Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Іван Дурак і Золотая Рибка

Алі Татар-заде

Чули про таку казку? Нє. Бо це не казка. Це есея про деякі “спорні моменти” російської літератури.

сказка Пушкіна про старіка, старуху і золотую рибку дуже важка стилістично, вона і не народна (Пушкіну приписують тут спробу - невдало! - копіювати народний “сказительний” стиль), і не архаїчна (Пушкіну також приписують задум наслідувати античну чи середньовічну громіздкість “басні”). Формат притчи тим більш суперечить формі, бо притчі навмисно пишуться якпростіше.
Щоб пояснити собі задум, і поділитися з вами тим виясненням, доведеться означити твір як глибоко полемічний.

В часи дитинства Пушкіна вже були (чи сказати ще були?) доступні справжні російські народні казки. Навіть казки кількох народів, які утворили, перефразуючи марленівського класика, “новую историческую общность людей различных национальностей, имеющих общие характерные черты,— российский народ”.
Вже на очах Пушкіна ці казки починали белетризуватися і цензуруватися, простіше кажучи редагуватися і повертатися назад, жбурлятися в нову молоду націю, в якості бумеранга. Слід нагадати що белетристика і цензура йшли тоді рука об руку, бо так було поставлено видавничу працю в Московії.

Бачте, як я здалеку зайшов?

Центральною постаттю белетризованого Русского стала постать Дурака.
Я тут пропускаю цілий шар дискусії, дуже б можливо цікавої, - чи цю постать накинули згори, чи це продукт власне народної діяльності. Просто тому, що це можна обговорювати цілу ніч.
Але факт у тому, що вже Жуковський (як хочете - чи обробив народне, чи вніс новий дух) приніс на сторінки високої літератури народний образ Івана-Ідіота, Івана-Придурка, Дурня як Ідеального Росіянця.

Це чудова по своїй суті, сюжеті, канві казка про пригоди Івана Царевича. Царевича, між іншим, а не Дурака!
В цій постаті все мало б бути величне, якщо казка не сатирична; врешті ж царевич свій, його не слід осміювати.

Одначе за маскою Царевича приховується Дурень.

В чому ця Дурість, отак, з великої літери?

Ось протагонисту кажуть:
- Забирай жар-птицю, а клітку не тронь. Бо все діло піде на пси.
Каже між іншим мудрий Сірий Вовк. Йому - треба вірити. Він сам потойбійчний персонаж, він майже віщий.
Іван не те щоб не вірить. Але має в носі.
Коли він бачить клітку, то думає:
“блять яка піздата клітка! треба брати. Похуй що каже вовк”.
Ну тобто письменники підбирають інші вирази, але я передаю саму суть логічних міркувань Івана.
Операція зривається, Івана ловлять, карають, беруть в заручники (треба сказати, є за що).
Але оскільки він такий нарваний, що зірвав ідеальну операцію по викраденню “цукерки”, бо не міг уявити собі її без “обгортки”, йому пропонують варіант.
- Вкради мені коня у он того короля. Ось план, давно шукав якогось йолопа для цього. Тільки дивись, уздечку не тронь, у мене самого уздечок валом, ти коня давай.

Ви мабуть пригадали (або здогадалися) що й тут Іван краде уздечку та ловиться.
(«Хороший ты Царевич! Так ли должно поступать Царевичам? И царское ли дело шататься по ночам и воровать коней?»)
За епичним правилом, це повторюється тричі (після птаха та коня - царівна).
(«Ее не привезешь, то я везде расславлю, что ты ночной бродяга, плут и вор.»)
І так далі.

Врешті щасливий Іван, порушивши усі можливі правила, повертається з вкраденою і царівною, і конем, і, жар-птицею, і, суко, з уздечкою та кліткою, останнє він до старості мабуть зватиме трофеєм.

Пушкіну не подобалась оця немотивована жадібність, травестія, макароничність, іроїкомічність. Це прапрапрадід якогось попаданца, що проявив “русскую смекалку”, тобто як спіздити та порушити чесне слово, знаходячись у тілі царевича. Царевич так поступати не може. А цей - зміг. І йому за це щастя.
Змішання жанрів, “інша людина в тілі головного героя”.
Дурак є в багатьох казках. Ми йому співчуваємо саме за його дурість, це гарантія нещастя, і маємо втіху, коли йому чарівно “везе”. Це компенсація.
Але що компенсувати Царевичу?
Він точно царевич, а не конюх?

А тепер подивіться на Старуху з казки Пушкіна.
Бачте? В її тіло вселився той самий Іван-Дурак.
Який до хрипоти вимагає і волає “Маловато будєт!”, поки не остається з розбитим коритом.
Пушкін “ізганяє” з Старухи (а також і з Старика) того Івана, як святий виганяє бісів з одержимих.
Він моралізує, баснярствує, притчує, одним словом усіма засобами дезавуює того біса як прояв істино русского духу.

Але вже запізно.
Старуху висміюють, бо вона ... програла.
Івана схвалюють... бо він виграв.

А ви кажете “Достоєвскій, Достоєвскій”. Він не перший відкрив на це очи. Це було вже за сто літ до нього, і було проблемою.

Мені відповідатимуть, що той Царевич з трьома іспитами - бродячий сюжет.
Безумовно.
Він є в багатьох народів в багато різних епох.

Але мотивація Старухи, якій всього мало через жадібність та безкарність, тут - нова.
“Неожиданний Жуковский”, да.
Він багато думав над тим, що таке Русский і що відрізняє його від інших.
Не знаю, чи сам він це придумав, чи вже було очевидне.

Бо в більше давніх традиціях того сюжету в протагониста була інша мета.
В залежності від його образу - відповідна й мотивація.
Якщо то справжній царевич, то боротьба за царство. Якщо дурень - то бахвальство і самоствердження. Якщо купець - нажива. Якщо сирота - то кровна помста. Якщо вор - то професійна етика.

Якщо це богатир, то ми розуміємо, чого він преться туди, де горюч-камень попереджає що “живим не бить”. Це подвиг. Це місія. Це призвання.

А Царевич меркантильно поїде іншим шляхом на роздоріжжі
«Кто поедет прямо, будет всю дорогу и голоден и холоден;
Кто вправо поедет, будет жив, да конь его умрет,
А влево кто поедет, сам умрет, да конь его жив будет».
Отак він власне і поїхав - хрін з конем, своя жопа дорожча.
Він не богатир, це ясно.
Санчо Панса в тілі Дон Кіхота.
Кухарка в тілі Царевича.
Смердяков в мундирі Печорина.

Отже, в порівнянні з класичними, епічними (тобто, лінійними, однозначними, “ходульними” як з презирством кажуть оригиналолюби) персонажами, Іван-не-то-Царевич-не-то-Ночной-Вор-не-то-Дурачок-якого-треба-пожаліти є дуже “складним”, синкретичним. Попри власну кричучу примитивність.

І от під цю стрижену кружочком голову загоняли весь, щойно сформований, росіянський народ - новий народ, нову націю, нову “общность”.
Він правий вже просто тому, що він переміг.
Це потім народу пояснять, що “дуракам везьот”.
Насправді, якби він впав в калюжу і там задер його сірий вовк, народ би над ним реготав і тільки. І додав би - ну, дурак.
Але переможець завжди правий.

Пушкін показав Старуху - ось вам, дурак. Дуракам везьот? Тільки до пори - до времені.
Сучасники його не почули.
Вона осталась в дураках?
Во, дура.
Якби вона стала молодушкою та імператрицею, то народ би її так і поважав би.
От, молодець яка. Когось вбила, когось отруїла, в когось вкрала, і в дамки. Где наша не пропадаєт!

Вже з того розбитого корита, не дивно чому, наприкінці століття полізли раскольнікови с топорами, лакеї-батьковбивці, “Біси”, сто тисяч рогожиних та інші породження достоєвщини.

Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/1825825.html.
Tags: дебилы, история, піар, рассея
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 2 comments