Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

спостереження читача

Алі Татар-заде
В росіянських білих мемуарах сторічної давнини склався свого роду “кієвскій цикл” (прямо як багато столітть до того - в російському епічному фокльлорі). Тільки замість князя Володимира таким “шарлєманєм” що навколо його обертається цикл - є гетман Скоропадський.
Прочитавши багато різних авторів спогадів, читач виділяє спільні риси, що просто кидаються в очі.
І хоча мемуари мають значно відрізнятись від героїчних балад, вже хоча б відміннстю індивидуального мемуариста від анонимного трубадура - тим не менш схожості поміж різними творами зовсім різних авторів маються і в структурі, і в фабулі, і в стилістиці.

Зачин як правило такий.
Автора застає революція. Дії відбуваються в будь-якій точці імперії Романових.
Навколо всі втрачають голови, випромінюють восторги, вішають собі рожеві банти. Але протагонист заздалегідь знає, що це погано скінчиться. На жаль, він стає одиноким в таких передбаченнях, і все що йому залишається - це відсторонено і саркастично спостерігати, як справдяться його найпохмуріші прогнози.
Потім починає литись кров.
Автор з сумом бачить, що він мудріший за всіх сучасників. Він бачить як гине в присмерках армія, царство, держава, людство. Серед гонців апокаліпсису для нього однаковими, хоч і різних кольорів, вершниками є красний солдат чи матрос, комісар, демократ, націоналіст. Автор їх розрізняє на сорти, але не більше. Йому все одно, чи комісар красний, чи тимчасового уряду, чи центральної ради (або іншої національної структури).
Він бачить рагнарьок власними очима, гине старий світ, руйнуючи все що авторові дорого.

Після карколомних пригод, в яких автор багато разів ледь не гине, доля заносить протагониста в Київ.
В Києві за законом жанру “щойно прийшов до влади” Скоропадський.
Автор обов’язково знає Скоропадського особисто. Близько чи ні, але знає. Ця обставина примушує автора дати характеристику майбутнього гетмана в буйній молодості, пригадати якісь яскраві епізоди, більше схожі на сплєтні.
Далі автор заходить до гетьмана, гадаючи, чи той прийме його, після того як “воцарився”.
Гетьман завжди радісно приймає протагониста, відмінивши всі інші прийоми, або ж так стається, що якраз у той день не було інших прийомів чи засідань уряду.
Ніде гетьман не залишає автора за порогом - автор надто важлива фигура, щоб навіть такий епічний персонаж, як гетьман, зміг поставитись до нього з недооцінкою.
Далі кульмінація.
“Перша бесіда з гетьманом”.
Автор і гетьман обнимаються, герой стисло розповідає гетьману свої попередні пригоди (як Одісей вимушений це робити в гостях у феаків). Те що він розповідає Скоропадському, завжди вражає останього, він явно не чув подібного (тобто, подібне він чув, але щоб таке, як от з нашим автором - такого точно ні!).
Потім гетьман веде гостя в свій кабінет, показує карти України і світу, яскраво малює плани.
Гість спохмурюється, бачачи захоплення гетьмана українством, але стримується, чи намагається стриматись, і все ж починає рубити йому в очі правду-матку. Так чи інакше ця стадія в мемуарі настільки ж неминуча, як розмова з князем щойноприбулого богатиря.
Протагонист з притаманним пророку поглядом в майбутнє пояснює гетьману, що даремно той поставив на німців і на українство, що ця ставка не спрацює, і що поки не пізно схаменутися і приєднати ці вотчини, що нісіло-нівпало потрапили йому до рук, до Єдіной І Нєдєлімой.
Гетьман ввічливо пояснює йому, з різними варіацями, що так-то-оно-так, брат, але всьо складно і не всьо так однозначно.
Обов’язковий момент - гетьман пропонує гостю значну посаду. Як правило це бути своїм начштабу, головно командуючим, військовим міністром, а краще просто “другим по собі”. В цей момент гетьман обрастає червоною шапочкою мефістофеля, крізь яку вже починають пробиватися рожки.
Автор завжди ввічливо відмовляється від спокуси, але гетьман так наполягає, що той обіцяє подумати.
Обіцянка подумати і відповісти згодом - це перехід до наступних частин, пояснення, чому вони бачились знову.

Інтерлюдія.
Вже виходячи від гетьмана, автор помічає царедворців - безліч їх товпляться у трона, щоб отримати в гетьмана якусь милість. Автор виглядає на їхньому тлі знову демоничним однаком, нікєм нє понятим оригіналом, якому - бути може, єдиному в цій країні - нічого не треба від гетьмана, окрім як повидатися з старим знайомим.
Автору треба їсти.
Саме так пояснюється, наче виправдання, чому автор попрямував одразу по приїзді до Києва на Хрещатик, і там чи на сусідніх до нього вулицях засів в дорогий ресторан.
Він помічає, що навколо багато таких як він.
Дуже багато.
Саме таких як він.
Російський аналог wasp - білий, офіцер, дворянин чи разночинець.
У автора якась важлива місія, що розповідається у попередніх серіях.
Він неспроста в Києві, ане в жерлі війни проти більшовиків.
Місія ця трохи секретна, тому не всякому і розкажеш.
А навколо - такі, да не такі. В них на рожах написано, що немає ніякої місії. Хоча і тримаються з таким виглядом, наче в кожного вона є, і тільки найповажніші причини стримують їх від того, аби не кинутись на білий Дон, розкидаючи там вправо і вліво і красних і німців.
Автор бачиться з сослуживцями, старими знайомими.
В кожного своя історія.
Ці історії не такі яскраві, як в автора, тому їм приділено від півречення до абзацу.
А головне, автор другого ж дня починає втомлюватись від ціх історій про чудесне спасіння, як хто втік від комісарів, ледь не попався, був за крок від розстрілу, втратив товаришів, але сам доїхав до Києва, випадково чисто до Києва, саме в той момент як там посів гетьман.

Автор розмірковує на тему, скільки ж таких білих осіло в Києві.
Якщо б їх порахувати, то можна скласти цілу армію.
Взяти б їх всіх да на фронт.
Але ні, вони не хотять на фронт. Вони сидитимуть в гетьманському Києві, насолоджуючись чудовою погодою, ситістю, порядком, і мріютимуть про відродження звідси Нової Росії.
Кожен розкаже, чи натякне, що він тут не просто так, що в нього важлива і делікатна місія.
Автор наш знає, що така важлива і делікатна місія є тільки в нього самого, але поблажливо не заперечує.

Щоб виконати свою місію, автор не тільки відвідує ресторани, він ще ходить у шапіто, театри, присуствтєнні мєста.
Все що він бачить, спонукає його на критичні і колкі завваження.
За кілька днів ейфорія його від перебування - прямо скажемо, хоч автор обходить це евфемизмами - в затишному, ситому, мирному і вільному місті - трохи спадає.
Він пише, що “практично всюди чутно російську”, але це явний ефемизм що чутно не лише її.
Автора починають спочатку смішити, а потім дратувати таблички написані українською.
Поки він бачить одну, дві, він жартує, остроумно перекручуючи слова чюждово нарєчія, але коли їх сотні, то це йому набридає.
До слова, він зовсім не звертає уваги на таблички німецькою - не згадує в мемуарах. Мабуть, вони не так дратують.

Кінцівка епізоду.
Нарешті гостя одоліває тоска, і він починає гуртуватись із такими ж офіцерами, які тут нудьгують, отямившись від першого шока.
В планах починається, от би скинути німців, а заодно і українців, яких щось стало тут забагато. Все ж є, країна богата, продовольствія валом, народ працелюбний, кругом порядок. Залишилось тільки підняти славне знамено - трьохцветний флаг - і буде просто рай.
Офіцери починають домовлятись про якісь дружини, отряди.

Далі судьба їх знов розкидує.
Одні доживають до падіння німців, беруть участь в новому гетьманському уряді - який протримається ще місяць восені. Інші втікають при перших пострілах - до себе додому, або на Дон, де їх вже заждалися.
Треті не доживають тут до ціх подій - хтось їм шепче, що українське і пронімецьке оточення гетьмана вже зацікавилось ним, в поганому сенсі, і що йому краще тікати, поки на волі.

Обов’язковим є останній, прощальний візит до гетьмана. Тут йде ремінісценція першої зустрічі - більше спорів, більше прямоти, гетьман все ж жалкує, що така велика і значна персона, як автор, не хоче бути із ним, і все ж вони приязно (хоч іноді й холодно) розстаються, щоби потім ніколи не бачитись.

Вставний сюжет - коли автор вже виїжджає з Києва, він чує вибухи десь в місті, і думає, що його похмурі прогнози збуваються. Це вибухнув військовий арсенал.
Автор сідає в зручному потязі у напівпустому вагоні, що прямує в Росію - мало хто в цей час полюбляє цей напрям, тому вагони й пусті. Він їде назустріч новим пригодам, а вибухи за спиною - наче прощальний салют на честь його відвідин Києва.


Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/1777895.html.
Tags: история, київ, піар
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments