Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Diana Makarova: АДРЕНАЛІН

- Ми раніше, як з хлопцями збирались, так про сорєвнованія, про трєніровки, а зараз про хороших костоправів, офтальмологів, де зробити МРТ...
- Про МРТ забудь, тобі тепер в МРТ не можна лізти до кінця життя.
- Нормально, а як жити?
- А я ж живу.

Спільне бугага, в розмову вступає Санді. Санді теж троль:
- Дзвениш на рамках?
- Та ми через одного дзвенимо.

В когось дзвенить рука, в когось нога, у цих обличчя й голови.
- В Антона глаз.
- Відсутність глаза.
- Але присутність осколка. А в мене пластина.
- А куди її втулили?
- В голову. Вибило частину черепа, ніс був набік.

У тих, котрі дзвенять руками і ногами, животом та грудьми, зараз робота на фронті. Я паралельно жонглюю телефоном, вайбер, телеграм, месенджер, куди відправити номери, аби вони нарешті здибались ще з одними нашими друзями. Спільна робота - завжди краща робота. Одні в полі не воїни. У лісі теж.
Ці - тут поки зависли, з фронту їх доставляли вертолітами, обличчя, кінцівки юшились кров'ю. Зараз посміхаються.
Він дивиться крізь мене. Йому дають сильне знеболююче, мабуть. Такий погляд - наче щось баче позаду мене, наче я прозора. А може, просто тепер вже в нього буде такий погляд. Він зазирнув туди, куди, доки не зиркнеш, то й не зрозумієш.
Я познайомилась з ним на початку війни. Він був зовсім молодим, пацаном він був, така чарівність з громовим реготом.
Я порівнюю той його погляд і цей. Десь хтось порівнює мій погляд - той і цей.

- Я їм кричу "глаз є"? Вони мовчать. Ну, думаю, капець. Лап рукою, наче є.
- А нема.
- Та є. Але трохи недосконалий.

Тут знову спільне бугага.

- А нас було двоє. Коли я впав, він мене швидко оглянув, бо все ж кровяка, нічого ж не видно. А я все думаю, чи він цілий. Бо якщо і його заділо, то хто кого буде тягти?

Замислююсь.
... Зима, слизота, брудний сніг на сходах, по яких тягнуть мене - поруч молодший водій тягне старшого, старший не може йти, повзе навкарачки, молодший, худий, надзусиллям хапає старшого того дядька, а в дядькові кілограмів сто, валить собі на плечі, разом ввалюємось в безпечне місце. Зараз, я зараз віддишусь, піймаю серце, що скаче з грудей, зараз я вас огляну. Молодший штовхає до мене першим старшого. Зриваю куртку, заголяю спину, рву бинт.
Потім молодший. Він виявився важчим. Важке поранення тягло на собі легке, так теж буває.
Розказую.

- Адреналін. - кажуть вони з розумінням.
- Адреналін. - згоджуюсь. - Ви в повний зріст виходили?
- Та де. Бігли, ховались. Та ж сука по нам продовжував стріляти.
- І як ти біг?

Бугага спільне знову. Жити захочеш - побіжиш.
Адреналін.

Я зависаю. Зараз вислизне з рук телефон, прирослий до руки за ці роки. Я зависаю завжди невчасно. Санді давно помітила, уже чекає, швидко підходить, бере з рук телефон, у мене є кілька секунд, вони давно це знають - все, відключаюсь. Санді тримає мені голову.
Я зависаю легко, коли раптово зависає Санді, тут одним триманням не обійдешся, Санді завжди іде в глибокі запливи, тут приходиться збивати руки об ці гарненькі щічки, нашатир не допомагає, інша природа.
Ми рідко відключаємось разом, ми наче домовляємось, бо коли ти зависаєш, завжди повинен бути хтось поруч, хто не здивується, помітить зарані і вже стане чекати, аби швидко підійти, взяти з рук телефон, притримати, корисно вдарити - нашатир не, сердечні краплі теж не треба тулити, водички теж не треба, просто не дивіться, ми соромимось, ми некрасиві, коли зависаємо.

- Водички? - питається один.
- Не чіпай. - каже другий. - Воно само проходить, і її тримають.
Всі делікатно відвертаються, Санді тримає мене й продовжує розмову. Я зараз повишу, зітхну уривчасто, руки знову зможуть ворушитись, спина тримати тіло, шия голову - і теж повернусь до розмови.
Це проходить. З цим можна жити. Як їм - без МРТ, без ніг, без рук, комусь без ока, комусь з титановими пластинами у тілі, комусь з осколками, які все одно всі не виймуть. Носити їм тепер ці пам'ятки все життя.

Вони - армія Трясогузки, так я це уявляю. Ми -- маркітанти армії Трясогузки. В них - в кого інвалідності, а хто відмовився від оформлення, ну, дурачок, насправді це дуже просто - визнай, що ти є інвалід, і продовжуй жити. З цим жити можна.

З цим можна воювати.
Ми маримо фронтом, хтось не добіг, не достріляв, він мусить повернутись, і він повернеться, як всі вони вертаються. Я - не пройшла дорогу. Моя фронтова дорога ще стелеться попереду.

А що там хтось дзвенить на рамках? З цим можна жити.
А що там хтось раптово зависає? Так завжди поруч є руки, які заберуть в тебе з рук телефон. Спини, якими тебе закриють від чужих очей, доки висиш вільним ганчір'ям.
Нормально серед них зависати. Не соромно. Там всі такі.
І всі розмови лише про фронт. Там залишились ті, що йдуть твою дорогу, стріляють за тебе, доки ти тут висиш, витягнений вертолітом.

Ось трохи повисимо і знов туди. Нормально, з цим можна жити.
І воювати можна.
Велика сила цей адреналін.


Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2023631.html.
Tags: ато, піар, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments