Що відчувають волонтери, які закінчили з волонтерством?
Diana Makarova
Що відчувають вони - ті, хто начебто яскраво запалав спочатку, а потім дихалки не вистачило, комусь не вистачило здоров'я, ще в когось не стало бажання. Що?
Що вони відчувають, спрінтери, які не змогли стати стаєрами і зійшли з дистанції, лишаючи там меншість, спиною відчуваючи пустоти в рядах, що рідшають з роками?
Полегшення.
Полегшення відчувають ці колишні волонтери.
Їм вже не треба клянчити грошей на допомогу фронту. Не треба дивитись з жахом на розкалений телефон. Вони можуть вже не чути прохання (часом волання) про допомогу фронту і не переживати їх, приміряючи до себе. Вони заткнули вуха від цих волань.
Полегшення відчувають вони - бо ці колишні волонтери змогли дистанціюватись від фронту і від допомоги йому.
Що відчуваємо ми - ті, хто лишається?
Що відчуваємо ми, з жахом дивлячись на наші ряди, що стають все меншими, все вужчими, рідшими...
Нічого ми не відчуваємо, скажу вам чесно. Бо кожен такий вихід волонтерів з обойми не робить погоди ані на мить. Бо робота не припиняється і йде собі як раніше. І, озирнувшись здивовано на ряди, що порідшали, ми знову дивимось вперед і розуміємо, що робота-то йде. Виявляється, ті, що пішли, були цілком замінними? Виявляється, що їх вихід на умовну "пенсію" аж ніяк не вплинув на продуктивність справи?
І те, що робилось начебто юрмою - можна робити набагато меншими силами тих марафонців, що лишились?
... а от коли і у марафонців скінчаться сили - тоді погано, друзі. Це кажу вам я, спрінтер за природою, що мусів стати бігуном на довгі дистанції.
А бігти цю дистанцію, коли міни падають все ближче, стає дедалі складніше.
Другий тиждень я проходжу обстеження.
Несподівано повен жовчний міхур каміння. Звідки й чому, раніше не було!
- Були там камені. То їх просто не бачили. - сумно кажуть мені, вдивляючись в екран, лікарі.
( Collapse )
Якби ж не ці трикляті міни... Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2426334.html.
Що відчувають вони - ті, хто начебто яскраво запалав спочатку, а потім дихалки не вистачило, комусь не вистачило здоров'я, ще в когось не стало бажання. Що?
Що вони відчувають, спрінтери, які не змогли стати стаєрами і зійшли з дистанції, лишаючи там меншість, спиною відчуваючи пустоти в рядах, що рідшають з роками?
Полегшення.
Полегшення відчувають ці колишні волонтери.
Їм вже не треба клянчити грошей на допомогу фронту. Не треба дивитись з жахом на розкалений телефон. Вони можуть вже не чути прохання (часом волання) про допомогу фронту і не переживати їх, приміряючи до себе. Вони заткнули вуха від цих волань.
Полегшення відчувають вони - бо ці колишні волонтери змогли дистанціюватись від фронту і від допомоги йому.
Що відчуваємо ми - ті, хто лишається?
Що відчуваємо ми, з жахом дивлячись на наші ряди, що стають все меншими, все вужчими, рідшими...
Нічого ми не відчуваємо, скажу вам чесно. Бо кожен такий вихід волонтерів з обойми не робить погоди ані на мить. Бо робота не припиняється і йде собі як раніше. І, озирнувшись здивовано на ряди, що порідшали, ми знову дивимось вперед і розуміємо, що робота-то йде. Виявляється, ті, що пішли, були цілком замінними? Виявляється, що їх вихід на умовну "пенсію" аж ніяк не вплинув на продуктивність справи?
І те, що робилось начебто юрмою - можна робити набагато меншими силами тих марафонців, що лишились?
... а от коли і у марафонців скінчаться сили - тоді погано, друзі. Це кажу вам я, спрінтер за природою, що мусів стати бігуном на довгі дистанції.
А бігти цю дистанцію, коли міни падають все ближче, стає дедалі складніше.
Другий тиждень я проходжу обстеження.
Несподівано повен жовчний міхур каміння. Звідки й чому, раніше не було!
- Були там камені. То їх просто не бачили. - сумно кажуть мені, вдивляючись в екран, лікарі.
( Collapse )
Якби ж не ці трикляті міни... Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2426334.html.