Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

#сто_років_тому, кінець 1917 старим стилем (початок 1918). Військові мемуари сучасників

Алі Татар-заде

Замальовки від кількох персон та кількох різних локацій.
________________________________

м. Полтава

Степан Лазуренко, курінний 1-го Богданівського полку:

«В першій половині грудня 1917 р. одна військова большевицька група вимаршувала з Харкова через вузлову станцію Лозова на Січеслав (Катеринослав) для захоплення багатого індустріяльного Донбасу і відрізання його від України.
Друга військова група Муравйова вирушила на Полтаву-Київ.
Проти цієї групи було вислано до Полтави мій 3-ій курінь Богданівського полку, сотню матросів Чорноморської фльоти, кінну сотню полку ім. Т. Шевченка і 4 автопанцерники.
(Ні матроси, ані панцерники тоді зі мною не виїхали).
А з погіршенням ситуації на цьому відтинку (можливе повстання розаґітованої салдатні полтавської залоги, 4-ий запасний полк та відділ військової авіації та ін.) прибув до Полтави ввесь Богданівський полк, який і повів рішучу боротьбу з п'ятою колоною та забезпечив Полтаву від нападу большевицьких військ як з Харкова так і від сторони Лозови.

Та після вбивства большевиками нашого командира полку сотника Сергія Ластовченка за наказом від секретаря військових справ Миколи Порша, (Симон Петлюра перед тим уступив з уряду), полк залишив Полтаву і повернувся до Києва, де і перевів часткову демобілізацію для тих, хто бажав його залишити».

Вбивство в Полтаві одного з першозасновників Богданівського полку - Ластовченка (його звуть то Юрієм, то Сергієм) описано в кількох спогадах.

Радянські історики представляли діло отак:
«Єврейський анархіст Дунаєвський вбив свого співучасника по п’янству, отамана куреня смерті Ластівченка».

Вояк-богданівець Юрій Артюшенк:
«Ранком наспіла тяжка гнітюча вістка: полковник Ластівченко поліг з рук чекіста Дунайського.
Це була перша жертва московського індивідуального терористського замаху на чолового репрезентанта української державної думки».
_______________________________
.
Полтавський губернський комісар освіти Віктор Андрієвський:

«Ластівченко разом з кількома українськими офіцерами прийшов до ресторації в готель, і всі разом сіли вечеряти до столика.
В цей час до готелю під’їхало авто з відомим у Полтаві Дунайським — москвич з роду, людина “неопределенных занятий” — атлєт, що виступав часто, як борець у місцевих цирках.
Недавно був членом Полтавського Совєта.
Переконань, як переказували - близьких до большевицько-анархічних.

Отже сей Дунайський з товаришем зайшли до реставрації і сіли при столику.
Незабаром Дунайський підійшов до Ластівченка і став про щось в ним говорити.
Потім просив його вийти на хвилинку до вестибюлю, бо має сказати щось на одинці.
Коли той вийшов і став недалеко від сходів, що вели на другий поверх, за ним вибіг молодий адютант і став зараз на сходах, щоби прислухатися розмові.
Нараз грянув вистріл, за ним другий, третій ...
Ластівченко впав як сніп, а молодого адютанта підхопили вже вибігші з реставрації офіцери.
Убійця стріляв в обох одразу.
Потім серед метушні вибіг на вулицю, сів на авто і разом з товаришами, які там чекали його— щез.
Лишився тілько один — той, що був з ним при столику.
Його задержали і мали перепровадити до тюрми під арешт.

— Та туди не доїхав! — додав наприкінці мій оповідач.
— А деж дівся?
— Дорогою наші його прикончили.
— Навіщо? Він же викрив-би співучасників і увесь злочин.
— Та доручили його відвезти у тюрму нашим Богданівцям.
Вони посадили його на візника, а дорогою давай розпитувати, як зветься той, що вбив полковника.
Але „товариш" затятий: відповідати не хотів.
Тоді наші давай його бити прикладами, а він і говорить: — „Хоть убийте, а призвища не скажу! Скоро вам всім так буде"! — А коли й нам так буде, то пропадай-же йти собако!
Одразу взяли його на штики і кришка.
Скинули вже труп.
Завтра каменя на камени не лишимо, а знайдемо убійника — всю Полтаву перевернемо, а так не подаруємо їм нашого полковника!

Далі він мені росказав, що Богданівні дуже любили небіщика.
Вони його самі недавно обрали собі на командіра.
Він дуже дбав про солдатів, добрий був до них, завів карність.
— Тілько й дісціпліни стало, що за Ластівченка, — а то до нього було Бог зна що, які люде: — зброд сказать!..»

Справді, назавтра в Полтаві богданівці розтрощили Совєт, в якому не знайшлося, до речі, ніякого Дунайського, а тільки умовний випадковий “однофамилець” Цунайський.
Більшовики запевняли, що не знають нічого про вбивцю, але їм не повірили.

Втікаючи з Полтави, тамтешні більшовики потрапили на аудиєнцію до Євгенії Бош та прохали як швидше вислати військо для відбиття міста.
Це й стало останьою краплиною, яка переконала три Совєти (Харківський, УНР-Радянський та представників Совнаркома) починати бойову операцію.

Сучасники також згадують, що тодішні війська УНР на Лівому Березі залишились наодинці з ситуацією, в якій не орієнтувалися.
Військові генеральні секретарі (Петлюра, потім Порш та його два наступники) видно сподівалися, що захопивши Харків та Схід, більшовики здійснили вже всі свої “Ультиматуми” і далі наступ не вестимуть.
Тому надавали беззмістовні накази, наприклад, як в Полтаві - всім бажаючим полишити оборону міста та їхати в Київ, а всім бажаючим - залишатись на місцях та вести оборону.
То й командири без чітких інструкцій не розуміли, навіть, чи вступати їм в бій з більшовиками чи зберігати нейтралітет.
Натомість, більшовики вже мали чіткий план, строго логічний, і він звичайно ж передбачував подальший наступ і загарбання Києва, а не топтання на Слобожанщині.

Степан Лазарук:
«Стягнувши українські збройні сили під Арсенал і на придушення вогнищ повстань згаданих большевиків в різних місцях столиці, група большевицьких військ Муравйова посунула на Київ з Полтави, яку зайняла після виїзду Богданівського полку».
________________________________
.
м. Анан’їв (в сучасній Одеській області).

На той час в Ананьєві знаходився 12-й уланський Білгородський полк, перейменований Центральною Радою у полк Б. Хмельницького
(водночас, інший - “Перший Богданівський” - полк було відправлено на фронт проти німців, але взимку він вже бере участь в обороні Києва та спробах відстояти лівий берег від більшовиків).
Невідомий нам ближче “о.І.Г.Г.” (не знати, хто вкрився за ціми ініціалами, хоча з тексту видно, що особа непересічна) розказує, як цей полк став “другим” Богданівським.

о.І.Г.Г., «В ім’я Ідеї. Уривки з нотатника», Канада, 1959:

«За винятком окремих випадків, близько чотирьох місяців свойоrо постою, полк зберіrав свою цілість, охороняючи порядок у цілому повіті.
В той час влада в Росії була вже в руках большевик'ів у формі комітетів советов рабочекрестьянских і солдатских депутатов".
Такий "coвет" був і в Aнаньєві, бо і тут було баrато жидів.
Але большевики тоді ще не моrли опанувати міста, бо в місті стояв наш полк і мав усю владу.
Не маючи сили відверто виступити проти полку, "совет" розпочав шалену аrітацію серед йоrо складу.
Усвідомлюючи справу, я переконав більшість офіцерів українізувати полк, щоб збереrти йоrо від большевизації.
Тим більше, що такий випадок вже стався в одному з кавалерійських полків.
Це дало мені змоrу звільнити з полк'у всіх неукраїнців, яких була меншість і які хотіли швидше повернутися додому, а полк перейменувати на "Полк імени гетьманa Боrдана Хмельницькоrо".
Про ту зміну я повідомив Український Військовий Генеральний Секретаріят у Києві із заявою, що полк визнає Секретаріят і переходить під йоrо владу.
Після цьоrо я оrолосив себе комендантом міста.
Щоб бути в курсі справ і запобігти всяким випадкам, почав відвідувати різні збори й мітинги, які тоді були щоденним явищем.
Особливо я пильнував мітинrи, що їх скликав "Со'вет Рабоче-крестьянских і Солдатских Депутатов".
Oдpaзу ж після українізації, щоб запобіrти большевизації, я реорrанізував лад у полку: створив солдатський 'комітет, передавши під йоrо владу rocподарчу частину полку.
Крім того, зформував Допомоrову раду з певних солдатів.
Рівночасно розпоча'в і ознайомлювати полк з історією України.
У полку були ще два більш-менш свідомі офіцери українці, що прибули до полку вже під час війни, але, на жаль, вони чомусь уникали активної праці, воліючи разом із іншими "кавалерствувать", пиячити та rрати в карти.
Відвідував я мітинrи завжди з чималою rpyпою певних солдатів.
На тих мітинrах і зборах я обережно 'висловлював і свою думку, скеровуючи її проти большевиків; а здебільшоrо намовляв на це своїх свідоміших солдатів.
Моя особа, як .,буржуя-золотопогонника", хоч я тих поrонів уже й не носив, була для большевиків доброю нагодою до посилення агітації проти офіцерства.
У ті часи саме слово "офіцер" було претекстом для большевиків до розпалювання ще більшої ненависти серед солдатів».

Ці мемуари досадно перериваються на дві сторінки (у скачаному нами файлі) і далі вже бачимо таємничого “о.І.Г.Г.” у Києві, в останні дні до нашестя Муравьйова.
Хто цей скромний ІГГ - хотілося б знати, він ще певний час працював, як пише, за гетьманату та директорії, потім втік до поляків за фальшивим росіянським паспортом, оселився на Галиччині та став священиком.
Чи він міг бути Самсоновим Георгієм Євгенійовичем, останнім відомим на ім’я командиром 12 Білгородського полку до його перейменування на 2-й Богданівський. Залишу це питання відкритим, а може це знає хтось з читачів.
________________________________
.
Кавказ.

В. Татарський, «Під чотирма прапорами. Спогад», Мюнхен, 1983.

Насамкінець 1917 року 19-річний Василь Татарський перебував на Кавказі, в школі прапорщиків.

«Склад однорічників, а тепер уже юнаків, був різнонаціональний, але антаrонізму між нами не було, як не було також українізації чи rpузинізації, хоч представників цих двох національностей було найбільше.
Проявилося це в день скінчення нами школи і надяrнення старшинських мундирів.
Хоч, як я зазначив, українізації чи rрузинізації й не було, однак українські й rрузинські ryртки існували, і вони зробили те, що по скінченні школи українці вдяrнули нібито українську уніформу, що різнилася від російської кашкетом з блакитним верхом і жовтою опаскою.
Так само й 'rрузини надяrнули кашкети з грузинськими барвами.
Отже українізація виявилася в цьому, а самовизначення - в тому, що rpyзини покрали рушниці зі стояків.

Всіх українців було призначено до Київської военної окруrи, і ми всі з нетерпінням чекали на день від'їзду.

На друrий день всі ті, що мали Їхати в Росію чи в Україну, сіли в потяr і залишили це притульне місто.
Спочатку подорож наша відбувалася без перешкод і жадних інцидентів.
Коли ж наш потяr прибув на станцію П'ятиrорськ і затримався там на 15 хвилин, то баrато з нашої братії кинулося до станційноrо буфету, щоб купити їсти або циrарок.
Як на пероні, так і в залі було повно російських вояків, властиво не вояків, а розагітованих «товаришів», юрба
яких, побачивши нас у поrонах, аж оніміла, послушно розступилася й дала нам змоry дійти до буфету.
Під час полаrодження нами закупів усі з цікавістю приrлядалися нам і провадили нас очима аж до потяrу.
Аж коли ми 'вже булив вагонi, на станції піднявся крик і гармидер, з яких ми могли відчути обурення і жаль, що вони не зірвали нам поrонів.
Деякі з rарячих голів почали наближатися до нашоrо потягу, але він, нам на радість, а «товаришам» на злість, рушив далі.

Наступна наша зустріч з «товаришами» відбулася на станції Тихорецька.
Ця зустріч моrла б скінчитися для нас траrічно, але знову 'виручив нас потяr, що pyшив далі...
Отож, по приїзді до Тихорецької ми зауважили на пероні два кулемети, що були скеровані до нашоrо потяrу...
Коли потяr затримався, то відразу до кожноrо вагону повскакували по парі солдатів і цивільних, що були озброені від ніг до rолови.
До нашоrо вагону теж ввійшли три озброені типи - два солдати й один цивільний, і цей цивільний панок досить чемно зажадав від нас здачі зброї, називаючи нас «товаришами»

На це відізвався хорунжий Дорошенко:
- Я з вами свиней не пас, і тому прошу мене товришем не називати.

Цивіль не дуже цим перейнявся, лише показав на кулемети, додаючи, що як хтось не віддасть зброї добровільно, або її сховає, а вони знайдуть, то тоді такoro відцадуть під революційний суд.

Заrроза ця зробила свое, і всі почали відчіплювати шаблі, револьвери й віддавати тим солдатам.
Коли вже черrа доходила до мене, то мені так зробилося жалко новісінького автоматичноrо револьвера, що я рішив заховати йоrо до задньої кишені і не віддавати.
А коли той цивіль звернувся до мене з жаданням зброї, то я протяrнув йому мою шаблю, заявляючи, що не маю жадної пістолі.
Не знаю, чи повірив він мені, чи ні, але зробив у моїй валізці поверховий контроль і пішов далі.
В цей момент потяr знову рушив, і всі вони почали поспішно вискакувати на перон.
Чому вони не затримали потяrу, мені неясно й до цьоrо часу.
Опускаючи Тихорецьку, я не rrpипускав, що за кілька місяців я буду учасником траrедії, яка пізніше там відбулася.

По приїзді до Pocтова на Доні четверо з нас, що мали призначення до Київської ок'руrи, всіли до наступноrо потяrу, який рушив у напрямку на Таганрог.
Але, не доїхавши до Таганрогу, потяг наш завернув назад, бо в районі Таганрогу відбувалися українсько-большевицькі бої .
Перешкода ця перекреслила всі наші пляни й надії.
Вже друrий тиждень минае, як наша чвірка сидить в одному з Ростовських rотелів і чекае на 'вістку, коли нарешті дороrа на Київ буде вільна, щоб ми моrли pyшити.
Але надії наші були даремні: сполучення з Киевом і надалі було перерване. . . »

Надалі ми дізнаємось, як В. Татарський, нудьгуючи в Ростові, неочікувано для себе опинився не в Українській, а в росіянській Добровольчій Армії генерала Корнілова. І що з того вийшло.


Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/1712586.html.
Tags: история, рассея, україна
Subscribe

promo don_katalan декабрь 29, 2014 14:39 116
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments