гасел, проголошених російською революцією.
Се крок у пропасть, в яку на думку бесідника хочуть вкинути українців представники „братнього” народу.
Коли се простий розпорядок Правительства, ми повинні його приняти, коли признаємо Правительство, й відкинути, коли його не признаємо.
В останнім разі — боротьба, для котрої українці мають досить сил, і можуть побідити.
Виводи бесідника й суть запропонованої ним резолюції такі: цілком відкинути резолюцію й заявити Правительству, що ми не признаємо його, й перестерегти його перед дальшими ганебними нападами на українські права.
Залужний (рос. с.-р.) полемізував проти заяви про „великодержавний російський народ” — і доказував, що на завоювання революції треба глядіти не тільки з національної, але й соціальної точки погляду. Бесідник пропонував приняти Інструкцію.
Шраг (укр. с.-р.) у своїй промові полемізував зі становищем В. Винниченка й запропонував у сій або иншій формі відкинути Інструкцію, яка не тільки нічого, не дає, але й багато відбірає.
Бесідник заявив, що нелеґальний шлях, відкинений В. Винниченком, не страшить соціалістів-революціонерів і вони готові піти сим шляхом слідом за більшостю української демократії»
_____________________
Деяких цікавих деталей про той день і те засідання «Повної Ради» додає Грушевський, який тепер над схваткою.
«Рафес і Винниченко говорили свою аргументацію за те, щоб не відкидати інструкції, що вони викладали перед тим в Малій раді, тим часом як Любинський в яскравій формі зібрав аргументацію проти і подав від своєї фракції націоналістів-революціонерів проект гострої резолюції на відкинення Інструкції.
Шульгін в довгій промові рекомендував формулу не приймати і не відкидати, і те ж саме, тільки в більш іронічній формі, радив новий голова київської ради солдатських депутатів Григорієв:
«іти слідами російського уряду, призначити юридичну комісію, віддати їй Інструкцію на розгляд, нехай вона там маринується років кілька, а Центр.Рада з Генсекретаріатом тим часом нехай здійсняють автономію далі».
Коментуючи таку пропозицію, Грушевський демонструє своє ставлення до націоналістів-самостійників, які за його визначенням не входять до спектру прогресивних (тобто, соціалістичних) сил України:
«Промова ся, держана з певним самостійницьким ухилом, з жалями, що самостійницьку опозицію свого часу приборкано, і такою податливістю роззухвалено російські круги, мала чималий успіх і взагалі помітно було тенденцію самостійницьких, шовіністичних елементів використати таку трудну для соціалістів ситуацію».
Бачимо, що «батько незалежної України» відверто вважав самостійників шовіністами.
______________
Винниченко на цих дебатах – не минуло й півтори доби від «відставки» Грушевського та її відхилення – зложив наперед таку заяву:
«Я постановив сам для себе вийти з складу Ґен. Секретаріату незалежно від приняття або неприняття Інструкції, тому говорю яко член Ц. Ради й с-д. фракції. Говоритиму зовсім отверто, не боячися нападів ні зліва ні зправа, ні з якого то не було-б боку”.
Надалі наводимо тези його доповіді, як їх подавала преса, та помилуємось красномовністю оратора і ходом його думок:
„Інструкція—говорить бесідник — миршавий клаптик паперу, кадетська творчість. Перше вражіння делеґації від Інструкції — ганьба, обида. І через те перша нарада делеґатів мала бурливий характер. Але далі делеґати зважили всі обставини, виходячи з інтересів краю й революції, та прийшли до иншого настрою. Нарада ж делеґації з комісарами українських ґуберній показала, що треба взяти те, чого добилися в дану хвилю”.
Бесідник зовсім годиться з крітикою Інструкції, та не про се треба говорити. Треба говорити про те, що робити?
Сумуючи відношення членів Ради до Інструкції, Винниченко вказав на три течії: відкинути, зіґнорувати, приняти.
Значну частину промови присвятив докладній аналізі виводів перших двох течій і їх крітиці. Дещо подрібнійше задержався цим разом Винниченко на можливих наслідках пропонованого розриву.
Контрреволюція на Україні дозріває безумовно. Про се говорить успіх чорної сотні в київських виборах і настрій в Одесі.
„Відкинувши Інструкцію, ми зірвемо з неукраїнською демократією, а без її підтримки трудно буде нам справитися з контрреволюцією.
В результаті: ростіч з не-українцями, розділ між самою українською демократією, сварки й може різня, — а орґанізаційної роботи не може бути.
Говорять про заклик народу до рішучої боротьби. Та забувають на загальне воєнне положення. Для нас небажаний прорив фронту й поява німців.
Спинитися тільки при орґанізаційній роботі при розриві, нам не вдасться. Наш розрив зрозуміють народні маси по своєму, переходячи від слова до діла, а розвитку їх поступовання ми не можемо передбачити. Тому треба виходити від розуму, а не від почування.
Я — говорив бесідник — передбачаю настрій в разі відкинення Інструкції: не буде Центральної Ради, а буде нелеґальна орґанізація.
Зачнеться упадок, апатія.
Не треба позволити себе спровокувати!
Коли позволимо так зробити, наші вороги тільки руки потиратимуть від задоволення.
Порівняння з Фінляндією не говорить нічого, бо ми по своєму політичному розвиткові не стоїмо нарівні з Фінляндією.
П'ять ґуберній не повинні нас страшити. Так не лишиться, коли ми віримо в свої сили й революцію. Не клаптики паперу дають право. Се тільки відбитка взаїмних відносин сил, яка зміниться при инших взаїмних відносинах. Треба взяти п'ять і добувати далі.
Коли відкинемо Інструкцію, скажуть: Українці ще не доросли до політичної власти. Я — закінчив бесідник — оптіміст і вірю, що Центральна Рада не допустить се зробити”.
______________
Заявивши про свою неминучу відставку, Винниченко поставив «Повну Раду» у складне становище.
Мало ж відправити когось у звільнення, треба знайти йому альтернативу.
Свою відставку Винниченко пояснює у спогадах так:
«Обурення Ц. Ради шукало собі об'єкту, на якому могло би хоч у малій мірі реалізуватись. Таким об'єктом явилася делеґація, на яку було складено значну частину вини за неудачу.
Нас обвинувачували в нетвердости, в неумінню, в недостойному поводженню по міністерських передпокоях, навіть у тайній зраді.
Особливо невдоволення проти моєї особи було дуже виразне. Я не ховав того, що думав і отверто рішуче й зразу сказав, що, на мою думку, треба було зробити.
Перейшовши вже фазу почуття, я міг легче тепер оглядати всю сітуацію з погляду об'єктивности.
Сітуація ж залізною рукою тягла нас, не дивлячись на наше обурення, до згоди на Інструкцію.
Більшість Ц. Ради з цим не хотіла погодитись, а хто приймав це, на того спадало її невдоволення й навіть ворожість.
З цих причин я постановив усунутися з посади голови Уряду й передати цю функцію тому, хто більш відповідав би настрою й позіціям більшости Ц. Ради».
Грушевський:
«Ще з початку сесії Винниченко, виложивши аргументи за невідкидання Інструкції, подав до відома Ц. ради, що він по ухвалі зложить свій уряд в Генеральнім Секретаріаті, щоб дати змогу Ц. раді виявити свою гадку також і щодо персонального складу Секретаріату.
По ухвалі резолюцій він офіціально заявив, що Генсекретаріат в цілості просить відставки.
Властиво, ставилось питання про довір’я; тільки далі виявилось, що есери рішили не брати участі в куцім секретаріаті, так що треба буде секретаріат формувати наново».
Дорошенко:
«Уже від довшого часу проти Винниченка накопичувалося незадоволення з боку укр. ес-ерів.
Вони все більше вбивалися в колодочки і їм вже докучило верховодство не тільки Винниченка, але й Грушевського.
На засіданні 19 серпня Грушевський мусив просити Ц. Раду, щоб його було звільнено від обов’язків голови Ц. Ради з огляду на його вік та перевтому.
Одначе, коли укр. ес-ери запропонували формулу переходу, де говорилося, що Ц. Рада довіряє президіуму і не приймає демісії голови, Грушевський залишився. Під час дебатів про “Інструкцію” 20 серпня, коли члени Ц. Ради різко критикували цю “Інструкцію”, Винниченко заявив, що покидає Генеральний Секретаріят».
_____________________
Винниченко:
«Але поки справа з Інструкцією не була вирішена й не було складено нового Секретаріату, ми мусіли лишатись на своїх місцях».
У сторонього спостерігача виникає підозра, що відставку Винниченка планувалося провести так само формально, як і Грушевського: тобто, прийняти, потім визнати що коней не переправі не міняють, що людина є незамінною і її відставка відтерміновується на невизначений термін.
Аж тут у справу втрутилися зовнішні фактори.
Зокрема, виявилось, що Петербург, досі прихильний до Винниченка як зручного партнера по переговорах, тепер втратив до нього лояльність.
Винниченко зробив своє діло – привіз та протягнув повз Раду «Інструкцію». Винниченко, на думку петроградського Правительства, може уходити.
Стоп, скажете ви.
А з яких то пір Тимчасове Правительство в Петербурзі вже призначає українських урядовців?
Адже ж воно мирилося чи принаймні мало справу і з Винниченком, і з Грушевським, і з Петлюрою всі ці півроку, ніколи навіть не питаючи, хто їх призначив – а не те, щоб призначати та звільняти когось з них.
А дуже просто.
Право на зміщення та заміщення прописане в тій самій Інструкції, яку так старанно протягував сам Винниченко.
Звичайно, в Петербурзі йому казали, що це лише формальність, що Правительство тільки машинально затверджуватиме той склад, якого ухвалять та надішлють з Києва.
Проте наївно було б думати, що просуваючи такий пункт в угоді, петроградський уряд так і залишить це на папірці.
_____________________
В вечірніх київських газетах з’явилась петербурзька телеграма, що Тимчасове Правительство збирається вислати Винниченка за межі держави!
Пояснювалося, що така позиція виникла з приводу персонального інтерв’ю Винниченка з кореспондентом французької газети «L'Intransigeant».
В інтерв’ю оповідалась така нібито заява Винниченка:
«Неуважливе відношення союзників до вимог українського народу викликає серед українців неириязні настрої.
Що більше противляться вони нашим вимогам, тим більше певні українські круги звертають свої очі на Австрію та Німеччину.
В Центральній Раді єсть певна частина германофілів».
З приводу планованої тоді конференції в Стокгольмі він завважив при тім, що коли й Тимчасовий уряд не дав пашпортів українським делегатам до сеї конференції, «домагання українців таки будуть поставлені на ній — галицькими й іншими соціалістами».
Винниченко намагався вияснити сей інцидент, поставлений петербурзькою телеграмою в зв’язок з його відставкою.
Він дав ширше пояснення на сю тему, заявляючи, що кореспондент перекрутив його слова, бо він говорив, що неприязне становище до українських домагань «викликає в певних українських кругах сепаратистичні змагання — в розумінні самостійництва, а ніяк не германофільства».
Дмитро Дорошенко:
«Укр. ес-ери внесли запит з приводу необережного інтерв’ю, яке Винниченко дав у Петербурзі кореспонденту французької газети “L’Іntгansigeant”.
Винниченко виправдувався тим, що сталося непорозуміння: він говорив з кореспондентом по-російськи, а той по-французьки.
Рада винесла резолюцію, в якій заявлялося, що серед неї нема жодних германофільських течій. Нарешті укр. ес-ери заявили, що хоч вони й довіряють Винниченкові та його Кабінетові, і вдячні йому за виконану ним працю, але вважають потрібним, щоб він подався до демісії разом з цілим складом Генер. Секретаріяту».
Грушевський:
«Як голова Центральної Ради від її початку рішучо заявляю, що не знаю в Центрраді ні одного члена германофільської орієнтації.
Ніяких германофільських течій в Центральній раді таки нема і все розповіджене в опублікованім тексті інтерв’ю являється грубою інсинуацією».
Сей «медіа-скандал», безвідносно до того, чи перекрутили його слова, чи сам він вдався до відвертостей і наговорив зайвого, остаточно поховав шанси Винниченка на посаду в новому Генеральному Секретаріаті.
З Петербургу повідомили, що «супроти отих неприємних поголосок про Винниченка Тимчасовий уряд не вважає його відповідним кандидатом»
_____________________
І от тепер на сцену виходить нова дійова особа.
Знайомтеся, Дмитро Іванович Дорошенко.
Походив зі старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині , з якого вийшли в минулому два українські гетьмани — Михайло Дорошенко та Петро Дорошенко.
Дотепер ми його зустрічали як історика та самовидця подій, багато раз цитували його щодо подій 1917 року.
Та від цих днів він стає активним учасником.
Його висувають на нового прем’єр-міністра України.
Грушевський прямо пише, що відсуваючи Винниченка від Генерального Секретаріату, петроградський уряд «краще б бажав бачити на чолі його Дорошенка, що так, мовляв, гарно показав себе на уряді головного комісара Галичини й Буковини.
Назверх мотивувалось се так, що, мовляв, Винниченко як яскравий соціаліст не підходить під напрям теперішнього кабінету — коаліційного, а не чисто соціалістичного».
Винниченко:
«Завдяки ріжним умовам дуже важко було підібрати відповідну людину, яка б стала на чолі Уряду й провадила б далі роботу державного будівництва тим же темпом, яким провадилась вона досі.
Нарешті, вибір упав на Д. Дорошенка. Він належав до партії у. с. ф., але він відповідав деяким вимогам тодішнього моменту».
Надаймо ж тепер слово самому Дмитру Дорошенку, відомому також під творчим псевдо ДД.
«Нерадо згодився я на доручену мені місію, піддавшись на умовляння Винниченка, який прохав мене не гальмувати справи організації автономного уряду України й перебрати на себе головування в ньому».
«Це був дуже незручний вибір, і я не розумію, які властиво резони мали соціялісти-революціонери і справжній керманич цілої тої справи проф. Грушевський, коли вони усували Винниченка, який виніс на своїх плечах цілий тягар боротьби за автономію, який весь час стояв у самім осередку руху і придбав собі широку популярність в кругах, які стояли за Ц. Раду, — і замість Винниченка доручили справу мені, що весь час стояв осторонь і був дуже мало відомий для тих, що складали масу членів Ц. Ради».
«Перебуваючи весну й літо 1917 поза Київом, я не пережив особисто всього того, що пережили діячі Ц. Ради і не міг перейнятися їхніми настроями.
У відносинах до Тимч. Правительства й Керенського, які весь час дуже йшли мені на руку в моїй політиці в окупованих областях Галичини й Буковини, я не відчував тої ворожнечі, що вони.
Та ще важливіші були принципові різниці в моїх поглядах і поглядах Грушевського, Винниченка та інших діячів Ц. Ради на характер і завдання української автономії:
“я вважив необхідним в інтересах української справи якнайшвидше практично використати ті можливости, які одкривала навіть куца автономія;
вважав потрібним підвести під неї реальну базу — в свідомосте широких кругів населення так, щоб воно відчуло реальну користь від цієї автономії й кріпко за неї ухопилось.
Будувати всю свою програму й тактику на тимчасовій (як могло бути) слабкосте центрального уряду я вважав недоцільним;
я гадав, що розмах національного почуття, викликаний революцією, треба було звернути не стільки на боротьбу за формальні рамки відносин до Петербурга, скільки на внутрішнє будівництво і на переведення націоналізації цілого суспільного життя на Україні.
А до цього будівництва треба було притягти, на мою думку, якнайширші круги українського населення, в тім числі й землевласницькі, кріпко зв’язані з краєм, з його інтересами.
Будувати нову Україну за допомогою лише тих, в значній мірі здеклясованих кругів, що наповняли своїми представниками ряди членів Ц. Ради, і на космополітичній “революційній демократії”, що засідала там же яко “меншости”, я вважав ледве чи здійснимим.
Що ж до обкраєння території автономної України, то я гадав, що нашим ділом було би наладнати життя у ній так, що вона, являючись осередком упорядкованого життя серед усе зростаючої всеросійської анархії, служила б аттракційною силою, яка дуже скоро притягла би решту українських територій і приєднала би їх до основного пня»
Певний інтерес викликає політична теза Дорошенка: будувати Україну не на всій теріторії, а на тій скільки дають в Росії. Зробимо з тої України, яку контролюємо, вітрину та взірець, і тоді всі інші українські землі самі до нас потягнуться.
Ця теза парадоксальним чином жива і тепер, сто років по тому. І навіть є частиною офіційної концепції щодо «визволення Криму і Донбасу».

Пост спочатку надрукований тут: http://don-katalan.dreamwidth.org/1641877.html.
Tags: история, крим, рассея, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 116
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments