чудова нон пікап сторі. Не моя, я просто мимо їхав ув автобусі.
В салона заходить общітєльная молодая дєвіца, акцент неясний, але видно що московитка (просто не з нечернозем'я). Їхати мовчки скучно, починає строіть гласкі презентабельному хлопцеві, з-під травневки якого виразно виглядають біцепси. Теми банальні: ах яка погода, а дощ який, а то немаде сховатися від води та їсти так хочеться що аж переночувати нєгдє. Хлопець мляво підтримує бесіду. Здавалося, бути вже курортному раману, коли вона раптом каже в тому ж дусі:
-- А настроєніє у всєх какоє празнічноє, да? Всьо такі дєнь Расії. Хочетса гдєта пасідєть і ...
(ми ніколи не дізнаємось, що їй ще хотілося, бо хлопець відповів:)
-- А я рускіє празнікі нє празную.
Дєвіца замість междомєтія видала якийсь здавлений писк.
Потім спитала так тихо, що не розчути.
-- І расійскіє тоже нє празную. - безжально відповів хлопець.
-- П-п-па-чі-му?
-- Нє атвик іщьо ат украінскіх.
При ціх словах він вперше повернувся до неї прямо, навіть зняв чорні окуляри та пильно подивився їй в обличчя.
Дєвиця втретє ахнула й почала відсуватися від хлопця, все далі, далі, - і мовчала всю дорогу.
Автобус, який перед тим теревенів - хто собі під ніс, хто в телефон, хто із сусідом - затамував подиха. За хвилину, побачивши, що нема продовження, видихнув і знов продовжив.
Наступної зупинки похилий дядько, виходячи, поплескав хлопця по плечах. Мовчки.
Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2008529.html.
Journal information