Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

#сто_років_тому, 5 березня 1918

Алі Татар-заде
– Строкатість полків. – Спілкування у полках, мова чи язик? – Природа “отаманії”.– Як можна воювати без прапору?

про особливості формування нового Українського війська розповідає, на прикладі свого полку Гордієнківців, командант Всеволод Петрів.

Його полк гайдамаків, що з’явився в Києві “як сніг на голову” в розпал війни з Арсеналом та напередодні обстрілу мурав’йовцями.
За час вуличних боїв він сильно втратив вбитими і пораненими (але не дезертирами, як багато інших “зукраїнізованих” полків - нестійкі елементи відпали ще до того, як Гордієнківці через Росію та Біларусь продерлися до України).
Тому після залишення Києва з полку був зформований лише курінь (“3-й Запорiзький Гордієнківський”) і те за участю ще двох, майже повністю розгромлених полків - “Вільної України” та “імені Грушевського”.
Повернувшись до Києва і одразу по параді Петрів зайнявся формуванням куреня за рахунок новоприбульців та ветеранів.
До залишків гордієнківців, вільноукраїнців та грушевців додалися нові кадри - з полтавських і київських “партизан”, нечастого для нашої історії білогвардейсько-проукраїнського руху.

Далі надамо слово самому команданту.
.

.
«Ми влаштувалися – вислали гайдамацькі роз'їзди із закликом до селян та почали дожидати поповнень, але село радо привозило овес сіно, радо балакало з нами, але йти до війська не дуже то поспішало.

В перші два-три дні з'явився лишень невеличкий гурт бувших гусарів «Київського гусарського полку» на своїх муштрових конях та зі своїм старшиною «ротмістром» (сотником) Нестроєвим на чолі, а негайно же за ним підійшов другий гурт теж гусарів «Гродненського Гвардійського полку» і теж зі своїм старшиною того ж полку поручником Гарасименком.
Всі ці бувші гусари були з селян поблизьких сел, а ті старшини, що з ними прийшли, переховувались на цих селах у мент заняття Києва військами Муравйова.

Цікаве з психольогічного погляду утворення цих гуртків.
Наші гайдамаки звернулися до сільських сходів із закликом, на який згодилося йти до полку декілька селян з бувших гусарів, але запитали, чи вони можуть привести інших, відомих їм, товаришів і відомих старшин, отже, й привели.
Таким чином, тут ділав подвійний зв'язок із минулої служби в російськім полку – та територіяльно земляцький.
Природно, треба було цей зв'язок якнайкраще використати, тому я і призначив ці обидва гуртки до першої сотні – а сотника (еквівалент «ротмістра») Нестроїва – комендантом сотні.

В цю сотню дав я за бунчужного свого, ще від початку істновання полку, кадрового гайдамаку та ще з ним трьох інших, і в сотні сталося оригінальне відношення сил: сотник Нестроїв – з поміщиків Полтавщини – вихованець Миколаївського корпусу, отже, ні в якому разі не соціяліст – і лише трохи демократ, але, попавши в середовище «свого» козацтва, яке зразу же попало під соціяльний вплив споріднених із цим козацтвом кадрових гайдамаків, він просто на очах став «лівіти», раніше «термінольопчно», а потім і «психічно».

Трохи згодом він зустрівся зі своїм братом, що теж був вступив до нашого полку, але цей не міг витримати ані «соціялізму брата», ні «большевизму» полку та пішов геть.

Щоправда, сотник Нестроїв на перших своїх кроках у полку запропонував був поповнити кінський склад полку шляхом «відібрання пограбованих у поміщиків коней», але не зустрівши від мене одобрення, а від козацтва співчуття, швидко уговкався.

Як би то не було, але міцний кадр в 30 шабель, гарних рубак ще зі світової війни та селян, дістала 1 сотня.

У другу сотню зібрав я всіх старих ще з фронту Гайдамаків, які залишилися в полку, чи то повернулися знову до полку на наш заклик, так що створився осередок в 45 шабель, надійних під усякими поглядами – і соціальним і національним – хлопців, на чолі з сотником Андрієвським, якого хоч оминула куля, бо він дуже на неї наражувавсь але не оминув плямистий тиф, від якого він й загинув у 1919 році, будучи весь час на чолі своєї 2-ої сотні Гордієнківців.

На другий день по нашому влаштуванні на помешканню повідомили нас телефоном зі штабу дивізії, що на поповнення полку призначено партизанські відділи полковника Полозова та Полтавський партизанський відділ під орудою сотника Уральських військ Епова.

Це було збіговисько російської офіцерні – свавільне, слабо карне і з таким препоганим соціяльним успосібленням, що я просив генерала Натіїва, щоби минула мене чаша сія.
Та коли наказ про цей приділ до мене «Київських партизанів» повторено, я приїхав інкогніто до їх розташування у «Тираспольських Касарнях».
Що це було – тяжко передати.
Коні погано чищені, вартові коло них грають у карти.
Більша частина «партизанів» у місті по приватних мешканнях та готелях.
Стан коней, які я перечислив, цілком не відповідав станові людей, яких список, та ще з обов'язковим означенням ранг і старшинства, був у штабі Натіїва.

Біда!
Але на щастя, «Київські партизани» так хотіли бути під моєю командою, як я хотів їх мати в себе.

Тому вони якось виминули приділення до мене і залишилися надалі для формування в Києві та склали кадри «гетьманського» перевороту.
До речі, назва «Київські партизани» цілком не відповідала своїм змістом властивості цього відділу.
Він же і сформувався в запіллю, мовляв, з українських військ у Житомирі та ніколи не був у запіллю ворога, якщо не числити пізнішої чинности цього відділу проти Центральної Ради як «партизанів»...

Щодо «Полтавських партизан», то тут справа вийшла інакше.
Вони сформувалися самостійно иа Полтавщині з полтавців і тоді, коли вже всі українські частини відступили аж за Гребінку.
Весь час і самостійно чинили в глибокому запіллю російських військ і щойно потім приєдналися до головної маси українських військ

На другий день після того, як мене повідомлено про приділ «Полтавських партизанів» до нашого розташування, приїхали кватирієри від них, які, очевидячки, мали ще до того і розвідочну функцію, значиться подивитись, що ми за одні, подібно як це я їздив до «Київських партизанів».

Отже, від «Полтавських партизанів» приїхали їх бунчужний та двох «козаків».

Бунчужний теж Гарасименко, але Андрій, з Полтавщини, типовий запоріжський козак, як їх інколи малювали на старовинних малюнках – з витягнутим смаглявим обличям, грізно насупившими бровами над трохи дико поблискуючими очима.
Стрункий, мов викутий з бронзи.
Вузький в пасі, широкий в плечах; чорні тонкі, а довгі вуса до долу, голена голова і, – чого я не надіявся, – оселедець як у козака Мамая.
Він був зі селян, підстаршина, якогось з російських кінних полків ґвардії.

Я спинився так довго над змалюванням цього бунчужного, бо він відіграв таки чималу ролю в життю полку, зокрема в його відносинах до "Полтавських партизанів", бо був одним із самоуків, що їх висунула революція, а не відіграв такої ролі, скажемо, як її відіграв відомий Буденний, мабуть, тому, що не сприяли йому обставини.

Цей бунчужний 3-ої сотні Гордієнківців героїчно згинув вже як командант тієї сотні в 1919 році, коли він з трьома своїми козаками, окружений в околицях Вапнярки Денікінською кіннотою, засів у хуторі, де боронився кілька годин і був рознесений на ворожих шаблях, відкинувши всі пропозиції здатись.

«Козаки», що з ним приїхали, були колишні старшини російської армії, обидва воєнного часу, один від кінноти, другий від піхоти.

Бунчужний балакав чудесною полтавського вимовою, «козаки» страшенною мішаниною намагалися балакати по українськи.

Кватирієри, оглянувши умови їх майбутнього розташування, пішли між Гордієнківців побалакати.
Щось з годину відбувалася ця розмова, причому найбільше балакав бунчужний, який все держався одинцем і все якось на самоті балакав з Гордієнківцями.

Коли кватирієри від'їхали, поінформували мене Гордієнківці, що ці «Полтавські партизани» ще так-сяк можливі, що хоч там головно старшини, але, як згадував бунчужний, то вони гарно ставляться до української визвольної боротьби, над селянином не знущаються, а до того хлопці бойові.

Тільки погано, що команда не надійна з погляду національного і хтозна, чи теж не контрреволюційна.

На другий день після цих відвідин кватирієрів повідомили мене зі штабу, що «Полтавські партизани» не погоджуються приєднатись до полку, про що заявив рішуче сотник Епов...
... а ще за один день почули ми відгомін української пісні, що наближалась до наших касарень, та побачили крізь вікна під'їзжаючий відділ в 30-40 кінних на добрих конях, однаково вдягнутих і узброєних.

Всі були в сірих смушкових шапках з жовтими шликами та срібними дармовисами.
Останнім у цьому відділі гарцював на чудесному коні знайомий нам Гарасименко – бунчужний, а за ним їхало два вози теж з гарними кіньми та вкритих покривалами.
Взагалі підходила до полку гарна військова частина, а були це «Полтавські партизани».

За хвилю до нашого помешкання увійшов молодий, стрункий хлопець років 25 – гарненький бльондин і зголосився в мене як помішник коменданта партизанів та доповів, що партизани являються в склад полку на приказ української влади.
Він намагався балакати по українськи, але йому якось не йшло.
Це був «штабротмістр» (ранга низча сотника) російської служби барон Штакельберг.

Вже саме прізвище та титул барона зраджували його походження і дійсно, як я потім довідався вже від німців, барон Штакельберг був дуже старовинного роду, який походив з ливонських рицарів і дивнимн кутермельцямн історії опинився в Лубнах, де від їх баронства залишився цьому останньому представникові роду лише титул та маленький домик зі садком у Лубнах, де жила мати та дві сестри цього помішннка командаита «Полтавських партизанів».
Звичайно, на шлях служби в українській збройній силі привів його випадок і цей Гарасименко – бунчужний.
Лікуючись від ран, був він в момент революції дома і коли кадрові старшини, а він був із кадетського корпусу та військової школи, «самоопреділялись» у громовиці та хуртовині революції, він кинувся формувати територіяльний загін, який його і потягнув до українців.
Добрий вояка, але цілковито, ані соціально, ані національно не означений; зрештою, потім опинився у свиті біля гетьмана та, здається, загинув від української таки кулі в час повстання 14 грудня 1918 року у Києві.

Сотник Епов за весь час перебування Гордієнківців у Гарматній Школі так і не з'явився, очевидно, настрої полку були не по його думці.
Як побачимо далі, це був типовий «общерос», себто «єдинонеділимець» і до того ще рішучий соціяльний ворог большевиків, який був готовий йти з ким хочеш і куди захочеш, аби проти комуністів.
Ясно, що він у нас довго не витримав і вже в Лубнах пересварився зі своїми партизанами та зник, і як я довідався вже на еміграцій зі споминів генерала Гайди, опинився якимсь то способом аж у Колчаківській армії на досить значних там посадах.
.

Новоприбувші розташувалися в призначеному їм помешканню і залунала так вже позабута для Гордієнківців російська мова та лайка, бо дехто з партизанів цілком не володів українською мовою, а більшість намагалася балакати страшенною мішаниною.

Це викликало зразу низку непорозумінь, бо Гордієнківці навмисно не розуміли звернень до них по російськи.

Вечером того ж дня чув я, як барон Штакельберг вичитував своїм підлеглим про необхідність вчитись української мови та наказував бунчужному впорядкувати школу мови.

А на другий ранок Гордієнківці трохи вже і погодились з новими товаришами полку, побачивши, як старанно вони ходять коло коней, як вчились орудувати шаблею і т.д.

Тому що відділ партизанів був доволі міцно зжитий зі собою та в кадрі свойому мав таких впливових людей, які духові полку відповідали, уважав я можливим залишити «партизанів» в цілости як 3 сотню полку.

Таким чином створилися кадри чотирьох складових частин полку, значиться, 3 сотень і відділу скорострілів.
Вони були постільки подібні одна до одної, що тяжко було собі уявити, як вони можуть злятися в одну цілість.
.

Я так довго спинився над цим порядком формування Гордієнківців не тому, що спомини про свою рідну частину мусять бути дорогі кожному воякові, а тому, що тим приблизно з'ясовується порядок формування тодішних частин взагалі.

І я думаю, що він подібний майже у всіх частинах, бо всюди вступали тоді ріжномаштні елементи з ріжнимн гаслами і почуваннями, підшукуючи собі менш більш відповідне середовище.

Кажу це тому, що, крім тих кінних охотників, що вступили до Гордієнківського палку, являлося у нас ще чимало інших, які, познайомившись із нашими настроями, зникали і опинювались чи то в Дорошенківцях, чи то частіше в Республиканцях, -

не скажу, що в Богданівцях, чи Січовиках, бо там добір був трохи інакший, навіть складніший чим у нас, бо перші були шовіністично бойовими, а другі тяжким для революційно успосіблених елементів осередком.
Надто яркий шовінізм відштуркував тоді поступові елементи, а незрозуміла суха дисципліна австрійського зразку просто лякала.

Щоб не було закидів у тенденційности такого освітлення зокрема з боку читачів галичан, треба пояснити, що Наддніпрянщина тоді була далеко не моноліт;
шо заверюха революції лише зворушила все, – але не соціяльна, ані національна свідомість, які не були великі;
шо не було тоді авторітетного проводу і не було тих сугестій, якими держалося Українське Січове Стрілецтво в часи війни, та шо вся майже інтелігенція, за малим винятком, була дезорієнтована навалою грізних і катастрофальних подій.

Дивно, як швидко починає ділати певна засада, на якїй формуються війська.

Висунено принціп добровільниитва та вільного найму вояцтва і воно негайно перетворюється в зарібників у групи, «артілі» «ляндскнехтів», які вишукують собі кращого «капітана», кращих умов – не несення військового обов'язку перед нацією, а вибачте, праці – не кращого заробітку, бо цей останній мотив ше не був тоді актуальний в наших нових формаціях, тому, шо все ж таки люди йшли до них із певного почуття необхідности йти на боротьбу за певну, хоч і для кожного інакше усвідомлену ідею.

Також і питань грошевого чи матеріяльного забезпечення не ставили вони в першу чергу, а лише питання певности відносно команданта (персональний принціп), та співзвучиости ідеольопчної (соціяльно-національний принціп) тієї частини, куди йшли, щоб ризкувати своїм життям.

Як би то не було, але це явище – певного підбору, спричинилося не лише до дуже ріжних психічних та соціальних властивостей частин, але й стало підвалиною та перводжерелом початків «отаманії», що так буйно розцвіла пізніше.

Команданти, утворюючи певні психози в своїх частинах, мимоволі самі їм підпадали, призвичаювалися, числилися тільки зі своїми частинами, а звідси вже не дуже далеко до свавілля, бунтарства, некарности, навіть самодурства, тих властивостей «отаманії».
.

Яка ріжна психіка утворювалась у командного складу та людей під впливом нових факторів, нового середовища, може яскраво вказати приклад
(,,,)

Запитали мене про булавну канцелярію та відділ писарів.
Біда – забув, що вони перш всього.
Ось не вдається!
Що ж ми за полк, коли не мав нічого такого полкового крім «гросбухів» грошевих та матеріальних звітів, які негайно притягнув наш милий господар, старшина воєнного часу Корніяш.

У книжках записано все майно полку до шматка, всі гроші до сотика.

А крім того, лише полеві книжки, в яких були всі розпорядження і накази полку, але ніяких друкарських машинок, шапірографів і т.д.

Словом, усього того, що в час боїв буяло кудись далеко від частин, з'являючись тільки на нічліг і відбираючи останні хвилинки спочинку команді полку, зокрема після бойової праці.
Як же так, що це за полк без «табелі термінових і безтермінових донесень», друкованих по числі сотень, приказів і т.д.
.
Та ми все ж таки якось проістнували без всяких оцих причандалів аж до травня, хоч на два місяці і розлучилися зі своєю господарською частиною, яка, як і всяка порядна господарська частина всякої порядної кінноти, відстала.
Більше того, на перегляді в травні – перегляді з наказу гетьмана Скоропадського, якому полк не присягнув і тому хотіли довести, що ми «банда», все знайдено в блискучому порядку.

Дальше було ще більше непорозумінь.
Нове начальство спитало про «трубачей» (орхестру), яких не було в полку і яких пляном формування не передбачено.
Був лише полковий сурмач, що крім військових сигналів нічого не знав.
Здивовання...

Ще більше здивовання, просто жах, коли запитали про «штандарт» (полковий прапор у російській кінноті).
Нема!
Був один, як виходили з Осиповшини, докладав стурбовано Корніяш, з портретом Шевченка, його ще в 24 Туркестанському на Шевченківське Свято зробили, з ним і походом до Києва йшли,
але матерія була дуже погана, посіклася і потріпалася, так що Корніяш, аби зберегти портрет, вирізав його і сховав, а матерія пішла иа жовто-блакитні шнурки для новоприбувших...

Після цього новий командант сказав, що він раніше, чим прийняти полк, мусить зголоситись у Натіїва – та тільки ми його й бачнили.

Дійсно, як приняти полк без прапору, коли російські правила казали, що коли знишено ввесь полк, а залишився прапор, то полк живий, а нема прапору – то нема полку.
Тому обережні команданти перед боєм висилали «прапор» кудись подалі в зад аж до обозу другого порядку, а ми, бідолашні, не мали тоді такої розкоші, як обоз другого порядку.

Цікаво, що, здається, ні один із наших полків, крім Богданівців, аж до 1920. року, до часів інтерновання не мав прапору, який відповідав би знамені «штандарта».

Тут несвідомо робили своє атавізми, бо наші старі козацькі полки таких прапорів, здається, не мали, крім «жалованих чужими королями та царями», а це, «пожаловання» завжди неминуче сходилося з ментами занепаду війська. »


Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/1737617.html.
Tags: история, левые, рассея, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments