Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

#сто_років_тому, 15 (2) січня 1917

Алі Татар-заде

— Падіння Олександрівська. Поява Махна.
— Ніхто не хоче обороняти Київ.
— Спільна доля УНР та Дону. Каледин і Краснов.
______________________________
.
Микола Галаган, дипломат УНР:

«Початок 1918 р. не віщував добра для дальшої нашої визвольної боротьби.
Тяжкі чорні хмари заволікали політичний горизонт.
Не лише розумом усвідомлював, але й цілим своїм єством відчував кожен із нас небезпеку близької грози й бурі.
На нас сунулась страшна сила большевицької червоної армії, а ми не мали чим боронити своєї землі.

Ще так недавно українські вояки декларували й маніфестували свою готовість “душу й тіло положити за свою свободу”.
Але коли прийшов час доказати це на ділі, то виявилось, що є дуже мало нащадків “козацького роду”, які стояли до розпорядимості Центральної Ради.

Може, колись дослідники українського визвольного руху висвітлять справжні причини, чому так сталось:
чи спричинилась до того загальна втома вояків наслідком Світової війни,
чи, винна в тому їх мала свідомість національна,
чи, може, завинила й сама Центральна Рада своєю невдалою політикою.
Тепер на це питання різні люди відповідають по-різному, але в кожній відповіді ясно проглядає занадто багато елементів суб'єктивізму.
Я цим займатись не буду, констатую лише факт, що українці-вояки підпали стихійному процесові розкладу російської армії і розходились по домах.
Перед Центральною Радою постало питання про створення хоч невеликої власної своєї армії, яку треба було творити негайно й поспішно, бо небезпека насувалась зо всіх боків».

Євген Чикаленко, меценат:

«А що ж наша міліонна армія, яка на двох військових з'їздах через своїх делегатів так гаряче висловлювалася за Українську Державу?
Що ж сталося з тим військом, що послане в Харків?
Невже розбите?
Такі питання були у всіх на думці і на вустах.
Громадянство наше й не догадувалося, що в міліонній українській армії свідомих певних українців тоді й було тільки, може, що ті делегати;
вони гаряче виступали на мітингах за Україну й інших освідомлювали, то їх і посилали делегатами на з'їзди, а вся решта була мало або й зовсім несвідома, вона тільки рвалася додому, на Україну.

Громадянству і в голову не приходило, що отак, раптом по щучому велінню, не може темна солдатська маса вся стати національно свідомою; воно по делегатах судило і про пославших їх.
А коли виявилося, що найпевніші козаки Богданівського полку порозходились по домах, тоді всі ясно побачили, що
наступає катастрофа, бо на всі оті полки, що стояли в Києві, ніяких надій не можна було покладати.

Всім відомо було, що вони займалися вночі грабіжництвом мирних жителів, вдень спали, в ввечері лузали насіння (соняшникові зернята) на Хрещатику і не виявляли жадної охоти воювати з большевиками.
Навпаки, вони з нетерпінням сподівалися їх; одні - щоб порозбігатись по домах, а другі - щоб пристати до них для одвертого грабунку “буржуїв”.
Вони всі були озлоблені проти Центральної Ради, одні за те, що вона не пускає їх по домах, інші за те, що не дозволяє ділити “буржуйське” майно, а всі за те, що Центральна Рада не організувала для них ні приміщення, ні такого удержання, яке вони мали за царського урядування.
Вони так рвалися з Петрограда, з північного фронту рятувати “рідну Україну” (власне додому), з величезним напруженням та втратами пробивалися через ряди московської армії до Києва.
А тут для них ніхто не заготовив ні казарми, ні харчів, і вони самі мусіли добувати собі помешкання, часом викидаючи хворих з шпиталів, самі мусіли самовільно забирати борошно та інші припаси з інтендантських складів.
Виходить, що не большевики їхні вороги, а “буржуазна” Центральна Рада, члени якої м'яко сплять, солодко їдять і зовсім не дбають про козаків та бідний народ.
А большевики, навпаки, землю вже віддали народові, солдатам платять добрі гроші та ще й дозволяють “конфіскувати” у буржуїв награбоване ними добро.

Справді, наше Військове міністерство, що складалося з цивільних людей та з прапорщиків, людей молодих, недосвідчених, незугарне було організувати для свого війська ні матеріальних, ні духовних харчів.
І козаки нудилися, нічого не роблячи.
Повчалися тільки від большевицьких агітаторів, що Центральна Рада складається з самих буржуїв, а Генеральний секретаріат з самих “генералів”, а Ленін дбає про армію і народ і дозволяє “грабить награбленное”. »

Антон Дєнікін, білий генерал:

«Центральная рада, прикрываясь успокоительными фразами о нерушимости государственной связи с Россией и непризнании лишь правительственного режима ее, продолжала вести шовинистическую политику в отношении России и русских, делая тем заведомо невозможным сложение противобольшевистских сил.
Тем более, что территория Украины была насыщена русскими войсками Юго-Западного, отчасти Румынского фронтов, а в центре новообразования, его столице — Киеве насчитывалось всего лишь 9 % населения, считающего своим родным языком украинский.
Приступая к организации обороны, Рада, вместе с тем, настойчиво добивалась соглашения с советской властью и повела одновременно секретные переговоры о мире с центральными державами.

Военное положение Украины представляло картину невероятного хаоса.
Петлюра приступил к демобилизации русских частей и к формированию “однородной украинской армии”, вместе с тем стараясь притянуть те украинизированные войска, которые оставались еще на других фронтах.
На всем пространстве Юго-западного края и Новороссии шло разоружение и роспуск неукраинских частей.
Передвигались эшелоны войск украинских, большевистских, просто русских, ничьих, наконец дезертиров.
Все они имели одинаковую моральную и боевую ценность, одинаково не желали вести серьезных военных действий, закупоривали станции, оседали временно в попутных городах, иногда вступали в бой друг с другом и чинили погромы.
Никакой идеи, никакого национального движения в этом переселении по существу не было.
Вместо отслаивания шла все большая путаница и в организации и в солдатских умах, все большее недоумение и озлобление, выливавшиеся иногда в жестоких формах теперь уже междоусобной розни.

Петлюра, очевидно для внешнего престижа, создал легенду о 3 миллионах украинского войска.
Союзники, особенно французы, удивительно плохо разбиравшиеся в русских делах, строили иллюзорные планы на создании нового Южного фронта.
Один скрывал, другие не понимали, что, помимо общих неблагоприятных условий, на тощей почве украинского неопатриотизма нельзя строить ни народного воодушевления, ни народной армии.

Взаимоотношения с советской властью оставались совершенно неопределенными, и в половине декабря украинский секретариат предъявил Петрограду «ультимативный» запрос:
“Воюем мы, или нет?”
Действительно, в этом хаосе трудно было определить сущность взаимоотношений двух столкнувшихся “высоких сторон”, у которых к тому же ни у одной не было настоящей армии…
Тем не менее постепенно стало выясняться, что большевистские банды красной гвардии медленно, но безостановочно распространяются по Украине и целый ряд пунктов на севере ее признают большевистскую власть».
______________________________
.
Олександрівськ (сучасне Запоріжжя) зайняте прибулими загонами червоногвардійців.

Нестор Махно:

«Я отримав з Олександрівська точні відомості про те, що між загонами червоноармійців групи Богданова і гайдамацькими частинами Центральної ради йде бій в самому Олександрівську.
Момент був такий, що залишатися осторонь і тільки дивитися чи слухати, що робиться, не було можливим.
Залишатися нейтральним і до тих і до інших тим більше було неможливо, тому що населення району було твердо вороже налаштоване проти політики Української Центральної Ради,
(агенти якої роз'їжджаючи по району, цькували всякого і кожного революціонера, називаючи його "зрадником неньки України" і захисником "кацапiв", яких по "ідеї" Центральної Української Ради (згідно їх слів), звичайно, потрібно було вбивати, "як гнобителів мови").
Така ідея ображала селян.
Вони стягували з трибуни пропагандистів і били як ворогів братнього єднання українського народу з російським.
Саме ця злопам'ятна акція шовіністів-українців штовхнула трудове населення Гуляйпільського району на шлях збройної боротьби з усякою формою відокремлення українства, бо населення бачило в цьому шовінізмі, який фактично був керівної ідеєю українства, смерть для революції».

До Олександрівська прибув 1-й Петроградський отр’яд на чолі із Поляковим.

Розпочалися розстріли й репресії.

Заборонена діяльність церкви.

Гаврило Гордієнко, житель Олександрівська :

«Тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим "контрою" як наприклад і Грушевський.
Тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх».

Нестор Махно:

«Якраз в той час, коли в Олександрівську був бій червоноармійців з гайдамаками, по лінії Олександрівськ - Апостолове - Кривий Ріг знаходилося кілька військових козачих ешелонів, які знялися з зовнішнього фронту і прямували на Дон до генерала Каледіна.
Рух Каледіна був, по суті, просто поверненням до старого монархічного строю.
Він ішов під прапором незалежності Дону.
Але навколо нього і в самому його серці групувалися чорні сили російської реакції, що ставила своєю метою руками козацтва знищити революцію і відновити панування династії Романових...»
____________________________
.
Пьотр Краснов - майбутній атаман Дону.
Але поки що на Доні інший атаман, Каледін. Разом з Корніловим та Алєксєєвим він очолює всеросіянський “Триумвират”, верховне керівництво усією Бєлою Росією, білим рухом.
А Краснов поки ще у Великих Луках, під наглядом більшовиків, разом з кавалерійською дивізією.
Йому не можна носити погони, на його відлучки з частини дивляться з підозрою, але поки ще він має можливість листуватися з Каледіним.

Пьотр Краснов:

«Я написалъ атаману Каледину свои соображенія.
Я писалъ ему, что переживши весь развалъ арміи въ строю, нѣпосредственно командуя частями, я пришелъ къ тому заключенію, что казаки стали совершенно нѣбоеспособными.
Что единственное средство вернуть войску силу, это отпустить всѣхъ по домамъ.
Призвать на ихъ мѣсто подъ знамена молодежь, не бывшую на войнѣ, и начать учить ее по старымъ методамъ.
Для подготовки же офицеровъ, которые были далеко не на высотѣ знаній, создать въ Новочеркасскѣ офицерскую школу и расширить училище и корпусъ.
Въ станицахъ образовать спортивныя общества и кружки.

Отвѣть отъ Каледина получился въ видѣ нервно, порывисто написаннаго на листѣ почтовой бумаги письма.
Калединъ соглашался со мною, но писалъ, что это невозможно, что у него для этого нѣт власти.
Я понялъ, что онъ плыветъ по теченію, а теченіе несло нѣудержимо къ большевикамъ».
______________________________
.
Василь Татарський - українець, який хотів вступити в армію УНР - вже другий тиждень сидить в Ростові, у “білих”.
Разом з ним троє однодумців.
Потяги на Україну не йдуть, бо якраз на залізничних шляхах лунають бої - більшовиків з калединцями та УНРівців з більшовиками.

Василь Татарський:

«З нудів ходимо по театрах і кінах та приrлядаемося до міста, з якого Добрармія зробила свою базу для боротьби проти большевиків.
Всюди, де не rлянеш, висять оrолошення про вступ до Добрармії, на кожному кроці військові, військові і ще раз військові. . .
Але хоч місто й переповнене ними, а в повітрі відчуваеться, що скоро мусить щось статися і що нашому нібито безтурботному життю прийде кінець...

Передбачення наші справдилися, коли ми прочитали свіже оrолошення, яке наказувало всім офіцерам і воякам, не приналежиим до частин, що стояли в Ростові, неrайно э' явитися до комендатури міста.
Порадившись між собою, наша чвірка на друrий день з'явилась в комендатурі міста.
Нам в ультимативній формі запропоновано було записатися до Добрармії, або в двадцять чотири години залишити границі Війська Донськоrо.

Повернувшись з комендатури міста і застановившись над ситуаціею, ми прийшли до переконання, що положення наше дуже погaнe:
вступити до Добрармії - значить воювати не за свої інтереси, а відмовитися від вступу - наразити себе на зустріч з большевиками, коли залишимо Ростов.
Був ще один вихід для нас - придбати собі цивільногo убрання і в ньому залишити негoстинне місто.
Але це вимагало rрошей, а rоловне - документів; rроші ж були на вичерпанні, а документів, крім військових, ніхто не посідав.

По довrих і бурхливих нарадах нашої чвірки постановлено вибрати найменше зло: записатися «добровільно» до Добрармії, що ми й зробили.
Hoвоспечених «добровольців» скерували до бараків, що знаходилися на передмісті Ростова.
Після полагодження всіх формальностей, нас приділено до сотні, на чолі якої стояв підполковник царської армії.

Офіційно наша частина називалася «офіцерським отрядом», але ця назва була далека від дійсности, бо трактовано нас гірше, ніж рекрутів.
Певноrо дня - а це було в січні 1918 року - накзано нам здати до маrазину всі наші приватні речі і старшинський одяr.
Замість того дістали ми солдатські зимові убрання і бойовий виряд».
______________________________
.
Антон Дєнікін:

«Обстановка, сложившаяся на Украине к январю 1918 года, оказала чрезвычайно неблагоприятное влияние на положение Юго-Востока, в частности Дона.
До тех пор с фронта беспрепятственно пропускались на Дон и на Кавказ казачьи эшелоны, и Рада из чувства самосохранения не допускала прохода через украинскую территорию большевистских войск.
Теперь для большевиков открывались прямые пути на Дон.
До крайности затруднялся приток пополнений в Добровольческую армию и прекращался подвоз военного снаряжения из богатых запасов Юго-западного фронта, до сих пор, хоть и не в большом количестве, просачивавшихся с попутными эшелонами.

Донская политика привела к тому, что командующий Добровольческой армией, генерал Корнилов жил конспиративно, ходил в штатском платье, и имя его не упоминалось официально в донских учреждениях.

В сознании русской общественности возникло еще одно опасение, навеянное впечатлениями речей местных трибунов, терявших душевное равновесие и чувство государственности.
Высказывалось опасение, чтобы организация государственной власти на местах — этот своеобразный сепаратизм “областных республик” не превратилась из средства в цель.

Во всяком случае Дон не давал достаточных поводов к такому опасению, а лично Каледин этого упрека не заслуживал совершенно.
Он был вполне искренен, когда на областном съезде иногородних 30 декабря говорил:
— Не признав власти комиссаров, мы принуждены были создать государственную власть здесь, к чему мы никогда раньше не стремились. Мы хотели лишь широкой автономии, но отнюдь не отделения от России.

В такой обстановке протекала трудная работа Каледина.»
______________________________
.
Микола Галаган недавно прибув з Дону.
Він відзвітував про результати поїздки Ген.Секретаріатові.

Микола Галаган:

«В принципі члени донського уряду згоджувались прийняти пропозицію про створення федерального за-
гальноросійського уряду і визнати федеративний устрій (“с сохранением государственного единства”).
Але не хотіли пристати на участь большевиків у майбутньому федеральному уряді як заступників Великоросії.
Так само вони висловлювались проти «однородно-соціалістичного» складу цього уряду та обстоювали право кожної окремої республіки й автономного краю посилати до складу федерального уряду того, кого ці республіки й краї на те уповноважать, без огляду на політичні переконання й партійну приналежність представників.

На засіданні Донського уряду довелось наочно пересвідчитись, на які труднощі наражалось переведення в життя того способу творення центрального уряду, який пропонувала Центральна Рада
Під час обговорення цього пункту привезеної нами пропозиції забрав, між іншим, слово член донського уряду Агєєв, який, висловлюючись проти однородно-соціалістичного складу всеросійського уряду, вказував на те, що донський уряд не міг би делегувати до всеросійського уряду соціалістів як своїх заступників, бо таких, мовляв, у складі донського уряду нема.
Лише самого себе вважав Агєєв до певної міри соціалістом; однак разом з тим він сам признавався, що не є справжнім соціалістом і що причисляє себе до т. зв. ревізіоністів.
Агєєв не вважав себе виразником поглядів більшості членів свого уряду і того населення, яке цей уряд мав заступати, і тому казав, що він особисто не згодився би бути заступником свого краю у всеросійському федеральному урядові, а інших соціалістів (хоч би навіть такої сумнівної марки, як сам Агєєв) серед них не було.

Таким чином, Дон, на його думку, взагалі не міг би бути заступлений у центральному федеральному уряді, коли б його створено на основі пропозиції Центральної Ради про однородно-соціалістичний його склад».
______________________________
.
Деникин:

«Но недоверие, и неудовлетворенность деятельностью атамана Каледина нарастала и в противоположном лагере.
В представлении кругов Добровольческой армии и ее руководителей, доверявших вполне Каледину, казалось однако недопустимым полное отсутствие дерзания с его стороны.
Русские общественные деятели, собравшиеся со всех концов в Новочеркасск, осуждали медлительность в деле спасения России, политиканство, нерешительность донского правительства.
Это обвинение на одном собрании вызвало горячую отповедь Каледина».

Каледин:

— А вы что сделали?..
Я лично отдаю Родине и Дону свои силы, не пожалею и своей жизни.
Но весь вопрос в том, имеем ли мы право выступить сейчас же, можем ли мы рассчитывать на широкое народное движение?..
Развал общий.
Русская общественность прячется где-то на задворках, не смея возвысить голоса против большевиков…
Войсковое правительство, ставя на карту Донское казачество, обязано сделать точный учет всех сил и поступить так, как ему подсказывает чувство долга перед Доном и перед Родиной».
______________________________
.
Нестор Махно:

«Починаючи з 15 (2) січня 1918 року засідання Гуляйпільської Ради селянських і робітничих депутатів за участю професійної спілки металістів і деревообробників і групи анархо-комуністів тяглося цілодобово.
Гаряче дебатувалося питання про те, як бути, що робити негайно, зараз же, щоб не пропустити козаків озброєними на Дон до Каледіна.
Бо, з'єднавшись з Каледіним, вони утворять проти революції і всіх її прямих завоювань фронт ще ширше і серйозніше, чого ми, селяни, допустити ні в якому разі не повинні.

Це тривале і стомлююче засідання Ради привело всіх на ньому присутніх до слідуючої думки.
Ми повинні, незважаючи ні на які суперечності, які почнуться, коли нам доведеться утворити єдиний фронт з державниками, озброюватися і йти на допомогу червоноармійським загонам більшовицько-лівоесерівського блоку.
Відданість ідеї безвладної держави допоможе нам перебороти всі протиріччя, і ми, розбивши чорні сили ворогів революції, розсунемо її береги ширше і поглибимо її на користь всього пригнобленого людства.

Будучи головою Гуляйпільської районної Ради і маючи від останнього повноваження діяти в плані точного з'ясування обставин важкого становища для революції, я послав двох членів в Одесу та Київ (області, де велася боротьба загонів Української Центральної ради з загонами більшовицько-лівоесерівського блоку).
Коли ходоки повернулися і доповіли, що там діється, на з'їзді були розібрані всі дані про дії як Центральної ради, і більшовицько-лівоесерівського блоку.
З яких ясно було, що, хоча Українська Центральна Рада і очолювалася соціал-революціонерами і есдеками, метою її боротьби з більшовицько-лівоесерівським блоком було не тільки вигнання "кацапiв з рiдної неньки України", а й придушення навіть ознак соціальної революції взагалі.
З'їзд виніс свою резолюцію: смерть Центральній Раді».


Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/1714727.html.
Tags: история, левые, рассея, україна
Subscribe

promo don_katalan декабрь 29, 2014 14:39 116
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments