Сьогодні кількадесят, може бути сто, чи більше, людей вийшли на "самотні пикети".
Кожен на своїй ділянці, далеко від інших. На видному місці. Один.
На початку окупації, в перші дні, перший самотній пикетчик був схоплений окупантами і знайдений по-звірячому вбитий, після жорстоких тортур.
Його звали Решат Аметов, і сьогодні його ім'я пам'ятає кожен чесний кримчанин.
Цього року на самотні пикети виходили вже з десяток разів - переважно люди похилого віку. Вони казали: "в моєму віці вже не боюся нічого".
Сьогодні вийшло чимало молодих.
Їх, звичайно ж, затримують.
І оскільки вийшли в один день, то звичайно шукають заколот, організатора, шитимуть колективний протест (це готова тюрма за "законами" окупантів).
В мене нема гідних слів, щоби висловити захоплення і повагу до маніфестантів.
Сам я на це не наважився і досі.
Сиджу, маскуюся.
Пишу в фейсбуці, читаю інших.
Раз на місяць позбавляюсь колишніх фрєндів, які в афекті вибовтують про своє негативне ставлення до кримських татар.
Раз на тиждень читаю в когось, чому ви там не повстали, ми ж на Майдані змогли.
Іноді пояснюю. Іноді - ні. іноді різко відповідаю.
Але знаю, що ми по різні боки перекопу - однакові люди з різним досвідом.
Мені вже ніколи не зрозуміти пикет за комуналку. Ніколи.
А їм ніколи не зрозуміти нас.
У цей день я міг би теж вийти. У мене є багато поважних причин, щоби це не робити. Але у кожного, хто сьогодні вийшов, причин таких само було не менше.
І я знаю, що мені соромно.
Мені соромно, але я все ж не вийду.
Єдине що я можу зробити - це чесно зізнатись, що мені соромно. Що я боюся, хоч до арештів вже подумки звик і давно. Але - боюся лізти на рожон.
І я не вважаю себе розумнішим за тих, хто вийшов.
Я не хочу бути схожим на хитряків, які вважають своє боягузство мудрістю, не зізнаються у цьому самі собі, а тим більш перед іншим.
Я читаю багато таких, і бачу таких хитряків крізь монітор. У них винні всі, крім його. Народи, держави, особи, минуле. Це хитряки. Їх багато в Криму, ще більше на материку.
Я несу свою долю провини за те, що сталося в Криму.
Адже я знав і боявся того, що буде, значно раніше, ніж більшість.
І я прикладав замало зусиль, щоб цього не сталось. Дуже замало. Майже нічого.
Мені з цім жити. Нам тут в Криму всім з цім жити, а багатьом й помирати.
І все ж я вірю, що сьогодні люди жертвували собою не даремно.
Вони прискорюють те, чого ми всі чекаємо.
Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/1668173.html.
Journal information