Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

налаштуйтесь на лонгрід, сьогодні ми займемось історією демократії

Вячеслав Ільченко
В своєму великому і дуже змістовному інтерв'ю Кішкиній Юля вчора побіжно зачепила кілька дуже важливих концептуальних питань. Зокрема, про те, що світовий уже тренд на вибори людей, які раніше не були в політиці, є реакцією людей на бідність, негаразди та відверте знущання політичного класу над власними виборцями.

Це називається "кризою демократії". Про це не говорять, бо альтернативи демократії завжди значно гірші - від диктатури до корпоратократії. Але саме про це я все-таки хотів би поговорити, бо це надзвичайно важливо в останній місяць перед виборами. І це дуже важливо для майбутнього нашої країни. Так що налаштуйтесь на лонгрід, сьогодні ми займемось історією демократії.

Перш за все, необхідно зрозуміти просту річ: ми переживаємо далеко не першу і не останню кризу демократичного ладу. Нинішні демократичні системи відрізняються від систем, скажімо, епохи Просвітництва чи Високого Середньовіччя, і дуже сильно відрізняються від класичних демократичних систем епохи Римської чи Афінської республік. Але тим демократія і відрізняється від інших політичних ладів, що здатна розвиватись і змінюватись разом із суспільством.

Наприклад, перша криза демократичного ладу відбулась ще в Афінах. Вона була викликана тим, що місто, власне кажучи, сильно виросло. Одна справа - зібрання 1-2 тисячі чоловік, де доволі нескладно підрахувати голоси, і зовсім інше - коли їх уже 20-30 тисяч. Ксенофонт в своїх книгах єхидно підсміювався: демократія в Афінах закінчується із наступанням сутінок, бо вночі неможливо підрахувати голоси. Щоб вирішити цю проблему, була створена "рада 500" (буле). Такий собі прообраз сучасного парламента, куди вибирали 500 представників - по 50 чоловік від кожної общини-філи. Він і приймав більшість рішень від імені народу, а "велику екклезію" збирали тільки в особливих випадках - можна сказати, проводили референдум.

Однак невдовзі виникла іще одна проблема: як вибирати цих 500 представників? Афіняни не мудрствували лукаво, і вибирали випадково - просто кидали жеребок. Перший час це працювало, бо державні справи тоді були не дуже складні, і розібратись в них міг практично будь-який громадянин Афін. Але місто продовжувало рости, суспільство ускладнювалось, з'явились відносини з іншими полісами та країнами. І зрештою виявилось, що випадкові люди в раді 500 уже не здатні адекватно керувати державою, просто в силу того, що не мають достатнього досвіду і знань для цього. Демократія виродилась в так звану "охлократію", за словами Полібія.

При цьому, зауважимо, що тоді виборче право всезагальним не було. Вибирали тільки повноправні громадяни Афін, а раби та іноземці такого права не мали. Просто собі десь запишіть: охлократія виникає не тоді, коли право голоса дають всім бажаючим, а коли всім бажаючим дають право займати посади - навіть людям, які ні бельмеса не розуміють в управлінні містом чи то пак країною.

Наступним етапом розвитку демократії була Римська Республіка. Римляни врахували помилки греків, і вирішили збалансувати професійність управління та участь народу в прийнятті рішень. Для цього вони утворили два органи: Сенат та Форум.

Сенат складався із професійних політиків, які займались управлінням держави. Існувала спеціальна посада - цензор, яка перевіряла кар'єру кандидата в сенатори і затверджувала її лише тоді, коли він добре показав себе на роботі магістрата - так називали виборні управлінські посади, наприклад, консула (виконавча влада), квестора (судова влада) чи трибуна (захист інтересів народу). А Форум складався із особливих "коміцій", окремих народних зібрань, які відповідали різним прошаркам населення. Concillum Plebis, наприклад, займався проблемами плебеїв і складався з представників плебса. Comitia Curiata - патриціїв. А Comitia Centuriata складалась із представників армії. Всіх цих представників спочатку вибирали випадково, як і в Афінах, а потім стали за них голосувати - достоту як зараз ми голосуємо за своїх представників в парламент.

Таким чином, був створений хиткий - але дієвий баланс між професійними політиками та представниками народу. Завдяки цьому Римська Республіка проіснувала значно довше і навіть змогла стати однією із найбільших країн світу. Однак навіть в римській демократії виникла своя особлива криза.

