Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

#сто_років_тому, 1 січня (19 грудня) 1917

Алі Татар-заде
— Плани Петлюри після демісії.
— Нова орфографія та плани нового календаря.
— Між кримськими татарами та більшовиками: вагання кримської інтелігенції
______________________________
Це був звичайний робочий день.
Люди йшли на роботу, виходили газети.

Десь в Петрограді готувався наказ, щоб перейти з цього тижня на “нову орфографію” русского язьıка.
Скасовується застосування літер Ѣ (ять), Ѳ (фита), І («и десятеричное»); замість них наказано писати тільки Е, Ф, И.
Забороняється писати Ъ на кінці слів.
Замість приставки “раз” треба писати “рас” (“расступиться” замість “разступиться”).
Закінчення -аго замінювалось на -его та -ого, а -яго на -его (лучшаго → лучшего, новаго → нового, ранняго → раннего).
Скасовано закінчення множини, що вказує на жіночий та середній рід (-ыя, -ія) — тепер їх треба писати -ые, -ие, як у чоловічому роді (новыя (книги, изданія) → новые);
Так само заборонені виділення жіночого роду в словах “онѣ, однѣ, однѣхъ, однѣмъ, однѣми” - тепер їх слід писати однаково з чоловічими формами “они, одни, одних, одним, одними”.
У однині скасовані слова ея (нея) — введено её (неё).

Існує думка, що ці зміни були введені для спрощення російської мови. Насамперед, для “нерусских”, які скаржилися на незрозумілі складнощі в російській.

Водночас, випадково чи ні, були викинуті орфографічні архаїзми (ять, і, “раз-”) які були живими доказами походження давніх росіянських варіантів мови від давніх українських.

Готується також план прийняття нового стилю по всій Росії з 14 лютого, і календарі на нові дати вже друкуються новою орфорграфією.

______________________________

.
Про всі ці зміни ще не знає ліберально-російський український часопис “Кіевлянинъ”.
Цього дня він друкує статтю “Малороссія или Украина?”, із до біса знайомими тезами.

«30-го декабря въ залѣ клуба прогрессистовъ русскихъ націоналистовъ историкъ Сторожѣнко прочёлъ интересную лекцію на тему: «Малороссія или Украина?», посвящённую въıяснѣнію терминовъ «Малороссія», «Великороссія» и «Украина».
Послѣ краткаго обозрѣнія древней исторіи Руси лекторъ подробно остановился на въıяснѣніи историческаго происхожденія термина «Малороссія».
Пониманіе странъı какъ «малой» и «великой» идётъ из Греціи. Причемъ «малая» вовсе не значитъ «маленькая». «Малая страна» значитъ родина какого-нибудь народа. Малая Азія, напримѣръ, являлась прародиной азіатскихъ народовъ. Греція бъıла «малой» по отношенію къ своімъ колоніямъ. Въ Польшѣ первоначальная ячейка Краковъ и его окрестности назъıвались «Polonia minor».
Послѣ татарскаго нашествія Русь раскололась на двѣ части. И вотъ когда греки увидѣли фактъ раздвоенія Руси, то они и назвали ту часть Руси, которую они знали раньше, Малой Русью.
А наименованіе «Великая Русь» получила сѣверо-восточная часть России.
Параллельно съ названіемъ «Малая Россия» начало появляться и другое названіе «Украина».
«Украина» значит, собственно, пограничье. «Украина» — слово не собственное, а нарицательное. Объ Украинѣ упоминается въ описаніе похода русскихъ князей на половцевъ. Во время похода переяславкій князь Владиміръ Глѣбовичъ умеръ, и послѣ разсказа о его смерти въ лѣтописи говорится: «Украина о немъ сильно постогна», то есть жители того пограничья, которое защищалъ князь отъ набѣговъ татаръ, очень оплакивали своего защитника.
Часто въ исторіи упоминается: «на смоленской украинѣ», на «галицкой украинѣ». Въ исторіи говорится также о мещерской украинѣ, о мордовской украинѣ, о рязанской украинѣ — всюду въ смъıслѣ пограничной полосъı какой-нибудь мѣстности.
Въ болѣе позднѣе время царь Иванъ Грознъıй даётъ своему послу наказъ, чтобъı онъ «украину литовскую шелъ бережно».
Въ польскихъ лѣтописяхъ пограничье также назъıвается «украиной»: «на украинѣ подольской, брацлавской, волъıнской, кіевской».
Но никогда этимъ словомъ не назъıвается національность.
Въ малорусскихъ пѣсняхъ слово «украина» также упоминается въ чисто территоріальномъ значеніи.
Кіевская губернія бъıла краемъ польскаго государства, поэтому Кіевскую губернію стали назвать украиной, а потомъ стали подъıскивать искусственнъıя доказательства тому, что народъ, живущій въ Кіевской губерніи, не русскій народъ, а народъ особъıй — украинцъı.
Насколько это нѣправильно видно хотя бъı из того, что даже старъıе дѣятели украинофильскаго лагеря, издававшіе в шестидесятъıхъ годахъ журналъ «Основа», въ статье подъ заглавіемъ «Краткое географическое описаніе края, населеннаго южнорусскимъ народомъ», назъıваютъ нашъ народъ южнорусскимъ, а не украинскимъ.
И всё то, что дѣлается теперь у насъ, идётъ въ разрѣзѣ съ исторіей края.
У насъ въ Кіевѣ по историческимъ традиціямъ могло бъıть въ настоящее время единственное начинаніе — воссозданіе Государства Русскаго».

______________________________

.
Олександр Жуковський, заступник генсекретаря військових справ, прийшов цього дня складати заяву про відставку (“демісію”).
Він робив це на знак протесту проти чвар поміж українськими с-д та с-р, інтриг між Петлюрою, Поршом Винниченком.
Але був дуже здивований, коли дізнався що одночасно з ним підав у відставку сам Петлюра. Жуковського ж умовили залишитись на посаді заступника.

«Одним словом, як то кажуть, дійшло до точки і виходу ніякого нема, як те, що Петлюра повинен йти в демісію...
Боже, як йому не хотілось!
Я мав нагоду весь час спостерігати його, бо жив в одному готелі з ним.
Петлюра нервував, не знав, як викрутитись з цього становища, а тому пускався на всякі навіть авантюри.
Не кажу вже про те, що через вірних собі людей старався підняти чуть не повстання серед козаків.
Велась шалена агітація, але підняти свій авторитет він вже не міг.
Тоді пустився на авантюрний виступ.

Знаючи, що він вже не рахується Військовим Секретарем, що Центральна Рада затвердила на сій посаді М.Порша, покликав до себе завідуючого політичним відділом Селецького і не розроблений ще проект, щодо правового поводження, старшини та наказа і проект зміни форми, які готовились для внесення в Центральну Раду, змінивши деякі деталі, оголосив його по телеграфу для виконання.

Цим наказом Петлюра остаточно дезорганізував армію, довалив її, це особливо відношення до Українських частей, які ще сохраняли в себе деякий порядок.
Доганяючи большевиків в способах організації армії, Петлюра своїм наказом скасував чини офіцерські, зняв погони, чим зразу вирвав козака з-під видимости впливу старшинського.
Остання традиція, якою властиво тримався ще порядок в Українських частях, він вирвав і все змішалось, сплуталось і остаточно розвалилось.
Прикриваючись тим, що він хоче залишити після себе велику, задовольняючу козаків реформу, я глибоко переконаний в тому, що не це було головним.

Петлюра думав цим наказом завоювать великі симпатії серед козаків, які стануть його піддержувати і таким чином він зможе удержатись на своїй посаді.
З яким хвилюванням він очікував наслідків свого авантюристичного кроку, але окрім руїни, окрім повного розвалу та деградації нічого не з’явилось.
Не утворення держави, не щирої праці для свого народу, для своєї батьківщини були двигунами у Петлюри, а лише егоїстичні, честолюбні його замисли.
Не таким способом будується держава; крок був не державного мужа, а авантюрника.
І так тяжко правдиво сказав наш батько Шевченко, що не так вороги, як свої розпинають ту Україну».

______________________________

.
Василь Королів-Старий в ті часи працює у київському видавництві «Час», а також став першим редактором часопису «Книгарь» — першого критико-бібліографічного періодичного видання України.
За час редагування опублікував на його сторінках 37 статей та відгуків на нові видання.

Він споминає про день, коли Петлюра “відійшов від уряду”:

«Того ж таки дня я послав до нього записочку, в котрій прохав його “точно в 7 годин вечора зайти до мене в редакцію «Книгаря» на серйозну розмову”.
Дійсно, коли стріла годинника стала на 7, в кабінет до мене вступила «Часова» придверниця й подала Петлюрину картку...
В кабінеті крім нас двох не було нікого.
Але ж на другий день я занотував собі майже текстуально нашу розмову, котру навожу тут в скороченні:
— Спасибі вам, що не відмовили прийти. Ви тепер певно маєте трохи вільного часу, тому я й дозволив собі вас потурбувати,— привітав я Петлюру.
— Та, дякувати Богові,— усміхнувся Петлюра,— може хоч трохи висплюся. Я перевтомився до краю.

«Часова» економка принесла нам чаю й бісквітів.
— Чудесно у вас тут впорядковано! — сказав гість. — Я й не знав, як у вас так затишно,— оглядав він образи по стінах, обстановку, старі килими, спинив увагу на скатертині, що на ній були автографи сучасників і радо згодився розписатись. — Так, дуже тут тепло, затишно й «інтелігентно». Тут легко працювати.
— Ну, так дозвольте мені сказати вам, чого я вас сюди закликав,— почав я. — Сидячи от тут за писальними столами, ми три — Петрушевський, Синицький та я — вирішили, що не можемо вам дозволити відпочинку. Ви скучаєте за затишним кабінетом і добрим писальним столом, а ми саме й вирішили вчора вам його запропонувати.
У Петлюри радісно заграли очі:
— В «Часі»?!
Я покрутив головою:
— В кабінеті голови Київського Губерніального Земства.
Петлюра схопився з стільця, почав стягати з лівої руки рукавицю і великими кроками заміряв підлогу. За хвильку став проти мене і сказав:
— Я сподівався, що ви справді хочете говорити зо мною по приятельському. А це ж кат зна що? Мені йти в земство? Так я ж нічого там не розумію.

Я почав говорити про те, що раз вступивши до числа активних творців України, він уже не має права переривати тяглість своєї чинности; бо ж насамперед це на шкоду оправі, а подруге, що він уже здобув симпатії народних мас.
Коли він усунеться, то по відпочинку йому буде тяжче вернутись, бо з необхідносте його місце обсядуть інші.
Навіщо ж було починати?
А взявши провід земства в свої руки, він матиме змогу пізнати інший світ, котрий, зрештою, повинен в прийдешньому творити кадри мирного відвойування України од Москви.
Тепер він знає військових, а за якийсь час знатиме правдиву інтелігенцію, на котру треба сьогодні впливати більше, як на армію, бо армія звикла коритись, а інтелігенція — «висловлюватись» і критикувати.

Я говорив довго, а Петлюра запалював цигарку від цигарки й міряв кабінет.
— Теоретично маєте рацію,— нарешті сказав він,— але ж я не можу й не хочу. Треба буде, то я знов вернусь до війська, але в «шпаки» вже мені нема дороги.
— Подумайте. Маєте три дні. Вибори будуть через п’ять, а Громадський Губерніальний Комітет доручив мені їх підготовити. Я й мої приятелі не маємо ліпшого за вас кандидата.
— Спасибі за ласку, але я рішучо відмовляюсь.
— Подумайте.
— Не буду й думати. Не піду. От до «Книгаря» — це інша річ! Що вам написати?
— Та ви ж самі сказали, що візьмете відділ військовий. Дайте коротку вступну статтю.

— Так я напишу вам про потребу української військової літератури. Ви ж уявити собі не можете, яка в цьому нині гостра потреба. А це у нас абсолютно незоране і несіяне поле. І коли доля присудила нам бути й орачами, й сіячами, мусимо кинути ми й перше зерно, мусимо не тільки говорити, але ж негайно й чинити! —
І знов його очі блищали і він з запалом говорив про необхідність мати певну і вправлену національну армію, бо з Москвою нам ще довго доведеться битись, хай там буде не монархізм а найліберальніший режим.

Потім ці думки стали трюїзмом.
За тих же часів вони були нові й знаходили мало прихильників, бо ж така велика була у нас віра в російську демократичну інтелігенцію, в її «братерські» до нас почування, в її безумовне бажання скінчити все тільки «безкровною» і за всяку ціну — безкровною революцією.
А ми, так опоєні несподіваним щастям волі, щиро вірили тим солодким словам і дотепно глузували з «войовничих забаганок Наполеона із страхових агентів — Петлюри», про котрого, однак, по смерті пишуть нісенітниці, ніби він занадто довго не міг скинути з себе духового московського ярма.
Рішуче тому заперечую на цім місці.

— Ну, а все ж таки про земство подумайте. Маєте на це три дні,— сказав я, коли Петлюра прощався.
— Послухайте: невже ж ви таки серйозно?
— Запевняю вас, що більш як серйозно. Це необхідно для вас і для успіху національної справи,— почав я знову. — Треба ж, щоб у голові України повставали справні думки, ви ж бачите, що вся Україна шикується по взірцю Києва. Так зрозумійте ж, що земство — це українська інтелігенція, не оформивши якої, не можна оформити ні влади, ні адміністративного апарату, ні навіть вашого війська.
Ми знов почали дебати.
— Ну, добре: подумати я вам обіцяю, але балотуватись — ні! — були його останні слова».

Пропозиція, яку озвучив Королів-Старий, виходила від Віктора Дмитровича Петрушевського.
Як зауважує автор споминів, той дуже захоплювався Петлюрою.
І трохи зазирає в майбутнє, що чекає на пана Петрушевського:

«Тому ж і під час середньовічних катувань, котрих допустилися більшовицькі кати над В. Д. перед його смертю,
він, спотворений, заживо-мертвий, зо всіма повиламуваними зубами став під рушницю убивці з вигуком:
“Нехай живе самостійна Україна!
Слава Симону Петлюрі!”...»

______________________________

Оскільки це був звичайний робочий день, то й засідання йшли своїм чередом.

Совєт Народних Представників, що засідав у Сімферополі, цього дня визнав кримськотатарський національний уряд - Директорію.
Під проводом останьої, а найперше - в руках директора військових справ Джафера Сейдамета, починала концентруватись і військова влада над незбольшевиченими полками, і правова легитимність у вигляді визнання від СНП.
Для забезпечення порядку в Сімферополі Сейдамет наказав своїм військам - “ескадронцям” - зайняти аеродром, потшу та телеграф.

Того ж дня на засіданні губкому РСДРП (меншовиків) було розглянуто та засуджене оголошення Директорії національним автономним урядом, названо цей крок «политической «нелепостью».
Меньшовики засудили «захватнические действия крымских татар» та закликали їх використовувати «только идейные, парламентарные формы противодействия».
У резолюції зазначено, що «Меньшевики категорически против решения политических и национальных проблем с оружием в руках».

Представник меншовиків-інтернаціоналістів, голова губернського Совєта П.І. Новицький, висловив іншу думку.

«Большинство народностей стремится к децентрализации.
Это все мелкобуржуазные народности, само движение конечно не пролетарское, а мелкобуржуазное; но оно имеет здоровые корни.
Слишком много было недоверия и противодействия мусульманскому движению.
Татары встали на здоровую, общедемократическую точку зрения: они не стремятся к преобладанию татарской национальности.
Не нужно забывать, что татар всколыхнула анархия большевистская.
Местный патриотизм толкает татар сберечь Крым от анархии — отсюда стремление захватить военную силу.
Здесь, кроме татарских частей, будут сформированы и части из уроженцев Крыма всех национальностей».

Мотивація Новицького стає ясною, коли читаємо епізод, описаний про нього більшовиком Юрієм Гавеном, про спілкування з лідером більшовиків Жаном Міллером:

«П. И. Новицкий спросил на одном из заседаний этой конференции Ж. Миллера:
— Как вы поступите с нами, меньшевиками, когда захватите власть?
На что лидер большевиков плюнул на пол и растер плевок ногой, сказав:
— Вот так!
Несмотря на такие откровенные и оскорбительные слова в свой адрес, меньшевики продолжали сохранять нейтралитет, который был на руку ленинцам».



Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/1708875.html.
Tags: история, рассея, україна
Subscribe

Recent Posts from This Journal

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 116
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments