Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

#сто_років_тому, 18 (5) січня 1918

Алі Татар-заде
— Збір та розгін Учредітєльного Собранія. Юмор більшовиків.
— Крим. “Пусть пока играют в татарское государство”.
— Махно звільняє тюрми у “звільненому” Запоріжжі.
______________________________
.
5 (18) січня стався безпрецедентний випадок.
Установчі Збори (Учредительное Собрание) - єдиний на той момент легитимний орган, вибори якого відбулися півтори місяці тому - був розігнаний на першому ж своєму засіданні.

Як всі знають і цитують, в розпал дебатів у залу увірвавсь “караул”, тобто більшовицька гвардія, на чолі з революційним матросом Железняком.
У притаманній більшовикам манері товстого гумору Железняк сказав, що засідання припинено, бо “караул устал”.

Бухарин:
«Под утро Ильич попросил повторить что-то из рассказанного о разгоне Учредилки и вдруг рассмеялся.
Смеялся он долго, повторял про себя слова рассказчика и всё смеялся, смеялся.
Весело, заразительно, до слёз.
Хохотал.»
______________________________
.
Муфтій Криму Номан Челебіджіхан (Ч.Челебієв) вчора склав свої повноваження голови Директорії - Кримськотатарського національного уряду.
Сьогодні виконувати обов’язки замість нього почав військовий директор Джафер Сейдамет (Киример).
Але це було лише тимчасове виконання, бо відставку ще мав розглянути Курултай.
Додамо, що в радянських виданнях (до того, як тема кримських татар взагалі стала табуйована після депортації) відставку Челебіджіхана та його заміну Сейдаметом розглядали як “рокировку” або “інсценировку”. Але навряд чи ця версія правдива, хіба що відбиває погляд самих більшовиків на події, вельми верхоглядний.

Сейдамет перейняв Директорію в незручному стані.
Його позиції підкріплювало те, що посаду військового начальника Сейдамет займав не тільки в Директорії, але й в “Совєтє народних прєдставітєлєй”.
Саме його фигура була об’єднавчою поміж російською (латентно татарофобською) та власне кримтатарською демократичними органами.
Але в ці дні і цей мезальянс зазнав випробувань.
СовНарПред, який засідав в Сімферополі, скориставшись із невдалої спроби зайняти “Народний дім” Челебіджіханом, оголосив про невизнання влади Директорії.

Більше того, під впливом лівих фракцій СНП почав вимагати не більш не менш, як вивід “всіх військ” за терени півострову.
Тобто просто кажучи, щоб віддати весь півострів більшовикам, анархистам та лівим есерам, які вже захопили Севастополь та висадились в Феодосії, Ялті і Керчі, планували захоплення Євпаторії.
Бо то не війська, а гвардія, народна міліція, флот.
Навряд чи пацифісти, які закликали “не воювати”, але при тому агитували лише одну сторону - ту, на яку власне і нападають - що тоді, що тепер не розуміли, що роблять.

Звичайно, на подібну демагогію Сейдамет не купився.
Він наказує роззброїти вже існуючі осередки “красной гвардії”.
Проте всіх затриманих ватажків після довгих узгоджень все ж відпускали.

Сторона обивательска, антибільшовицька, все ще справді боялась війни та не хотіла починати загострення.
Не розуміли чи не хотіли вірити, що загострення неминуче, а війна триватиме доти, доки ворог хоче твоєї крові.
Відмовляючись від загострення, в такій ситуації ти просто втрачаєш ініціативу - буде і загострення, і війна, тільки не коли цього захотів ти сам, а коли це вважає для себе вигідним твій ворог.

.
Ілья Сєльвинскій, “О юность моя”:

«В рекреационном зале висел на стене огромный портрет Николая II, одетого в мундир кавалергарда, белый с золотом.
Бывший император к этому времени находился уже под арестом, вместо него полагалось бы висеть Сейдамету с его неизменной феской.
Хотя даже в Турции феска означала эмблему реакционного режима и подвергалась гонению, этот алый с черной кистью головной убор намекал на турецкую ориентацию и был весьма угоден султану.
Его высокопревосходительство Джефер Сейдамет занимал пост председателя директории Крыма, объявившего в 1917 году независимость.
Господина председателя поддерживала татарская партия «милли фирка», ему подчинялся крымский парламент — «курултай».
Поэтому Джефер обладал неоспоримым правом замены своей персоной бывшего российского монарха на крюке гимназического зала, тем более что Крым считался уже «заграницей».
Но висел почему-то по-прежнему Николай.
Висел на всякий случай.
А в конце концов не все ли равно, кто в раме?
Главная беда — нет веры ни в царя, ни в Керенского, ни в Сейдамета!
Остальное мелочи».
.
______________________________
.
В ці дні Сейдамет, безумовно, переживав й особисту драму. Адже Челебіджіхан був його другом, і їхні раптові політичні розбіжності завдавали удару по цій багаторічній дружбі.
Челебіджіхан, хоч його і обзивали в ці дні “радикалом”, був насправді поміркованим лідером.
Він до останього не виключав союзу “трьох сил” в Криму, а саме кримськотатарської, демократично-російської та більшовицької, “заради спільного блага”.
Сейдамет вважав цю думку відверто шкідливою. А це вже розбіжності не в тактиці (як у питанні брати чи не брати “Народний дім”), а в стратегії.
Якщо проти союзу з демократичною, а навіть і консервативною частиною росіян Сейдамет зовсім не заперечував, то щодо більшовиків він, дещо на диво для діячів того часу, мав чітко упереджені (ми б навіть могли сказати - наче попереджені) погляди.
Абсолютна більшість сучасників або фізично недооцінювала більшовиків, або морально не розуміла. Це ми, нащадки, тепер знаємо, що їх не можна не тільки вважати слабкими чи нерішучими, але й вірити на слово, плекати ілюзії про якісь моральні перестороги - теж.
Але більшість сучасників, повторюся, цього не бачила. То ж по собі доволі дивно, що бачив їх Сейдамет, безпомилково визначив собі більшовиків як головного і фатального ворога свого народу, начебто мав можливість зазірати на мить в майбутнє (це, звісно, лише метафора).

Значно меншу прозорливість однак мав Сейдамет щодо небільшовицької частини росіян.
Він практично одночасно з Корніловим (тільки той на Дону і Кубані) робив перші спроби зліпити з поміркованих революціонерів та затятих контреволюціонерів Криму те, що потім отримало назву “білого руху”.
Челебіджіхан в цьому його зовсім не підтримував, і це було ще одним приводом для накопичення образ поміж обома друзями.
Якщо, наприклад, Сейдамет із гордістю багато років по тому пригадував, як мав зустріч з самим Врангелем (який тоді був ніхто - жив приватним життям, тихше води, у Ялті), то Врангель у спогадах відзивається про ту саму зустріч не тільки з неприхованим сарказмом, але й типовою шовінистичною зверхністю.
Не має сумніву, що майбутні “білі”, яких гуртував навколо себе Сейдамет, дивилися на нього як на не дуже розумний, але тимчасово корисний інструмент у своїх руках, і не більше.
Це відображено, зокрема, і в худліті.
З повісті цитованого вище письменника, художня замальовка з Євпаторії того часу

Ілья Сєльвінскій:

«В гостиной дома Шокарев Иван Семенович и начальник гарнизона полковник Выгран сидели за коньяком, закусывая лимоном с сахарной пудрой.
Выгран восседал несколько боком к столу, подняв подбородок, положив руки на эфес сабли, вытянув одну ногу вперед, а другую поджав под себя.
Так обычно держатся перед фотографом обер-офицеры и генералитет.

— Неужели Севастополь для нас потерян, Николай Андреич? — воскликнул Шокарев.

— Ах, если б только это! Вся беда в том, что Севастополь доминирует над всем побережьем. Если один броненосец «Потемкин» мог произвести в России такое потрясение, что же сказать обо всем Черноморском флоте? Большевики теперь на море хозяева.

Шокарев вскочил и заметался по комнате.
Это был тучный, широкоплечий мужчина с густым могучим голосом и очень короткими ногами. Сидя он казался выше.
Теперь же, встав, он стал похож на огромного карлика.

— Черт знает это крымское правительство! Крым сегодня — пороховой погреб, который может окончательно взорвать Россию. Если привлечь интересы Англии, Франции, даже Соединенных Штатов, то возникнет великое антисовдеповское движение. А эти со своим лозунгом «Крым для крымцев»… Мелкота!

— Ну, кто же с ними считается, дорогой Иван Семеныч? Разве дело в этом Сейдамете? Пусть пока играют в татарское государство. В два счета прихлопнем — дайте только разделаться с большевиками.

— Но как с ними разделаться? Они растут неимоверно.

— Не волнуйтесь, милый Иван Семеныч. Выпьем! Вы позволите? Извините, что взял на себя функцию хозяина, но вы так нервничаете… Ваше здоровье!»
______________________________
.
Між тим продовжується “засвоєння” південноукраїнських міст анархистами, які увійшли в сполучення з більшовиками.

Нестор Махно:

«Командувач червоноармійськими загонами Богданов звернувся до селян і робітників з відозвою допомогти червоноармійцям.
У ніч на 4 січня наша група випустила відозву до селян і робітників, запрошуючи їх взятися за зброю.
В ту ж ніч я передав своє головування в Раді товаришеві, а сам став на чолі анархічного загону, який об'єднав навколо себе кілька сот селян, і ми вирушили в Олександрівськ при повному озброєнні.
Пам'ятаю, при нашому виїзді з Гуляйполя загін обрав за моєю ініціативою собі командира.
Я відмовився бути командиром, маючи на увазі, що мені доведеться в Олександрівську відриватися від загону по питаннях організації зв'язку міста з селом.
Тому загін обрав собі командиром мого брата, Саву Махна.
Загін проводжала маса народу...

По приїзді в Олександрівськ ми підняли шум:
— Чому не звільняється від заарештованих в'язниця, в якій сидить так багато селян і робітників, схоплених і посаджених тільки за те, що не поважали ні влади Керенського, ні влади Центральної ради і які, як нам пояснював один з більшовиків, не звільнені досі лише через те, що начебто здатні не поважати також влади більшовицько-лівоесерівського блоку.

Порадившись з робітниками, які повідомили нам про заарештованих і сидячих за гратами людей, ми прийшли до того, щоб наш представник пішов в ревком і там наполіг на їх звільненні з в'язниці.
Якщо ревком відмовиться, ми планували силою розкрити ворота в'язниці і, звільнивши всіх в'язнів, саму в'язницю спалити.

Отже, мене загін делегував в ревком, а останній уповноважив мене, лівого соціаліста-революціонера Миргородського, есера Михайлівського та інших навести порядок у в'язниці.
Ми приїхали у в'язницю, оглянули її і вислухали заяви заарештованих.
Вийшли з корпусу в контору, обмінялися думками та розійшлися.
Приїхали тоді не всі: не було найголовнішого - більшовика Лепика, якому вже тоді, за лаштунками, в більшовицьких кулуарах, був призначений пост голови чекістів, але від нас це поки приховувалося.

Мені особисто, адже я сидів два рази в цій в'язниці, і знав, яка вона брудна і важка, було боляче виходити з її воріт, нікого не звільнивши.
Але тоді я обмежився тільки докорами на адресу Лепика, вийшов разом з товаришем Миргородським з воріт, сів у екіпаж і повернувся в ревком...
Однак по обіді ми зібралися всі і таки вирішили взятися за справу.
В'язниця була звільнена від заарештованих...

Я сказав тоді своїм товаришам, що для революції було б краще, якби більшовики та ліві есери не створювали блоку, бо у них немає тієї ідеї, яка втримала б їх від прагнення панувати над революцією, і це їх зрештою зіштовхне між собою, і вони своїм взаємознищенням принесуть багато зла революції.

— Уже тепер, — казав я друзям, — видно, що свободою користується не народ, а партії.
Не партії будуть служити народу, а народ - партіям.
Уже тепер ми помічаємо, що в багатьох випадках в справах народу згадується лише його назва, а вершать справи партії.
Народу залишається лише одне - слухати, що йому скажуть правителі!..

У Федерації анархістів про це знали не всі.
Тому коли вони дізналися про мій вихід з складу ревкому, то попросили, щоб я їм пояснив причину або мету цього кроку.
В цей час серед робітників було багато таких, які співчували лівим есерам.
Якраз вони більше за все просили мене сказати їм, чому я виходжу з революційного комітету і покидаю Олександрівськ.

Довелося повторити їм те, що багатьом я говорив лише наодинці.
Я сказав їм, що, на мій погляд, більшовицько-лівоесерівський блок вже дав тріщину у своїй єдності, і це, зауважте, тоді, коли він ще тільки утворився.
Причиною цього, на мій погляд, з одного боку, є історико-філософська розбіжність есерів з марксистами, а з іншого - марнославство, що штовхає одну партію випереджати іншу в своєму розгнузданому прагненні владарювати над революцією.

— Для мене особисто абсолютно зрозумілим є те, що недалекий той час, коли ці дві нині царюючі в країні партії не помиряться, зіткнуться на своєму шляху і почнуть одна одну знищувати, страчуючи слідом за цим революцію і все краще в ній.
— То якого біса мені витрачати тут свої сили, коли я бачу початок справжньої революції на селі.
— Селяни усвідомлюють себе, вони виявляють свою волю до боротьби за ідеал справедливості, їм потрібно лише допомогти в цьому, — кричав я розлючений, а слухачі лише ще більше дивувалися...»
______________________________
.
Цього ж дня Афрікан Богаєвскій, якому вдалось щасливо уникнути розстрілу в революційному Луганську через новорічну пьянку комісарів, прибув на Дон до атамана Калєдіна.

Афрікан Богаєвскій:

«На другой день мы были уже в Новочеркасске.
Настроение жителей было невеселое.
События 1917 года отразились и на них, чувствовалась какая-то придавленность и неуверенность в будущем.
В Новочеркасск и вообще на Дон прибыло много русских людей, бежавших от большевиков из внутренних губерний, офицеров, помещиков, служащих разных правительственных учреждений.
Их рассказы о пережитом ими и мрачное настроение мало способствовали поднятию бодрости духа донских обывателей, еще большему падению которого помогали также сведения о революционном настроении в казачьих частях.

Повидав семью, которая уже не чаяла видеть меня в живых, я в тот же день представился атаману.

Алексей Максимович Каледин принял меня приветливо, со своим обычным сумрачным, без улыбки, видом.
Он произвел на меня впечатление бесконечно уставшего, угнетенного духом человека.
Грустные глаза редко взглядывали на собеседника.
Тихим голосом, медленными, отрывочными фразами он рассказал об общей обстановке в России и на Дону и в конце предложил мне принять должность "командующего войсками Ростовского района".
Ни минуты не колеблясь, я согласился.
Атаман приказал мне через день выехать к месту службы в Ростов.

18 (5) января 1918 года я вступил в командование "войсками Ростовского района".
Это громкое название очень мало соответствовало действительности.
Мои "войска" состояли из трех казачьих полков, расположенных в ближайших к Ростову станциях, и нескольких небольших партизанских отрядов, часто менявших свой состав и численность.
По приказанию донского атамана мне был подчинен штаб 4-го кавалерийского корпуса, случайно почти в полном составе застрявший в Ростове по пути на Кавказ вместе с командиром корпуса генералом Гилленшмидтом.
Последний был несколько обижен распоряжением атамана и поехал к нему объясняться, но, получив категорическое приказание сдать мне штаб, смирился и более не вмешивался в мои распоряжения, довольствуясь тем, что я проявил к нему полное внимание, оставив в его распоряжении автомобиль, лошадей, вестовых и прочее».


Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/1716251.html.
Tags: история, крим, рассея, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 3 comments