Полягала вона в тому, що подальше ускладнення суспільства вимагало не тільки управління, а й визначення стратегії подальшого розвитку - яку потім повинен був хтось втілювати. Сенат (як і Форум), в результаті, почав ділитися на окремі групи, які поділяли одне і те саме бачення. Ці групи називали "частинами" - партіями, якщо говорити сучасною мовою. Дві найбільші і найвідоміші римські партії ми знаємо і по сьогодні. Це популяри-популісти та оптимати. Через часто виникали конфліктні ситуації, коли в Сенаті бере гору одна партія, а на Форумі панує зовсім інша. Більше того, управлінці нижчої ланки часто теж належали до різних партій і саботували рішення своїх опонентів, вносячи хаос в управління державою. Саме це і стало причиною, чому римський народ зрештою вибрав диктатором Юлія Цезаря - він, на відміну від постійно розділених в собі Сената та Форума, чітко бачив майбутнє і знав, як зробити Рим великим. І до речі, реформи Цезаря таки його ним і зробили.

В часи Середньовіччя і Просвітництва стало ясно: суспільство стало настільки складним, що будь-яке необережне рішення потягне за собою страшні наслідки. З одного боку це вимагає професіоналів при владі, а з іншого боку, досвід суто професійних республік Венеції та Флоренції показав - вони швидко вироджуються в олігархічні і перетворюються на тиранію. І залишається "проблема лідера", якого люди можуть вибрати диктатором чи королем, і не завжди так щастить, що королю важливі інтереси країни чи народу.

Новий баланс вирішили будувати на базі партій. Тепер це були не лише групи спільних інтересів і спільного бачення, а серйозні організації, які ставили перед собою три задачі: підготовка кадрів для управління державою та заміщення всіх ключових посад, розподіл задач керування держави між спеціалістами у відповідних галузях та вироблення рішень проблем держави і народу. Очолити ці організації довіряли сильному і яскравому лідеру, на якому концентрувалась увага виборців. Він брав на себе обов'язок пояснювати народу ідеї його партії і ставав, таким чином, одночасно "виразником інтересів" та "тимчасовим диктатором" - бо його можна було прибрати в результаті чергових виборів.

Найкращу систему балансу створили в Англії та Сполучених Штатах. Там виникли двохпартійні системи. Кожна партія мала своє бачення (це отримало назву "ідеологія"), своїх прихильників в народі (це називалось "електоратом") і свого лідера (він, як правило, ставав президентом чи прем'єр-міністром). Перемога однієї означала, що всі ключові посади займуть її представники. А друга партія повинна була зорко слідкувати, щоб вони виконували свої посадові обов'язки та сумлінно керували державою. В парламенті вони займали місця одне навпроти іншого, щоб зручніше було сперечатися. Так виник звичний нам поділ на правлячу партію та опозиційну. Опозиція так і перекладається з англійської - "протилежна" (opposition). І точно так само виник поділ на "лівих" і "правих".

Ця система добре працювала. Перш за все тому, що в ній був один ключовий компонент - моральність. Тобто, те, що Макс Вебер називав "протестантською трудовою етикою". Вона ставила жорсткий моральний імператив: людина повинна виконувати те, під чим підписалась. Якщо політик дав якусь обіцянку чи якесь зобов'язання, він конче повинен його виконати, інакше його не тільки не виберуть - він ще й виявиться вигнанцем суспільства. Ось чому Батьки-Засновники США, будучи представниками вищого класу, збудували не клон Британської Імперії - а саме демократичну систему "для народу та в ім'я народу". Існував навіть переламний момент історії: Джорджу Вашінгтону пропонували корону Імператора Америки. Він навідліг відмовився: це протирічило його долгу перед американським народом.

І нарешті, наступило двадцяте сторіччя. Воно ознаменувалось одразу кількома кризами демократії.

Перш за все, моральні рамки рухнули, і партії почали перетворюватись на корпоративні утворення, своєрідну замкнену на себе еліту, яка стурбована тільки своїм збереженням при владі. Це одразу призвело до страшних наслідків: Велика Депресія в США була продиктована в тому числі тим, що партії перетворились на дивізіони великих корпорацій і втратили зв'язок із народом. Цю кризу вирішили розширенням функцій партії. Тепер вони повинні були не просто готувати кадри, а правити за додаткову соціальну драбину. Навіть найнижчого рівня прихильники отримали можливість стати професійними політиками. Таким чином, виходячи на загальнодержавний рівень, партія уже не зможе стати корпоративним дивізіоном - верхівку завжди буде підпирати величезна маса низового складу, яке прагне більшого.

Потім виявилось, що виборами можна маніпулювати в особливо великих розмірах, приводячи до влади зовсім не того, за кого реально голосували. Це була фантастична реінкарнація Карфагена - де вибори попросту купувались. Ця проблема була вирішена утворенням нового державного інститута - громадянського суспільства, яке стало виконувати додаткову контролюючу функцію, незалежну від політикума.

І нарешті нинішня криза демократії виросла із одразу двох проблем.

Достатньо сильний лідер здатен підім'яти під себе партію і встановити похмуру тиранію навіть там, де завжди була демократична система. Для того, щоб таке не відбулось, вирішили, що політичний лідер не повинен бути яскравим і не повинен мати бачення майбутнього. Він повинен бути просто "найманим менеджером", якому все розкажуть і підкажуть експерти та радники. Але останні десятиріччя показали, що модель найманого менеджера НЕ працює, навпаки, вона призводить до ще гірших наслідків. Таким "менеджером" швидко починає крутити оточення, і при владі по факту знову ж таки опиняються зовсім не ті, кого вибрали люди. А оскільки оточення нічим цьому народу не зобов'язане, і виникає нинішня ситуація, коли політичне керівництво країни над народом знущається. Бо за все буде зрештою відповідати "цап-відбувайло".

Ось чому народ навіть в розвинених країнах починає вибирати різноманітних яскравих "аутсайдерів". Це з одного боку повернення до основ: на виборах люди вибирають собі представника, і вони хочуть, аби цей представник не був чиїмсь фасадом. Їм здається, що яскравість, харизма, зрештою, власна фанбаза - це одна із запорук того, що цей представник не стане маріонеткою оточення. Що, власне, далеко не так. Адже керує не стільки лідер, скільки його кадри - а їх повинна поставляти партія. А як ми уже вище пересвідчились, маленька партія майже завжди означає її корпоративізацію. А відсутність партії означає поглинення лідера існуючою владною елітою.

А інша проблема полягає в тому, що суспільство надзвичайно ускладнилось. Повернення до моделі яскравих лідерів ставить перед демократією іншу проблему: жоден, навіть найкращий політик, не здатен осягнути всю складність сучасного суспільства. А індустріалізація 4.0 ще більше його ускладнить. Це ставить нас перед майже фантастичною задачею - представник, здатний не тільки керувати державою, а й вести її в майбутнє... повинен бути генієм?.. І де ж нам знайти інкубатор таких геніальних політиків, адже їх потрібно багато?

Але з цієї кризи теж є вихід. Його нам якраз і пропонує Юлія Тимошенко. Це - переосмислення самої ролі демократичного лідера. Відтепер він повинен бути не стільки очільником контр-еліти, яка повинна "замістити" існуючу владу. Це повинен бути новий тип лідера:

- він повинен мати свою візію майбутнього, яку може пояснити простими словами своїм виборцям;
- він повинен мати надзвичайно широкий кругозор і уміти швидко і чітко підмічати суспільні тенденції;
- він повинен регулярно пропонувати суспільству змістовні теми для дискусії, і модерувати цю дискусію;
- він повинен синтезувати численні експертні думки, суспільні настрої та бажання, і узагальнювати їх в системні рішення;
- він повинен керуватись не лише формальними законами, а й договором між собою та суспільством, порушення якого потягне за собою вигнання із суспільства.

Юлія Тимошенко до цього прийшла самостійно, довгим і тернистим шляхом. В своєму Новому Курсі вона якраз і грає роль модератора дискусії та виразника узагальнених системних рішень. У неї є своє бачення майбутнього. Вона прагне укласти не лише свої власні зобов'язання перед виборцями, а й укласти загальносуспільний договір, який і стане таким морально-імперативним якорем для всіх наступних лідерів.

Вчора на прес-конференції вона сказала, що з українського політикума зникла змістовна дискусія. Це, насправді, страшна річ. Це значить, що переважній більшості наших політиків потрібна насправді не демократія, а її "кризова" версія, в якій партія - це дивізіон корпорації, де виборами крутять, як циган сонцем. Де за спиною лідера стоїть безкарне і відірване від народу оточення. Де "представник народу" просто купує собі виборців.

Виходів із кризи демократії, як ми щойно пересвідчились, всього два. Перший - назад, до диктатури і тиранії.

І другий - вперед, розвивати демократію далі і переходити на новий щабель розвитку.

Особисто я рішення прийняв. Залишилось, щоб його іще прийняли ви.


Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/1930689.html.
Tags: история, левые, тимошенко
Subscribe

promo don_katalan декабрь 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment