Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Diana Makarova. MEMENTO...

Коли повертаєшся з фронту - повертаєшся очищеним. Наче спадає лушпиння (у нас в селі казали - лушпайки) фейсбучних соплів і воплів, я перепрошую. Я теж буваю у фейсбуці соплива і воплива, так що то падають і мої власні лушпайки...
Коли повертаєшся з фронту - дуже важко зібрати враження докупи, перебираєш фото, згадуєш, намагаєшся виділити головну тему рейсу, червону нитку...
Коли повертаєшся з фронту - питаєшся сам в себе, а чим же дише фронт...
- А чим же дише фронт? - питаються у тебе.
- А хіба він не однаковий, той фронт? Ну, що такого могло змінитись на фронті між твоїми рейсами? - дивуються тобі.

Фронт завжди різний. Ти зо два тижні не побудеш на фронті – і повертаєшся на інший фронт. Фронт змінюється навіть в часи стагнації, а часи стагнації в нас тягнуться з п’ятнадцятого року. Тому завжди треба зібратись з думками й враженнями.
Коли повертаєшся з фронту…

… - А люблять волонтерів на фронті. – сказав один з наших нових членів екіпажу після проходження чергового блокпосту. – Я чомусь думав, що з блокпостами буде тяжче.
У рейсі було троє нових людей, йшли двома машинами, двома екіпажами.
- Я сама дивуюсь. – відповіла я. – З блокпостами то таке. Важливо знати, як з ким говорити, важливо вміти миттєво просканувати людину, аби обрати вірний стиль спілкування. Але взагалі на блокпостах люблять і пошмонати волонтерство. І, ніде правди діти, деякі наші колеги дають для цього привід. Але такого як зараз, я не бачила з п’ятнадцятого року.
Брешу. Я бачила.
Таке ставлення до волонтерів на блоках я бачила у чотирнадцятому, п’ятнадцятому. А потім – лише під час ескалацій. Світлодарській, шістнадцятий, Авдіївській, сімнадцятий тощо. І ось зараз.
- А, волонтери? – кричали нам і ледь не вклонялись. – То що ж ви одразу не сказали?
(ага, скажи вам, я ж пам’ятаю, як саме на вашому блоці нас вирішили пошмонати якраз тоді, коли ми сказали, що волонтери)
- Так ви волонтери? Чого ж мовчите? Їзжайте, їзжайте…
І проміння посмішок услід.
Чого б це?
- Мало нас. – пояснила я. – Нас просто лишилась жменька. Особливо тих, хто їздить постійно. Ну, є ще одна причина…
Була ще одна причина – і тут перша відповідь на питання, чим дише фронт. Фронт зачаївся у очікуванні. Отже, зрозуміли ми – фронт дише ОЧІКУВАННЯМ, а це завжди тривожно, а в часи тривоги волонтери та військові намагаються триматись разом.

Фронт завжди любить виплеснути у волонтерську жилетку свої болі та невдоволення. Іноді ти збираєш це невдоволення, відмічаєш, що воно локальне. Там десь зампотєх шкура, десь комбат падлюка. Іноді ти бачиш – а невдоволення масове. Таким масовим було невдоволення під час цілковитої заборони стрільби, А також під час заборони стрільби аж до опечатування БК.
І тут – ПРОШУ УВАГИ.
Хто пам’ятає про заборону стріляти, навіть у відповідь, аж до опечатування БК?
Скажу одразу – мало хто це пам’ятає. А більшість взагалі не знала. Погано це. Історію своєї війни треба знати.

Зараз стріляти можна.
Повторюю – за увесь час нового командування абсолютної заборони на стрільбу взагалі не було. Були локальні заборони (але у відповідь стріляти можна), були і є заборони на певні калібри (місцями). Були хлібне й шкільне перемир’я. Але у відповідь стріляти можна. Є також стабільно курортні зони, де стріляти не дай боже і ні-ні, це шматки луганської території, наприклад. І то наші умудрялись. А по нашим і поготів.
Зараз йде трохи інший етап. І етап цей називається – стріляти можна, але є проблеми з БК. Це військова таємниця, і я її видаю цілком справедливо. Тому що якщо в нас проблеми з БК або видачі негодних мін (є й таке, аборт за абортом і крутись як хочеш, а лівий запас витратив вже минулого місяця) у результаті попалених складів – це вже давно ні для кого не таємниця. А якщо проблемами невидачі БК заради того, аби поменше там ото гулялись, ач які, ноніча не давєча, це вам не чотирнадцятий, заборонити ми вам не можемо, але уріжемо пайку – це інша річ.
Тому фронт загудів у тихому ОБУРЕННІ
- Не можна бойового льотчика тримати черговим по кухні! Особливо коли в бій йдуть лише старики! (С)
Хоча є й таке враження, що саме зараз на фронт якось вгорі махнули рукою. Бо підрозділи, які хочуть воювати, правдами й неправдами своє право на війну виборюють. Натомість ті, кому воювати не надто хочеться, сидять спокійно. Як це може відбуватись на фронті, спитає здивований читач? Може...

Обурення й очікування фронту загалом – це дуже небезпечна річ. В моменти обуреного очікування миттю йде братання бригад, які були здавен у контрах, братання ж родів військ у спільному обуренні йде за замовчуванням. І ось вже нацики різко починають поважати ментів, а збройники ховають свій скептицизм і починають любити нациків, аж гул гуде, як плескають вони одне одного по броніках.
- Тримайтесь. Зараз нелегко. – цю фразу чула я як пароль, коли їхала фронтом.
Доконав мене ВСП-шник, який підскочив до машини з перевіркою, а, взнавши, що ми волонтери (я чітко поставленим командним голосом звично відтарабанила, хто такі, від кого і до кого їдемо) – сказав:
- Їдьте. – і аж рукою махнув.
- Будьте обережними. – додав.
- Тримайтесь. Зараз тяжкі часи. Всім нам важко. – сказав услід.
Охніфігасобі – подумала я. І ті, хто знайомий з ВСП, мене зрозуміють.
Але мій ВСП-шник виказав головний настрій фронту. І дав мені формулювання. І зрозуміла я, що фронт завмер в ОЧІКУВАННІ ТЯЖКИХ ЧАСІВ

Що це може бути?

1. Це, звичайно, нормандський формат. Це грядуща зустріч. Лінивому незрозуміло, що Україна виставлена на торг, і торг буде таким, що можуть і шапки полетіти. І то нічого, що Україну виставили на торг вже в чотирнадцятому році. Фронт цього не завжди пам’ятає. Як не пам’ятає цього й тил. Але всі розуміють, що ми підійшли до Рубікону, який попередня влада відтягувала скільки могла, але ж скільки можна жувати соплі? Тому важкі часи – очікування «ох, продешевлять, ох, продадуть!» - ці побоювання ми розділяємо, але їдемо по фронту далі.

2. Що ще можна назвати важкими часами?
Звичайно, раптове закінчення воєнних дій. І зрозуміло, що така війна як наша, раптово не може закінчитись. Але ж, якщо вона закінчиться – багато нинішніх військових не уявляють вже собі життя у мирному житті. І це правда, і це факт – як не уявляють вони собі життя і в мирній армії. Життя на ППД та полігонах давно дали розуміння безглуздості армійського життя за нинішнім Статутом і нинішніми совдепівськими законами армії. Скажімо коротше – лишатись в армії, щоб фарбувати бордюри, мало хто хоче. А уявіть собі масове звільнення військових. А де знайти роботу, а як жити і т д…

3. Найголовніше і найстрашніше з того, що можна назвати тяжкими часами – а заодно і те, про що потай молиться кожний десятий на фронті (кожен тридцятий?) – це ескалація. Як це? Спитаєте ви. Як можна побоюватись і заодно про те молитись? А ось так. Ті з військових, хто став на цю дорогу ще у чотирнадцятому році, ті, в кого рахунки на тій стороні, ті, хто дійсно прийшов захищати країну – вони потай моляться про початок справжніх бойових дій. Чотирирічне жування соплів, що ми інтелігентно називаємо стагнацією, дістало цих людей аж за край. Тому і каже мені один командир: «От раніше була війна… По 200-300 мін випускали. А зараз що? По 20-30 мін. Хіба ж це війна?» і я його тугу розділяю. Щоправда, він тут же і дає поправку: «Ну, понятно, що влучність зросла. Раніше ті 200-300 випускали в молоко, аби шороху нагнати. А зараз по ділу. Але ж, але…»
Чи буде ескалація зі сторони Росії?
Я з тих, хто вважає, що обов’язково буде. Не та країна Росія, щоб отак запросто відмовитись від своєї улюбленої іграшки. І багато хто з моїх фронтових друзів мої побоювання розділяє, а часом навіть і нагнітає.

Я їхала по фронту і слухала, чим дише фронт. І найбільше на даному етапі мене турбувало наразі оце можливе розведення по всій лінії. Воно взагалі можливе чи ні? Бо, скажу вам щиро, розведення на трьох ділянках – Станиці, Золотому та Богданівці – фронт взагалі майже не помітив. Розведення це вкрай символічне, проведене м’яко, зі збереженням основних стратегічних позицій. Ми втратили на кожному пункті пару-трійку позицій. Але вони контролюються. Тож можна вважати це дійство за розмін пішаками. І коли вам розганяють страсті, що у Станиці ЛНР зайняли той відбудований пішохідний місточок – поменше звертайте увагу на соплі і воплі. Головні позиції збережено. І ці населені пункти лишились нашими, принаймні Золоті та Станиця (бо крупні, чого ж ми так і шуміли, чого ми і боялись – не можна віддавати крупні пункти)
Але поставало питання – а коли фронту прийде наказ лишити вже і крупні позиції, і відійти задля збереження широкої сірої зони – чи згодиться на це фронт?
Чесно – я вважала, що фронт дасть вибух обурення й бунту. Аж ні. Ноніча не давєча, це вам не чотирнадцятий, вільний дух махновщини на фронті давно задавлено, з цим чудово справилась попередня влада й командування, нинішні можуть сміливо жати результати подавлення бунтівства на фронті.
Фронт виконає наказ і відійде.

І це для мене було найгіршим висновком з моєї поїздки. Бо, якщо раптово дадуть наказ полишити Пєскі, Гірське, Мар’їнку чи що там ще за картою масового розведення, яка нещодавно гуляла фейсбуками – я перша прибіжу і стану десь, або на любій моїй Республіці, або під Маріуполем, або – та тут хоч розірвись. Але я вільна людина, я відповідаю лише перед фундаторами Ф.О.Н.Д.у - а фронт виконає наказ і відійде.

А фронт таки відійде? Ти певна?
Не певна. Бо в цьому стані обурення й очікування загалом дисциплінованому нашому фронту дев’ятнадцятого року все ж досить буде сірника, якоїсь запальнички – і все зможе повернутись з точністю до навпаки. Принаймні деякі бригади підтримають бунт і підтримають заколот проти наказу. Та де там. Досить кількох рот чи батальйонів по всій лінії – і може спалахнути. І отоді нам всім мало не покажеться. І отоді завєртє…

Щоб не завєртє… існує таке поняття як робота з особовим складом. Чи ведеться вона?
Ведеться. Ні шатко, ні валко. Висять роздруківки по формулі Штайнмайєра та її грьобаній імплементації. Роздано листівки з коротким викладенням. Хто хотів, прочитав, хто не хотів - засунув... Ну, ви зрозуміли.
Звичайно, коли спитатись у фронтовиків, коли уперше заговорили про цю формулу – вони не будуть знати. Вірніше, вони будуть впевненими, що ось зараз, нещодавно. НІХТО НЕ ЗНАЄ, що все почалось ще задовго до нашого тривожного дев'ятнадцятого. Ніхто не пам’ятає, що першим нас вмовляв на цю формулу Петро наш свят Олексійович. В принципі, як і тил. Ну, з фронтом зрозуміло. Фронт тоді воював, йому було не до того, аби відстежувати новини з Києва. А тил як тил, мда… Про що не було хайпу у фейсбуці, того неначе й не було.

Коротше – робота з особовим складом ведеться так, що практично не ведеться. Максимум, що турбує командування – аби в порядку була документація. І правда, що це я? Який БК, яка там політична робота? Документація – наше всьо!
Тепер прошу уваги. Згадаймо, коли почалась масована робота з переведення нашої славної, по-махновськи розхристаної, але все ж досить продуктивної армії на рейки Української Паперової? Я кажу – сімнадцятий рік. Люди підказують - шістнадцятий. А ви? Хто більше? Що, не пам’ятаймо? Отож-бо…

Головне питання – чи готується і чи підживлюється готовність до заколоту в армії, раптом що?
От ви станете сміятись – але готується. Але теж так, ні шатко ні валко. З певними підрозділами ведеться якась робота по накачуванню обурення проти діючої влади, а в інші ніхто з цих емісарів бунту не сується, толку мало. Як сказав мені один славнозвісний воєн свєта, коли я попросила захисту для волонтерства (пам’ятаєте, нам півтора роки тому збирались заборонити їздити на фронт?) – «нам на ето наплєвать, наше дєло воєвать». Ну, не такими словами, але близькими за змістом. Так от. Деякі підрозділи фронту тихенько шушукаються між собою про «Петро прийде, порядок наведе», в деяких головне – война і жодної політики, нам не до цього.
Тихенько шушукаються і волонтери. Тусуються в чатіках, туляться одне до одного, щоб раптом що, бути готовими. І якщо для волонтерів така позиція правильна, ми мусімо тримати руку на пульсі держави, то головна задача армії воюючої країни таки війна. Війна з головним ворогом, а не готовність до заколотів.

Чому?
Тому що можна скільки завгодно сміятись над путчами, можна випускати мемчики про тих, кого путчить і таке інше – але треба твердо пам’ятати, що Україна не є країною путчів. Будь-які поповзи на серйозний дорослий путч (заколот військових) перетворюються в Україні у воєнні бунти, а після цього що? Правильно – громадянська війна, свят-свят-свят.
І фронт же це розуміє, кому, як не фронту, розуміти це. Бо розуміє фронт, що, в разі заварушки всередині країни і суто на фронті «свої між своїми», наш головний ворог попре на нас одразу, йому ж тільки дай. Або не одразу. Почекає, доки ми тут одне одного переб’ємо. А потім вже полізе.
І знає ж фронт, що він поляже першим. Тому і відомо на фронті зараз кожному ВСП-шнику, що:

- Насуваються тяжкі часи. Тримаймося разом.

Чому так ясно розуміє це фронт?
Бо фронт знає ДІЙСНИЙ стан нашої армії. І знає він про це давно. Бо приблизно з сімнадцятого року почалась робота з вихолощення нашої армії, з перетворення відчайдушних бійців на слухняних олов’яних солдатиків совка.
І знає фронт все про комплектацію, і про дурні накази, і про те, як викладати доріжки для генералів, коли ті приїздять на нулі (ач, розхрабрились!), і знає фронт навіть про те, скільки він протримається, фронт, в разі ескалації. Недовго. Бо про недобор у особовому складі фронт теж добре знає, знали б про це ви.

І жаль мені. Страшенно жаль, що фронт мовчить про все це. Мовчить за Зеленського і Хомчака, як мовчав за Муженка й Порошенка.
Мовчить і знає дисципліну, навіть коли у фронта збираються відібрати волонтерські машини – сьогодні, до речі, в мене прозвучав вже один дзвінок: «Приїздіть, заберіть машину, що ви подарували, бо ж наказ» - отак буде й з розведенням. І в разі повного розведення навряд чи виступить фронт своїм обуренням. І в разі чогось гіршого теж. Бо наказ. Є таке чаріне слово.
І розумію я, що така дисципліна є добрим знаком для армії. І жаль мені. Бо ніякого чорта не боїться наш фронт – ні сепарів, ні росіян. Але свого командування боїться фронт наш гірше чорта.
І почалось це не сьогодні, повторюю. Давно вже обкатані на фронті методи впливу на фронт. І вони діють, ці методи. Покарання грошима, покарання відозвою в тил, покарання тим, що відберуть бойову роботу, покарання обриванням військової кар'єри, це теж важливо для багатьох.
І їду я по фронту, чомусь радію, чимось обурююсь – але не припиняю я ловити серце в жменю від туги за отим фронтом чотирнадцятого року. Коли нашим чортам сам чорт був не брат, а командування знало своє місце.

Чекай, ти що, хочеш заколоту на фронті? – спитає здивований читач.
Та ні, начебто і не хочу. Я ж бо теж розумію, в яку ямищу втягне нас такий заколот. Але за вільним духом фронту болить моя душа.

Але головне, чим дише фронт, і головне, що забрала я і поклала до своєї душі – фронт дише СПОКІЙНОЮ ГОТОВНІСТЮ
Позаздріть людям фронта. В них є місце, де відступають кудись далеко істерики фейсбука. В нас теж є місце, де черпаємо ми спокій та готовність. Бо там є все ж робота. Головна робота нашої країни на сьогодні – стояти й захищати нас від головного ворога.
І це класна робота, скажу я вам.

… написано в очікуванні перемовин у нормандському форматі, за результатами рейсу від Станиці до Широкіно, ілюстрацією взяте фото одного командира, який начебто каже нам:
- Дайте БК і приберіть хоча б частину вашої ідіотської документації! Бо чим і як мені воювати з ворогом? Закидувати вашими журналами обліку?

Він каже нам це спокійно, але колись йому й таким як він, цей спокій таки урветься. І це стосується не лише клятої документації, згодьтесь.
Тому - пам'ятай про фронт. Пам'ятай, що це поки що могутня сила.

Memento!



Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2219178.html.
Tags: анализ, ато, донбасс, история, україна
Subscribe
promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment