Історію України можна і треба читати без брому. Опонуючи в цьому Винниченкові, я можу навести свій приклад - а се лише один з можливих методів. Обклавшися мемуарами близько 30 авторів, я намагаюся читати кожного потрохи так, щоб день прослідував разом з ними. Не так вже й важко прочитати до 30 сторінок тексту, та ще й не разом а впродовж доби. Але ця доба (сто років тому) передстає одразу у багатьох вимірах. Сучасники минулого не обтяжені як ми знанням "чим все закінчиться", як не обтяжені й ми самі про свою добу. Вони втрачають, переборюють, сумують, кохають і радіють, і навіть у скрутніші миті ще тамують надію. Та що там, се не привід навіть для сентенції про "рятівне незнання". Адже багатьом з них - якщо в тезах за пару хвилин змалювати майбутнє, якого вони ще не знають, то вони зрадіють. Росіянці - з існування Росії, українці - з існування України, просто як факту. А деякі навіть від соціалізму. Хоча, не більше половини.
Та, зазірнемо до віконця минулого.
Дуже живописні спогади Всеволода Петріва. От він звільнив селище на Харківщині. Його полка гайдамаків зустрічає місцева влада на чолі з якоюсь жінкою. Та пропонує їм "селянські дарунки" - хліб, ковбасу і пляшку самогону.
Петрів дякує, бере дари
"– За хліб святий щиро дякую, але цей «чортів подарунок» – самогон – не є ознакою приязні, лише знаком зневаги, а тому йому шлях ось який і...
кидаю цю пляшку крізь вікно, так що аж бризки полетіли."
Потім полк збирається далі, а до гайдамаків починається записуватись молодь і середньолітні.
Петрів радіє і дивується, звідки стільки охочих.
З'ясовує:
" цих новобранців привела до полку та сама жінка, що вітала мене в місцевому самоврядуванні та яка, по словам наших гайдамаків, є найвпливовішим агітатором не лише на Піщанку, але й на цілу округу і яку то уважають ворожкою, чи то відьмою, вже не знаю чим, але і найповажніші господарі її побоюються".
Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/1754308.html.
Journal information