Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Знайти убивцю Фільова

Юрій Луканов
Написалося нове фантасмагоричне оповідання про те, що буде, якщо самопроголошені республіки повернуться до складу України у вигляді автономій на російських умовах. Воно є продовженням першого на цю тему, яке було опубліковане в «Українській правді».

Знайти убивцю Фільова


Могиленко перебував у позі «життя вдалося» - так він сам її для себе визначив. Сидів, поклавши ноги на стіл, просто на законопроект про відновлення шахт Донбасу, який йому належало вивчити.
Якось він подивився серіал про американського президента, побачив, що той частенько закидав свої кінцівки на стіл і сидів так в задумі. Це в нього стало асоціюватися з шанованою людиною, яка досягла в житті успіху, має владу і вплив. Відтоді Могиленко сам полюбив таку позу. Вона дивним чином давала йому відчуття впевненості у собі.
Сидячи, він крізь напівзаплющені очі милувався новими туфлями із крокодилячої шкіри. На них падали промені сонця і вони вигравали екзотичним чорно-зеленкуватим кольором, особливо виразно проступали зморшки, якими була покрита шкіра колись потужної тварюки.
Якби пару років тому йому розказали, що він скине берці і взується у туфлі за півтори штуки баксів, то він би стрельнув тому пророку в ногу за знущання. А якби йому ще й сказали, що він стане головою парламентського комітету Верховної Ради України, то він би відстрелив яйця тому, хто насмілився з нього так нахабно насміхатися.
У двері постукали. Вони відчинилися. Зазирнула секретарка – тридцятирічна жінка, чорнявка з блакитними очима і вишуканими формами. Її фігура не була повною, але широкі стегна і розкішний бюст не дозволяли назвати її худенькою.
- Дозвольте?
- Заходьте, звісно.
Вона підійшла до столу. Поклала на нього кілька паперів.
- Тут матеріали до завтрашнього засідання фракції.
Могиленко навіть не подивився на них. Він зняв ноги зі столу, усміхнувся і зробив владний жест рукою, показуючи їй місце біля себе. Вона підійшла. Він впевнено поплескав секретарку по круглій сідниці і різко засунув руку під спідницю. Секретарка намагалася відступися. Він не відпускав її. Вона смикнулася сильніше. Відійшла. ЇЇ обличчя почервоніло.
- Я ж працювати не зможу. Та й зайти можуть. Не зараз.
- Ти права, - сказав він, приховуючи невдоволення, - А завелася як, - він із багатозначною посмішкою посмоктав вказівного пальця, який щойно побував у неї в трусиках, і підкреслено хтиво дивився на її чудові груди, що поривчасто здіймалися під темною блузою, - ну ти й кішка, твій темперамент це щось унікальне.
- Ти вже сто разів мені про це казав.
- Повторю сто перший. Повторюватиму безкінечно. Якби ти не була такою гарячою, я б… я б…
- Ну що ти б? Ти б мене звільнив?
- Нічого, - сказав він, - не звільнив би. Мені було б дуже шкода.
На її красивому обличчі не відобразилося жодних емоцій. Вона механічно поправила спідницю. Вдихнула глибоко повітря, заспокоюючи своє збудження. Постояла трохи мовчки.
- Я піду? – запитала.
- Ну, добре. Іди, - відказав Могиленко, - Не забудь, що зараз має чоловік прийти на прізвище Мавтян. Запускай його зразу сюди.
- Гаразд.
Мавтян – був його помічником на Донбасі у батальйоні імені Святого Юрія Переможця. Він не тільки стріляти вмів, але й був незамінний у паперових і бухгалтерських справах. А ще умів тримати язика за зубами.
Після несподіваної і загадкової смерті свого парламентського помічника Могиленко шукав йому заміну. Згадав про Мавтяна, який після закінчення війни працював чиновником у апараті Донецької автономної республіки. Запросив його до Києва, щоб переговорити конфіденційно і запропонувати йому посаду.
Мавтян не зайшов, а увірвався до кабінету. Він підскочив до Могиленка з радісним вигуком «Командир!» і поліз обніматися. Могиленко був трохи ошелешений. Оскільки він сидів, а Мавтян стояв, то обійми вийшли дещо незграбними.
- Братело, ти чого такий гарячий?
- Я поки добрався до тебе, то думав, що ось, ось хтось наскочить. Їду в метро і боюся, боюся, боюся мало не усрався. Насунув на морду козирьок, щоб ніхто, на дай Бог, не впізнав. Там буратіно сидить з клумаками, на мене глянув, а я вже думаю, що то агент СБУ. Там дівка якась за мною ішла від метро. Я вже думав вона за мною стежить і хотів ноги робити. Добре, що вона по дорозі злиняла. Якщо накриють, то нас не пожаліють. А до тебе зайшов - і камінь з плечей.
- Та не бзди. Тут на вулицях все спокійно. Десь дома пришити можуть. Ти ж знаєш про Ваську Фільова?
- Чув.
- Він моїм помічником був. Дивна смерть. Знайшли з пістолетом у руці, наче сам собі бошку прострелив. Чуйка мені підказує, що його замочили. Вбивав професіонал. Жодного сліду. От тільки ствол, з якого він начебто застрелився, насправді не його. А його - кудись зник. А ще чомусь того дня у нього відключилася камера відеоспостереження. Воно всяке може бути в нашому бардаку. Але ж ми з тобою знаємо, що такі збіги рідко бувають випадковими. У пресі вже звучить версія, що його вбили за каламутні справи під час війни, але довести нічого не можуть. Лягаві нічого поки не розкопали. Уже два з половиною місяці пройшло. Досі нічого не ясно. Не дай Бог кілера знайдуть - він і про нас з тобою може набалакати.
- Він же безпредєльщік був. Скількох бариг на той світ відправи та ще й баб живосилом раком ставив.
- Він слідів намагався не залишати. Як і ми. Свідків прибирав. Але хто його знає, де воно могло проклюнутися. Тут треба не забувати про обережність. А він, здається, розслабився у Києві.
Зозуля із годинника прокукукала п’ять разів. Годинник біля півтора метри заввишки, із гирями і ланцюжками, які треба було щодня підтягувати. Він ішов неточно, відставав за добу на чотири хвилини. Але Могиленка приваблювала у ньому не точність, а екзотичність. Йому здавалося, що наявність такого старовинного предмета в його кабінеті було ознакою шику.
- Що це в тебе за штукенція якась древня? З неї труха вже сиплеться. Воно ж відстає.
- За цю труху я три штуки заплатив, - в голосі Могиленка звучала гордість.
- Баксів? – не повірив Мавтян.
- Ні, дерев’яних, - зіронізував Могиленко, - Це дев’ятнадцяте століття. Я цього годинника в Парижі купив.
- У Парижі? – захоплено вигукнув Мавтян, - Ти?! В Парижі?!
- А ти думав! – велично усміхнувся Могиленко, - Ми не тільки Київ, але і Європу нагнули, - пафосно сказав він, піднімаючи догори стиснутий кулак.
- Я в Києві вдруге в житті. Нас у школі колись на екскурсію водили. А так ніколи з Донбасу не виїздив. А ти до самого Парижу мотаєшся! Що там за авантюри в тебе?
- У справах я до Москви їжджу. Ось там авантюри. Там ми думаємо, що робити з Україною. Донецька і Луганська автономії мають право вето на будь-який закон. Ми у Москві перетерли і вирішили, що треба ветувати. Щоб не рипалися до всяких там Нат і Єесів. Перед війною ми просили-молили почути Донбас. Тепер Київ стоїть перед нами на колінах і просить його слухати. А ми його на х@ю крутимо. А до Парижа літаю просто побазарити. Там конференція була з мирного врегулювання конфліктів – досвід України вивчали. Придурки ці європейці. Вони там бодягу розводять - думають, що від їхнього базару щось зміниться.
- Так, так, Віктор Федорович. Ти тепер бугром зробився, - захоплено говорив Мавтян, - А пам’ятаєш того укропа? Він сам донецький був, сука! – в його голосі зазвучала щира ненависть, - Упоротий, як і ми. Тільки хохлам продався. Ми його на коліна поставили. Інші мовчали. А він щось верз, що ми під суд підемо і згниємо на зоні. Ми його живим закопали, щоб не пи@дів багато. Я оце думаю: де той укроп, а де ти. Він в землі гниє. А ти його хохляндію раком ставиш.
- Не пам’ятаю. І ти забудь. Проговоришся десь і тобі амба настане. Вкурив?
Мавтян кивнув головою.
- Навіть серед своїх стеж за базаром. На нас у СБУ досьє було. Вони не просто собі - фото мали з наших муток. Де взяли – навіть докумекати не можу. Знайшов у СБУ своїх людей і підчистив компромат. Мусив забашляти. Однак, воно може іще звідкись виплисти. Тому краще заглохнути і не молоти зайвого, щоб нікого не провокувати.
Постукавши у двері, зайшла секретарка.
- Вікторе Федоровичу, телефонували з офісу президента. Нагадують про нараду з приводу організації Олімпійських ігор.
- Дякую. Не забув.
- Може, вам кави чи чаю? – звернулася вона до Мавтяна.
- До речі, Олено Сергіївно, познайомтеся. Це мій побратим з Донецька Андрій … як тебе по батькові?
- Та можна просто Андрій.
- От він буде в мене помічником замість покійного Василя Івановича Фільова.
- Дуже приємно, - усміхнулася секретарка, - Вам чаю чи кави?
- Чаю краще. Міцнішого. Тільки не чефір, - засміявся Мавтян.
Вона ніяк не відреагувала на його жарт, повернулася і вийшла. Мавтян прикипів масним поглядом до її розкішної сідниці.
- Командир, - сказав він, ковтаючи слину, ти таку тьолу дереш, - він опустив руки вниз, стис їх у кулаки і зробив кілька рухів взад-уперед. Ніколи б не подумав, що вона б@ядь.
- Ти здурів? Справжня київська інтелігентка. Знає англійську і французьку мови. З нею важко. До неї особливий підхід потрібний. Особлива делікатність. Вона горда. І все робить, наче велику послугу тобі надає, опускається до тебе зі своєї висоти і величі.
- Ну ти таки на коні. Ти просто Дон Жуан.
- На вулиці криза. До чого та хунта бандерівська країну довела, - саркастична гримаса засвітилася у нього на обличчі, - Роботи нема. Зарплати низькі. А Олені Сергіївні треба чоловіка лікувати. У нього проблеми з кардіологією. Тому вона міцно тримається за місце. А я її чоловікові допомагаю, щоб вона не дуже сумувала без його уваги. Але в нас суто ділові стосунки.
- Та що ти гониш? – засміявся Мавтян,- Це такі ділові стосунки?
- У нас ділові стосунки, - металевим голосом повторив Могиленко, - Ти допер? Все інше не твої справи.
Вони спустилися вулицею Грушевського вниз до Європейської площі. Могиленко запропонував прогулятися і переговорити про головне, щоб «без зайвих вух». Він розповів Мавтяну про те, що Європейський Союз вливає неміряно бабла у Донбас. Парламентський комітет відбудови Донбасу, який він очолює, впливає на розподіл цих бабок. Вони напрацювали схеми, щоб гроші потрапляли у «правильні» руки. Завданням Мавтяна буде стежити за тим, щоб акуратно платилися відкати.
- Ось тут треба боятися. За прокол можеш життям заплатити. Там такі суми, що голову знесуть і не задумаються, - казав тоном наставника Могиленко, - Але за цей ризик ти не будеш ображений. Матимеш за що кишку собі набити і ситу старість забезпечити. У Донецьку в тебе як? Нічого не спливе несподіваного?
- Горбатого пам’ятаєш? В нього дах поїхав. Приходив до мене пару разів ніби як до попа. Сльози пускав. Казав, що ночами не спить. Йому мазурики сняться. Совість його мучить. Хер його знає. За ним такі діла, що може на все життя сісти. Але в такому стані він може і про нас набалакати.
- Загасити його можеш? Так щоб кінці ніхто не знайшов. Бабки я дам. Організуєш?
Мавтян мовчки кивнув головою.
Вони вийшли на Європейську площу.
- Тут тепер офіс президента, - Могиленко показав пальцем, - Переїхав нарешті з Банкової. Обіцяли триста мільйонів на переїзд, а насправді - втричі більше витратили. Третину відкотили, кому треба. Ай, молодці.
Навпроти офісу кілька десятків людей проводило мітинг. На розгорнутих плакатах виднілися гасла «Знайти вбивць Василя Фільова!», «Хто вбив Фільова?», «Убивць до суду!».
- Так, Донбас помилився. Але Донбас нині виправив свою помилку і повернувся в лоно України, - долинав до них жіночий голос, підсилений гучномовцем, - Разом з Донбасом помилявся і виправляв свою помилку Василь Іванович Фільов, громадський активіст, палкий прихильник реінтеграції Донбасу в Україну. Але комусь дуже не подобається, що наша донбаська земля знову стає українською. Паскудні вбивці зробили свою чорну справу. Вони вбили Василя Івановича. Вбили за те, що він працював на Україну, активно сприяв воз’єднанню українських земель. Так само можуть вбити кожного з нас, хто працює на Україну. За три місяці після вбивства влада палець об палець не вдарила, щоб розслідувати цю справу.
- Що це за чува? – спитав Мавтян.
- Свєтка Залевська. Правозахисниця така. Виїхала з Донбасу, коли там почалося. Тепер тут захищає права.
- Фільов працював на укропів? Що за бодягу вона розводить? Ти що їй забашляв? Чи, може, Фільов її драв?
- Вона сама така… розумна. Їй платити не треба. У неї ґранти є міжнародні. Їй дають, щоб вона нас захищала. Але нам таке розслідування ні до чого. Я тобі казав: якщо його вибили за минулі гріхи, то вбивця і про нас розповісти зможе.
Могиленко витяг мобільник, знайшов контакт і натиснув зелену кнопку.
- Колян, привіт, - сказав він стишеним голосом, - Ти із Свєткою Залевською якісь шашні крутиш по справах, правда? Тут вона під офісом преза мітинг організувала, щоб убивцю Фільова знайшли. Ти ж розумієш, що нам воно ні до чого. Перетри з нею, щоб вона вгамувала активність. Тобі воно теж не треба.
На вулиці Костельній, що просто біля офісу президента, зупинилися два автобуси. Звідти вискочили півсотні поліцейських. Вони швидко оточили мітингувальників. Гучномовець замовк. Здаля було видно як люди щось кричать, двох особливо активних ухопили під руки і потягли до автобусу. Чолов’яга, який намагався перешкоджати, отримав кийком по шиї.
- Ходімо, Андрію, - сказав Могильов, - треба швидко підготувати заяву про сваволю поліції і на підтримку протестувальників.
- Ти ж оце три хвилин тому просив загасити мітинг. А тепер що? Підтримуєш його?
- Це політика. Ти ще зелений, нічого не розумієш. Розберешся з часом. Топай швидше. Роботи багато. І тобі вже в справи треба в’їжджати.
Він підштовхнув Мавтяна у напрямку Верховної Ради і вони швидко пішли вгору по Грушевського.


Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2045354.html.
Tags: европа, луг%андония, медведчук, подонки, прдоны, піар, україна
Subscribe
promo don_katalan december 29, 2014 14:39 113
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments