Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

#сто_років_тому, 8 лютого / 26 січня 1918. ПАДІННЯ КИЄВА.

Алі Татар-заде

— Ранок без України. — Перший “Великий Ізход”. — Бѣдный Пьеръ! Нѣужѣли...!
_______________________
.
- І. Ті, що врятувались бігством. -
.
Степан Лазуренко:
.
«На 11-ий день боїв у Києві, в ніч з 25 на 26 січня 1918 р. Український Уряд, щоб не наражувати столицю на повне її знищення гарматнім вогнем, наказав оборонцям Києва залишити місто і вирушити по Брест-Литовському шляху на Святошин, Ігнатівку (*).
Пізно вночі під гуркіт розривів гарматніх набоїв, заграви пожеж та окремих пострілів з рушниць і черг з кулеметів, залишили ми - оборонці - Київ.
Мене, як коменданта оборони державного банку на Інститутській вулиці, повідомив в останню хвилину про залишення Києва хорунжий Михайло Мищенко
І довелось мені вже перебігати з козаками Хрещатик під вогнем кулеметів і рушниць большевиків, які вже були в Купецькому саду і на Володимирівській гірці.
Фізично виснажені, морально пригноблені, ми все ж не втратили надії на свою перемогу і повернення до Києва.
Зібралися ми в Святошині, Ігнатівці (*).
Було нас, оборонців Києва лише коло трьох тисяч.».
.
Жуковський:
.
Була сформована караульна команда під командою капітана Максимовича, якому в баулах і передавались гроші.
Гроші, коло 7 міліонів, розпреділювались на три самоходи, на кожний самоход відповідальні караули із старшин, казначей повинен був забрать всі рахунки, та счотні книжки.
Одним словом, виїхати так, щоб на стороні, там, де ми розташуємось, не було ніякої затримки, і щоб не могло кидати тінь ріжні язикаті.
Крім цих трьох самоходів, було напружено ріжними припасами ще два самоходи, і на одному із цих самоходів примостилась і дружина.
Малося на увазі, що большевицька розвідка проникла і в центральні установи.
Я боявся, аби намір про від’їзд не став відомим большевикам, а тому сам особисто віддавав всі розпорядження, при чом голосно було віддано розпорядження самоходам їхати поволі, а в самому ділі повинні були їхати як зможе тільки видержати машина.
Сам рішив іти пішком з кулеметом і невеличкою командою.
Самоходи з грішми і дружиною поїхали.
А сам я з кулеметом і не дуже сильною, всього 7 чоловік, командою як по кількости, так і якості, направився по Фундукліївці.
Зі мною був Малик, що під час Гетьманського повстання був убитий добровольцями в м.Київі, брат убитого Крамаренка і ще Васильчук – писар, і ще 3-х якихось козаків.
В цей час начебто хтось попередив большевицьку важку батарею про те, що начався від’їзд, бо почався сильний обстріл Фундуклеївської між Мійським театром і отелем “Франсуа”.
Вогонь настільки був частий та сильний, що не можна було через вулицю перебігти.
Бідний один козак, який ішов зо мною, хтів перебігти на другу сторону, як був убитий черепком гранати на місці.
Далі йти по Фундуклеєвській не можна було і ми перебігли в через вулицю до будинку Управління Південно-Західних доріг – пройшло через його і перевалками вийшли на Лук’янівку.
Звідсіль відкривалася перед очима страшна картина.
В деяких місцях горіли будинки.
Вже насовується морозний вечір, як ми вийшли за м.Київ.
Пробирались ми не дорогою, а полем та ярами.
До Святошина було верст 15. Іти далеко.
.
Всеволод Петрів:
.
Ще досвіта відіслав я весь свій обоз до Білгородки, наказавши стати за Ірпинем, а сам з охороною виїхав до Києва, довідатись, що робити далі.
Зі сторони Києва щось було підозріло тихо; тільки крісові постріли чути невпинно.
На шляху до Святошина величезний рух: їдуть вози, окремі гармати, групи озброєних і неозброєних людей,
нарешті з 50-60, обдертих, частинно поранених вояків проходить у повному порядку та голосно співають «Ще не вмерла Україна».
Це недобитки Богданівського полку.
Питаю: «в чім справа?»
Кажуть, «наказ відходити на Ігнатівку».
Дальше гурток козаків зі старшиною.
Теж відходять на Ігнатівку.
Посилаю взад до полку наказ вислати квартирієрів до Ігнатівки, але сам вперто їду вперед.
Минаю «Сирецький Військовий Табор».
Якийсь гурток Січових Стрільців з порожнім возом вертає до Києва.
Кажуть, забули, не розумію що, в касарні та треба взяти.
Їду з ними, але коло «Скакового Круга» нас зустрічає хтось крісовим вогнем.
Значить справді Київ залишено, але чому ж стрілянина?
Чому в боці від Політехніки бій?
Очевидячки, вийшли не всі.
Шлю назад наказ відходити на Ігнатівку, але надісланий верховий хутко вертається і привозить від мого помішника Андрієнка повідомлення, що поки дістав наказ вирушити до Ігнатівки.
Цей наказ доручив штаб Сердюцької дивізії.
Полк негайно вирушає.
Щоби докладніше орієнтуватися, їду не «старим шляхом», а по шосе.
Коло стації Святошин вантажаться на потяг дві сотні Поляків, збираючись їхати на Коростень, щоби пробитись до корпусу Довбур-Мусницького.
Варту на стації перебирає від них сотня Чехів, які залишаються зовсім невтральними.
По шосе в безладі їдуть групи людей, возів і верхових.
Зараз же за містом, переїхавши через Борщагівський потічок, у ліску, бачимо обичаєвий малюнок після світової війни й революції: на траві два трупи, що держать у руках карти до гри; у одного ще затиснутий ніж у кулаці.
Це наслідки сварки після гри...
Нарешті майже коло самої шосейно-почтової стації Борщагівка, недалеко від повороту по лісовій доріжці на Ігнатівку, зустрів я авто, в якому сиділи пп. Порш та Ковенко.
Останній передавав накази підходячим групам війська та поінформував мене про те, що Січові Стрільці, як охорона Центральної Ради та уряду, відходять просто до міста Житомира, Слобідський Кіш під орудою Петлюри збірається в селі Шпитьки, недалечко від шосе, а решта військових частин перейде до Ігнатівки, де проведуть між ними реорганізацію для дальшої боротьби.
Обидва представники уряду були дуже зденервовані, головно Ковенко, який, передавши мені інформації, переказав, що його начальник штабу, полковник Сальський, мабуть загинув, бо його й досі нема.
Поїхав я до Ігнатівки, уже переповненої натовпом.
Ігнатівка невелике жидівське містечко над річкою Ірпинем і в ньому ледви могло поміститись усе те, що приходило з Київа.
Гордієнківці вже були тут і заняли один з кутів села.
Перше, шо мене вразило, це наші вартові в тих вулицях, які були заняті полком.
Вартові до розташування полку нікого не пропускали.
Мій помішник доклав мені, шо це він взявся того способу, шоб зберегти полк і його майно від тієї дезорганізованої маси, яка була в Ігнатівці та в якій напевно було чимало ворожих провокаторів.
Вже були випадки ведення такої агітації між сотнями полку: шоб кидати зброю, ділити майно та
розходитись домів.
Двох таких настирливих агітаторів, погано володівших українською мовою, гайдамаки закололи багнетами.
Не дивлячись на страшенну перевтому, пішов я по Ігнатівці шукати якогось організаційного осередку.
Поруч з нами в сумежних хатах стояв полк імени Грушевського, який складався в чималому відсотку з юнаків, гімназистів, взагалі інтелігенції.
Полк вічував і вирішував питання про самоліквідацію, з огляду иа безнадійність боротьби.
Командант цього полку, якийсь старший добродій, лише знизував плечима та казав, шо непевний завтрішнього дня.
Далі надибав я полк Вільної України, в якому козаки та дехто зі старшин вже «самоопреділились».,.
Сідлали коні і ладнали в’юки на виїзд, залишаючи на місці зброю та частинно військовий одяг.
Очевидно, шо з полком вже скінчили.
Знайшов я і Богданівців.
Залізні хлопці вартували так само, як і ми, вхолу до своєї вулиці та перепустили мене тільки, як пізнали.
Командування їх мало тверде рішення: як і завтра не буде ладу, іти самостійно до Житомира,
До Богданівнів приєдналося декілька козаків Полуботківського полку,
які доповіли, що їх полк, мабуть, знищений, бо найбільша його частина, що була коло Політехніки, не дістала наказу до відвороту, а ті, яких вислано сюди шукати зв'язку та інформації, вже не могли вернути, бо були відрізані ворогом від полку.
Цілковито вичерпаний вернув я до своїх з твердим наміром ранком поїхати знову до Петлюри, шоби з полком прилучитися до нього, бо тяжко було зберігатися від отрути в такому осередку, яким була Ігнатівка, де йшов розклад.
Вплив деморалізації та паніки я добре знав ще з фронту, а тут люди були морально і фізично цілковито знищені боями, агітацією та пропагандою з боку чужого нам населення в Києві та Ігнатівці
.
Жуковський:
.
На Лук’янівці зайшли до Транспортного відділа, де я назвав своє прізвище завідуючому транспортом, і наказав зготовити дві підводи.
Підводи були готові, але ми не могли їми скористатися, бо воли виїхали і направлялись до Казарм літунів, то там була чутна стрілянина і нам сказали встрічні полонені австрійці, що там орудують вже большевики.
Віддали коні назад, ми пішли долинами, горами, городами, лісами в напрямку до Святошина.
З обережністю приходилось нам пробиратись, бо тут попадались заводи з мешканцями робітниками, які були майже всі большевиками.
Вже добре стемніло, коли ми проходили через город якогось заможного хазяїна.
Собаки напали на нас – на непрошених гостей, а ми, як ті злодії, пробирались повз заборів та садків.
Тут ми розгубились – десь відстав один козак, а з ним і мій значковий Малик.
Звідсіль ми попали на шосе і тут почав збирати своїх.
На одному місці спинила нас варта, від якої ми узнали, що збираються всі на вокзалі.
Направився я на вокзал.
Боже мій, що тут робилось! Ніхто нічого не знав, ніхто не був орієнтований в обстановці.
Всякі чутки невероятного змісту розповсюджувались, чим тільки збільшувалась непевність та розчарованість.
Насилу мені вдалось узнати, де міститься штаб січових стрільців.
Ми направились туди.
Безладдя було й тут.
Знаменитий і хоробрий лицар наш відомий Полковник Капкан з рештою кінноти, із своєї дивізії, вже був тут.
Вино лилось рікою, бахвальству та молодечеству не було кінця.
Мій прихід – це було коло 12 год. ночі, визвав серед них крик радости, бо всі думали, що я, мабуть, загинув.
Розвідавши, куди направили гроші і куди поїхали караульні з ними, при допомозі і любезності Січових Стрільців, які взяли мене на самоход, я направився далі в путь.
Дорога уявляла свою звичайну картину відходу розбитої армії.
Покидали невеличкі відділи команд, одинокі козаки, розбиті обози транспорти і все це сунулось по Житомирському шосе на м.Житомир.
Удосвіта я вже був за 30 верст від Київа у с.Сітникар.
.
Іван Гаврик:
.
Уже другоrо дня, пізно ввечері, український Уряд примушений був залишити Київ, а із урядом вийшли і всі вірні йому військові частини.
У цей же час, большевики, займаючи Київ, розпочали жахливий терор, власне страшну різанину та мордерство,
Koro тільки приймали з вигляду за буржуя, офіцера чи якоrось “контрреволюціонер'а”.
Ми троє полтавців були так виснажені фізично й змучені довrим переходом від Ананьєва, та ще й у найжахливіших умовинах, що не моrли вже стояти на ногах.
Боже!
Як дуже хотіли ми відступити разом із пайдамаками, які, на жаль, крім власних ніг, не мали інших засобів пересування.
Відступаючи з гайдамаками серед ночі, ми й незчулися, як звалилися з ніг, просто на дорозі, в одній закутині Києва і залишилися в ньому.
Прийшовши до свідомості, ми зрозуміли весь жах свoгo становища.
Здавалося, що смерть була неминуча.
Місто завмерло, тільки чути було з усіх боків постріли та людські зойки.
Правду кажуть, що в людині, коли rине, раптом з'являються сили, яких вона не відчувала в собі.
Таке сталося і з нами.
Ми не цілком прийшли в себе, але вирішили неrайно тікати з цьоrо пекла на свою Полтавщину; це був тоді єдиний вихід.
За Дніпром ми трохи відпочили, потім помандрували кожен до свого дому.
.
- ІІ. Ті, що увійшли до Києва. -
.
тов. Н.Бушев:
«В восточной стороне станции лежало около 50 изуродованных петлюровцами трупов.
Женщины и старики разыскивали среди них своих родственников.
Происходившее в тот момент не поддается описанию.
Жены и матери плакали, падали в обморок, были в отчаянии».
.
.
ІІІ. Ті, що залишились в Києві.
.
Дорошенко:
.
Цілу ніч з 25 на 26 січня шаліла страшна канонада.
Біля моєї хати (я мешкав у кінці Львівської вулиці) в садибі Покровського монастиря розташувався був невеликий відділ польських добровольців, що прилучились до оборони.
Вони мали й дві невеликі гармати.
Отже греміло кругом.
На ранок канонада затихла.
Можна було навіть трохи заснути, і то не в якійсь ванні, куди доводилось іноді ховатись, — бо ґранати били з двох боків і раз-у-раз перелітали понад дахом, а в себе на ліжку.
Почав падати сніг, немов стараючись прикрити й приховати ті рани і щербини, що заподіяла землі, деревам і будівлям злочинна людська рука.
На вулиці не видно ні душі: всі неначе відпочивали після страшної ночі.
Коло 9-ої рано хтось подзвонив: О. Я. Шульгин, мій близький сусіда.
— «Ви знаєте, що вже большевики в Києві?»
— «Ні...»
— «Центральна Рада виїхала за військом. Я тепер іду шукати притулку, щоб заховатись».
Ми обнялись й попрощались.
Він насунув глибоко шапку, підняв ковнір і вийшов.
Треба було й собі щось подумати.
Тікати? Але куди?
Найкраще сидіти в своїй хаті, а там — будь, що буде.
Я рішив нікуди не ховатись і залишатись вдома.
У мене був гість: ще на початку боїв утік з Чернігова до Києва колишній collega Р. І. Ганжа і, немаючи де притулитись, зупинився в мене і так прожив у нашій хаті цілий місяць.
Як би большевики в ті часи мали краще організовану розвідку, то могли б тепер зразу захопити й колишнього чернігівського комісара і його помічника!
Але в ті часи у них була ще дуже примітивна організація.
.
Галаган:
.
Пізнім вечором стрілянина трохи стихла.
Уночі збудила мене стривожена жінка.
Десь гупали гармати тяжкої артилерії.
По відблиску й звуку за допомогою свого пульсу вичислив, що стрілянина йде з гармат, які віддалені щонайменше на яких 5—6 кілометрів.
Отже, значить, стріляють з-за Дніпра.
В Київ ще не вступили, значить, большевики.
Та й Голубович казав же, що ще будуть якийсь час тримати Київ.
Заспокоїв стривожених жінку й малого сина і знов здорово заснув з думкою, що ранком довідаюся докладніше, як стоять наші справи на фронті.
Другого дня ранком прийшла з лавки дівчина-служниця й оповістила про несподівану аая мене річ: Київ уже зайняли большевики; ні українського війська, ні Центральної Ради в Києві вже нема.
Большевики оточують військом цілі квартали й роблять повальні труси в кожному будинку й кожній квартирі.
Вже наближаються й до нашого будинку.
Як довбешкою по голові вдарила мене ця вістка.
Навіть вилаяти в думці мудрих есерівських правителів, що не попередили нас про таку можливість, не було тоді часу, бо треба було думати, як себе рятувати.
Коли застукають дома, ясно, буде кінець.
Треба кудись тікати з дому.
Кинувся витягати цивільне убрання із скрині, бо дотепер ходив у військовому.
Поки прилагоджував і переодягався (за роки війни відучився вдягатись у цивільне), сповістили мене, що червоноармійці у нас уже в дворі й на вихідних сходах.
Альтернатива: дома — капут; вийду з дому — може, врятуюсь.
Рішаю йти.
На сходах дійсно сидів якийсь червоноармієць з типово кацапською фізіономією.
Озброєний «до зубів»: навхрест кулеметні стрічки, рушниця, револьвер, шабля і в руках дві бомби.
Зараз мене мусить спинити.
Рішаю з ним заговорити, але про що з ним говорити?
Показую на бомби й, удаючи, що дуже боюсь, кажу йому по змозі «по-кацапськи»:
— «Спрячьте лучше зти самьія бомбьі... неровен час — уроните... апасна ведь...»
— «Ничяво ни апасна», — відповідає.
Його видно, тішить, що такий великий чоловік і боїться, а от він собі держить «бомби» в руках і нічого не боїться...
— «Лучше бьі спрятать кудьі...» — стараюсь його упросити, а тим часом, недовірливо поглядаючи на його фізіономію, потроху просовуюсь далі по сходах...
— «Чяво прятать, то ани без капсулей...», — каже червоноармієць і починає «куражитись» та грати в руках бомбами.
Я скоренько скочив далі, ніби злякавшись; хоч знав уже, що раз «без капсулей», то й боятись нема чого, але все продовжував просити його, щоб не жартував, а краще «бомби» кудись сховав.
Кажу:
— «Вьі, военньїе, понимаете, что зто там означает «без капсулей», «с капсулями», а нам, штатским, зто все единственно... вроде апасна. Спрячьте лучше».
Так балакаючи я з дверей і побіг шукати безпечнішого місця для себе.
Прийшов до своїх давніх знайомих проситись, щоб переховали.
Кажуть, що нічого проти того не мали би, але у них, мовляв, небезпечно, бо перед тим у них жила дружина С. Петлюри; про це нібито знали сусіди, так що й пані О. Петлюра мусіла від них виїхати.
Обіцяли все-таки прийняти, коли нічого не станеться.
Пішов розглядатись далі і по дорозі зайшов до київського комерційного училища, де мав бути у своєї дружини Єв. Неронович.
Балакаючи з ним, спитав, як же він задивляється на сучасне наше становище в зв'язку з приходом большевиків.
Помовчавши трохи, він відповів:
— «Жахлива річ соціальна революція. А все-таки большевики й червона армія несуть соціальне визволення трудящому народові. Мусимо до них приєднатись».
Коли ми потім разом ішли до міста й зустріли якийсь відділ червоноарміиців, то Неронович, указуючи мені на них, казав:
— «Дивіться, розхристані, голодні, напівбосі й люті як звірі. Але це ж революційна армія; це ж пролетарі й селяни, що роблять соціальну революцію та топлять у крові неволю й соціальну неправду».
Ми скоро розійшлись в різні сторони.
Добув я собі всякі посвідки й сяк-так переховувався.
Зрештою ризикнув навіть вернутись додому.
Наш будинок зараз же після того, як я вискочив, трусив сам начальник того бронепотяга, який спалив будинок Грушевського.
Нічого не знайшов він небезпечного.
Син Саксаганського заявив домовому комітетові, що має зброю.
На нього й звернули головну увагу червоноармійці, але коли він показав їм батькову пістолю, мабуть, з XVII століття, то начальник з презирством її відкинув, кажучи, що «такой дряни» вони не беруть.
Використовуючи ту обставину, що трус робив сам начальник броньового потяга, наш домовий комітет виставив на дверях великий плакат з написом, що тут, мовляв, трусила сама ота персона грата.
Пізніше різні банди, які ходили з власної ініціативи трусити по домах, з пошаною читали отой плакат на наших дверях і в дім не заходили.
.
Чикаленко:
.
Військове командування, бачачи, що не може встояти проти большевиків, вночі непомітно вивело останки свого війська через Святошин в напрямі на Житомир, не попередивши навіть всіх міністрів та членів Центральної Ради.
Другого дня, коли ущухла бомбардировка, багато людей певні були, що большевиків відбито, і багато з них поплатилися за це життям.
Коли до міністра земельних справ есера Зарудного, в якого ночував журналіст Пугач, раненько зайшов патруль і спитав, чи нема у них зброї, то Зарудний, думаючи, що це наші козаки, сказав, що він український міністр;
тоді обох їх потягли в Маріїнський парк і там на очах жінки Зарудного обох розстріляли.
Так само розстріляли д-ра Орловського, який йшов до шпиталю і мав українську посвідку (легитимацію).
Наскільки мені відомо, тоді нікого більше з свідомих українців не розстріляли, бо вони, не довіряючи большевикам, ховалися або добували російські посвідки і не виявляли себе українцями.
Найбільше тоді розстріляли російських офіцерів, кажуть, до п'яти тисяч, які не схотіли пристати до української армії, а залишилися в Києві і держали нейтралітет.
Багато людей розстріляли під видом “буржуазного генерала Петлюри”; досить було швейцарові, двірникові або куховарці сказати на вулиці большевицькому патрулеві, що в такій-то квартирі живе Петлюра або якийсь український буржуй, як його розстрілювали; кажуть, що отак слуги помстилися над багатьма ненависними їм господарями.
Дуже яскраво і правдиво намалював Винниченко в своїй п'єсі “Між двох сил” оті розстріли і взагалі навалу московських большевиків по великих містах України.
Міська дума, як і все московське населення, перестали страйкувати, і в Києві з'явилося світло і вода.
Міський голова (бургомистр) російський есер Рябцов радісно вітав большевиків за те, що вони, як він висловився, “возстановили єдиний демократичний фронт”,
але большевики скасували думу, а функції її передали “Совіту Рабочих депутатов”
У всіх урядах вищі посади позаймали большевики, переважно місцеві жиди, які взагалі енергійно боролися за “Единую Россію”, хоч Центральна Рада дала їм персональну автономію, якої вони досі не мали на цілому світі.
Жидівська пролетарська молодь приймала дуже діяльну участь в наступі большевиків, стріляючи з вікон ззаду в українських козаків, чим викликала проти себе обурення всього українського громадянства, яке виявилося кривавою помстою пізніше, коли в Київ вернулося українське військо.
.
Лейхтенбергский:
.
Наконецъ, но истеченіи десяти дней нервы у всѣхъ оказались истрепанными до послѣдней степени, всѣмъ надоѣла эта постоянная угроза безсмысленнон смерти, всѣ горячо желали того или иного конца.
Въ эти моменты московскіе большевики намъ представлялись не болѣе опасными, чѣмъ эти украинскіе соціалисты,
которые, какъ мы видѣли, въ борьбѣ со своими плѣнными врагами не отличались ни благородствомъ, ни большимъ умомъ,
разъ они подвергли военнымъ испытаніямъ мирное и нейтральное населеніе, заставляя его оплачивать всякаго рода лишеніями и потерями свою собственную глупость.
Наконецъ, 26 Января сопротивленіе «украинцевъ» было сломлено и они ушли — безъ большихъ сожалѣній со стороны оставшагося населенія.
Стрѣльба прекратилась.
Люди вздохнули нѣмножко.
Никто и не подозрѣвалъ, что настоящій кошмаръ только начинался.
Можно было думать, что большевики эти совсѣмх не такъ страшны.
Но вскорѣ мы были жестоко разочарованы и я понялъ, чѣмъ всѣ мы рисковали въ этотъ первый день.
Я скоро почувствовалъ это...
На другой день наши друзья, которыя, къ счастью, оказались пока всѣ живы и здоровы, дали нами первую иллюстрацію къ тому, что называлось тогда «провѣркой документовъ».
— Вы слышали, что Петръ Кочубей разстрѣлянъ? — сказали они.
— Какъ разстрѣлянъ? Да ведь это самый безобидный чєловѣкъ на свѣтѣ и онъ служилъ въ Красномъ Крестѣ....
— И тѣмъ не мєнѣє, его разстрѣляли. По утру къ нему явились солдаты, которые и увели его съ его зятемъ, гр. Николаемъ Мусинымъ-Пушкинымъ во дворецъ, гдѣ помѣщался штабъ Муравьева, чтобы провѣрить тамъ ихъ документы. Такъ какъ бумаги у нихъ были въ порядкѣ, они пошли безъ всякаго страха. Кочубей даже шутилъ все съ солдатами со своимъ обычнымъ добродушіемъ. Неизвѣстно, что стало съ Николаемъ. но Пьеръ такъ и не попали во дворецъ: его повели къ Маріинскому парку и, какъ только прошли решѣтку, такъ тотчасъ же сзади ему прострѣлили голову и убили его на мѣстѣ...
— Бѣдный Пьеръ!
— Но представьте себѣ, что убійцы на другой день явились съ извиненіями: произошла ошибка - они искали не его, а его двоюродного брата, Василія Кочубѣя, бѣшенаго украйнофила... Они сожалѣли о своей ошибкѣ... Ужасна эта психологія русскаго народа!»
.
_______________________
(*) Гнатівка - село під Києвом, перше місце перебування Центральної Ради та її війська після падіння Києва.


Чтобы боялись: Дом Михаила Грушевского в Киеве, показательно расстрелянный российскими большевиками из пушек во время первой оккупации

Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/1726571.html.
Tags: беспредел, история, київ, левые, рассея, україна
Subscribe
promo don_katalan december 29, 2014 14:39 113
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments