Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Diana Makarova · ПРОСТА АРИФМЕТИКА


Все відбулось дуже швидко. Ось щойно поруч були знайомі і такі дружні, так було спокійно, хоча розмова була палкою та схвильованою – і раптом якось різко обірвалось.
… починалось так – я їхала на ефір. А з нашого хутора їхати, то треба брати в оренду багато часу, а тут приїхали друзі:
- О, підвезете мене в місто?
- Звісно!

І я ризикнула.
Я ризикнула поїхати одна. З друзями, звісно. Але вони мали висадити мене поруч з телеканалом, там я дійду до входу тридцять метрів, потім студія, там всі знайомі, а після ефіру мене вже зустрінуть і привезуть додому.
Ой, ти диви, яка сахарна, а що такого, що ти не можеш бути сама? А чого це ти така ніжна?
Я так живу. Вже кілька років. Я планую всі свої виїзди і виходи, я мушу заручатись підтримкою друзів, рідних та знайомих, рахую хвилини та метри, продумую, що взяти з собою, пишу записки, що зі мною робити, коли я раптом впала і не можу сказати ані слова – і розумію, що записки марні, ніхто їх в ту хвилину не прочитає. Бо це все шишки, набиті досвідом. Бо кілька спроб таки довели – хтось мусить бути поруч.
Я планувала все досить продумано, я рахувала метри, я так живу. Але, як не рахуй, а проруха – вона і на старуху. Та й на будь-кого.

Розмова була палкою, траса чистою, тому доїхали ми аж надто швидко, я гульк до годинника, а до ефіра ще дві з половиною години! Куди ж зарані їхати, це ж навіть непристойно. І я набрала номер Дреда.
- Я ето… а оцей… і тут мені…
- Ти сама? – закричав він мені в трубку, оцінивши ситуацію.
- Ну, поки що в машині, але буду сама, да. Дві з половиною години. – пробелькотіла я.
- …ть! Шо ж ти раніше! – крикнув він. – Я їду!
Вони завжди лякаються, коли я сама. Вони бачили, що буває…
- Отут нормально буде? – спитали мої друзі.
- А кафе тут якесь є? – спитала я.

Я починала боятись, я злякалась різко, я не продумала, що буду довго сама. Я бачила, як буває…
мені потрібно було десь сісти, може, попередити бармена чи офіціанта, я вже так робила, це нормально, всі все розуміють. І зробити це треба було якнайшвидше, бо страх теж робить напад, а напад породжує страх. Замкнуте коло.
- Та щось мусить бути, але ми не знаємо. Вирішуйте швидше, бо перехрестя, ми їдемо далі, а вам же тут. До речі, а ось же «Кава. Булки» Тут і зачекаєте.
Друзі поспішали на роботу, вони знали, що до мене вже хтось їде. «Кава й булки» були десь зовсім поруч.
І я кивнула.

Все просто відбулось так швидко, ми забалакались, а тут же ж і виходити, вирішуй швидше, так, ні? Експресія швидкого рішення погнала мене і увігнала мене до ступору. І я вийшла.
Я вийшла і на мене навалилось місто.
Місто валилось, у мене крутилась голова і стало замало повітря. Я шарпнула рукою кишеню, намацала цигарки, адже давно відомо, що коли стає замало повітря – швидко кури і будь що буде. Я озирнулась і стала спиною до дерева. Це зрозуміло. Це – притулитись, раптом що.
Мені треба було оцінити довжину дистанції. Я навела глазомір.
Глазомір у мене так собі, він пробурмотів щось про «лишіть мене у спокої» і поліз глибше до мозку. Теж був зляканий, вєстімо.
- І без сопливих обійдемось. – подумала рішуче я і прикинула відстань вже без глазоміра.
Відстань прикинулась вєтошью. Вєтошь стелилась десь зо ста метрами до переходу, там перейти дорогу на світлофорі і знову сто метрів назад. Тобто, «Кава та булки» були напроти мене. Але за двісті метрів. Така арифметика.
Двісті метрів я могла. Триста вже не могла.

Чому я так це все прораховувала? - Тут знову працював досвід. Працювали набиті шишки давно зламаної ноги і моєї власної самовпевненості. Саме самовпевненість примушувала мене протягом майже тридцяти років зарано відкидати палку, а потім, он недалечко аптека, доповзи до неї, там купи палку і якось вже повзи до транспорту, раз знову не прикинула кількість метрів до сили болю. Така вже арифметика.
У мене вдома ціла парковка таких тростин, куплених за рахунок самовпевненості і поганої арифметики.
Аптеки були, але грошей було замало, нічого сподіватись на якусь тростину, раптом що – тому лишалось сподіватись на самовпевненість і відсутній глазомір.

Місто тим часом валилось, летіло колами, спіралями, іноді змінювало траєкторію і прямувало на мене тараном стрімкого домкрата. Танцювали вальс автобуси і красиві машини, що мчали повз мене, мою цигарку і моє дерево, і я зрозуміла, що треба йти, бо скоро буде зовсім погано.
Коли погано – я маю трохи часу. Воно попереджає про свій прихід, я нарешті навчилась його чути. Та більше – я навіть можу трохи його відтягнути. Правда, потім воно все одно наздожене і все пройде ще важче. Але, можливо, зараз я встигну дійти до кави з булками, а там за мною вже приїдуть і заберуть. Я наважилась і пішла. Сто метрів. Потім перейти дорогу. Потім ще сто метрів. І я з полегшенням зітхнула, ступивши на поріг тих «Кави і булок»

Зітхнула я полегшено і з тим розчаровано. І кава, і булки виявились не кафе, а забігайлівкою на одну кавову стійку, один високий столик і два високих стільці біля нього.
Високий стілець – це погано. Це дуже погано. Подумала я. З високого стільця і падати високо. А падати вже малось бути скоро. Я прикинула висоту стільця до швидкості падіння, помножила на мізерну ширину забігайлівки, відповідь мені не сподобалась, але вибору не було. І я замовила каву і сіла на стілець.
Я замовила каву, сіла на стілець і спитала, чи є поблизу якесь кафе.
Кафе було, відповів мені не надто привітний хлопчина-продавець.
- Далеко? – спитала я.
- П’ять хвилин ходу. – відповів він.
П’ять хвилин як для нього, як для мене дещо більше, прикинула я час до метрів, метри до статури хлопця, статура була так собі, але в мене ще хиліша. І далі йти не ризикнула.

Я заговорила з продавцем кави. Я спитала, чи є щось перекусити. Ні, нічого не було. Далі я спитала, чи є чай з чебрецю без обліпихи. Ні, такого не було. У мене задзвонив телефон, там вже турбувалась Санді.
- Я в кафе. Це «Кава й булки». Це на Щусєва, шість. Тут є де сісти. Так, мені погано. Ні, я ще тримаюсь. Дред виїхав, Пивовар десь теж їде, я зачекаю. Ти не хвилюйся. – сказала я.
Тобто, артпідготовка відбулась, і я вже могла просити продавця про послугу.
- Як вас звати? – спитала я у нього.
- Ігор. – відповів він.
- Я перепрошую, Ігорю, але мені вкрай погано. – сказала я йому. – Скоро мене заберуть, вже виїхали. Поки що я посиджу у вас.
Він кивнув.
- Я вас прошу. Якщо я стану падати, не дайте мені впасти. Не хочу розбитись. – всміхнулась я йому. – Підхопіть якось і викличіть Швидку. Добре?
- Добре. – кивнув він.

Я сиділа на стільці і дивилась на вулицю. Місто вже не валилось, я була у приміщенні, і хоч комусь та я сказала про те, що може бути. Я прикинула заторможеність цього хлопчини до швидкості можливого нападу, поділила на півтора метри від стійки до мого стільця, зрозуміла, що підхопити мене він не встигне і про всяк випадок вперлась ногами у стіну.
Ставало жарко, я обережно зняла пальто. Рухи вже були загальмованими, кожну дію треба було продумувати. Коли усе гаразд, такі звичайні дії відбуваються автоматично. Але це коли все гаразд.

Я обдумала наступний рух і повільно зняла шарф. Нічого не сталось і я трохи зраділа. Руки, щоправда, слабли, і спина хилилась. Тому я лягла підборіддям на високий столик, простягла руки уперед і зчепила їх за бортом столика. Руки зчеплюватись не хотіли, пливли назад. Це вже було зовсім погано. І я почала продумувати дорогу для відступу. От якщо встигнути сісти на підлогу, спиною до стіни, то я не розіб’юсь. Можливо. Подумала я. Я прикинула метр до стіни, але тут зайшли спраглі бажанням кави, вони зайняли увесь простір, і я зрозуміла, що варіант не годиться.
Я лежала підборіддям на столику. Вулицею йшли люди. Дві жінки пильно подивились на мене і зрозуміли, що зі мною. Але я не подавала сигналів для порятунку, а вони не подавали готовність до сприйняття цих сигналів. Вони просто зрозуміли і пішли собі далі. До кав’ярні зайшла жінка. Я почула це по голосу, вона замовила собі кави. Мого коліна хтось торкнувся. Я безпомилково опустила руку і погладила собаку по шовковистій шерсті.
Собака стала лапами на моє коліно і попросила ще чогось. Можливо, вона теж зрозуміла, що зі мною.
- Підібрана? – спитала я жінки.
- Так. Зовсім була нещасна, чотири роки тому, на Подолі. Від машин шугалась. – сказала жінка, любовно дивлячись на собаку
- А зараз світ створений для неї, і вона про це знає. – сказала я.
Жінка охоче згодилась. Собака пильно дивилась мені в очі.
- Поважаю. – сказала я. – Поважаю людей, які підбирають собак та котів.
- Дякую. – засміялась жінка.
І вони пішли.

Вулицею пройшла стара жінка. Вона штовхала поперед себе ходунки і спиралась на них. Я прикинула, що така штука зараз би мене врятувала і подумки побажала тій жінці швидше навчитись ходити самій.
Вулицею пройшов літній дядечко. Він був вдягнений у світлу куртку та камуфляжні штани. Штани були старі та вицвілі, камуфляж важко було ідентифікувати.
- ДПМ. – все ж чітко, але подумки, ідентифікувала я.
Навіщо я це знаю? Думала я. Чому мені так важливо ось зараз, на порозі непритомності, згадати назву камуфляжу? Для чого мені взагалі весь час думати про фронт, якщо ось я, скалічена тим фронтом, лежу тут підборіддям на столику, ногами впираючись у стіну.
Пройшов хлопець, забинтована рука на перев’язі.
- Госпіталь МВС? До Печерського далеко. – подумала я. – Поранення кисті? А, ні, це явно не бойове.
Потім подивилась в обличчя хлопцю і зрозуміла, що він не був на фронті. Більш того, він навіть не знає, що в нашій країні існує фронт. Звідкись я про це знала. Ну, чому я вирішила, що в нього поранення? Виходить, думки вже вкрай плутались.
Хлопець з рукою на перев’язі зайшов до кав’ярні, замовив каву і розказав, що вивихнув руку, катаючись на лижах. Отже, я не помилилась. Я рідко помиляюсь у такому стані, відчуття загострюються, як у дітей, коли вони живуть в малому світі, сфокусованому на шляху мурахи, довгому погляді кота, росту листочка, вже побитого гусінню - і довго вдивляються через дірочки в листі на промені сонця.
Я прикинула відстань до фронту, помножену на центнери снігу в луганських лісах, відкинувши побите гусінню листя запилюженої посадки донбаського степу і страшенно занудьгувала за фронтом. На фронті всі одразу все розуміють. Там можна навіть лишатись самій, завжди знайдуться руки, які тебе підхоплять. І ніхто при цьому не задасть тобі зайвих питань. І ти вже незчуєшся, як твої зуби цокотітимуть об кружку з водою, яку триматимуть ці знайомі руки. От люди різні, а руки в них у всіх знайомі, чому це так, і кружку з водою піднесли, я не просила, але вони чомусь знають, що це потрібно…

Я думала про воду. Дуже хотілось пити, і напад можна відтягнути, коли поп’єш води. Так я себе колись зачаклувала чарівностю води, іноді це допомагало і напад відтягувався. Потім він повертався і проходив ще тяжче, але це вже потім, коли за мною приїдуть і я зможу відкинутись на знайомі руки, і не буде страшно, що розіб’юсь, і одразу стане вода.
Води можна було попросити у продавця кави, але власне вода тут не продавалась, якась вода в нього, звісно, була, на чомусь же він варив каву, але я не хотіла бути нав’язливою, вирішила ще трохи потерпіти. Телефон дзвонив, рідні голоси просили не вимикати зв’язок, але я не могла тримати телефон руками, він просто лежав поруч, був на голосному зв’язку, тому я не хотіла постійного ґвалту. Я вимикала телефон.
З іншого району міста до мене вже мчав Пивовар, тут було так – хто швидше добереться, п’ятниця, пробки, день звільнення Києва, і Київ знову плив на мене своїми Дорогожичами, крутив зі мною вальс, і вже давно все пливло перед очима.
Звідкись їхала Санді. І, потім я взнала, за мною погнали ще одну машину з друзяками Дреда. Можливо, хтось з них швидко доїде і, можливо, в в когось з них буде вода…
- Ігорю, ви можете дати мені води? – нарешті наважилась я.
- Ні, я не можу. – байдуже відповів він.
Я здивувалась.
- Вода в аптеці, тут десять метрів пройтись. – сказав він мені.
Я просиділа у цій кав’ярні з півгодини, як не більше. Більше часу я пролежала підборіддям на столику. Я попередила його про свій стан. Я час від часу відповідала на телефонні дзвінки і обіцяла, що ще тримаюсь, не падаю, тобто історія хвороби була на голосному зв’язку.
Він знав, що зі мною.
Він не дав мені води.
Він не дав мені води.
Він не дав мені води…

- Я не дійду до аптеки. – сказала я.
- У нас вода не продається. – відповів він байдуже.
- Але ж у вас є вода. – сказала я тихо.
- Є. Я ж варю каву. – всміхнувся він.
- І ви не можете мені дати води?
- А куди я вам наллю води? У мене стаканчик коштує п’ятнадцять гривень. – відповів він обурено.
- А якщо я вмираю? – ледь всміхнулась я.
Він знизав плечима.
Я подивилась на стоси картонних шкаликів. Я прикинула п’ятнадцять гривень до людського життя. Або принаймні до ціни відтягнутого нападу. Я готова була заплатити п’ятнадцять гривень за те, щоб зараз не впасти. Я ще могла говорити. Але вже не могла взяти до рук сумку, дістати звідти п’ятнадцять гривень, дати продавцю п’ятнадцять гривень і купити собі трохи часу.
Він спокійно і ледь всміхаючись дивився на мене.
У цей момент до кав’ярні влетів Дред, я відчула його спиною і відкинулась йому на руки.
- Води! – велів Дред продавцю кави.
- У нас не продає… стаканчик коштує п’ятнадцять гривень. – пробелькотів продавець Ігор.
- Він не дав мені води. – здивовано сказала я Дреду.
Дред шарпнувся до стійки. Ігор почервонів. Він був зляканим, посмішка зникла з його обличчя. Здається, продавець Ігор зрозумів, що його зараз будуть бити і дуже боляче.
Дред кинув на стійку п’ятнадцять гривень. Ігор тремтячими руками налив мені пів шкалика води з бутля.
Дред тримав мене однією рукою, другою вправно підносив шкалик мені до рота. Лише той, хто валявся отак, і місто валилось на нього, доки він входив до дитячого світу простих речей, таких як хід мурахи чи промені сонця крізь дірочки на листі - вміє піднести шкалик з водою правильно, і так, щоб ані крапля не пролилась.
- Все. Можу йти. – сказала я згодом.
Я знову відтягнула трохи часу.

Дред допоміг мені вдягнутись. Ми вийшли на вулицю, на нас вже чекав Пивовар. Дред дав відбій друзякам, відзвітувався по телефону Санді, і ми поїхали додому.
- Він не дав мені води. – здивовано повторила я. – А він же все знав і бачив, я ж його попередила.
- Ну, Леді, він же найманий робітник. Йому зі своєї кишені оплачувати хазяїну цей стаканчик. – пояснив Дред, якось дивно всміхнувшись у вуса.
- А якби я вмирала? – всміхнулась я.
- Якби ви вмерли, його б за це не посадили. А п’ятнадцять гривень для нього це сума. Така арифметика. – пояснив Дред злобно.
- Не можна відмовляти у воді. Нікому і ніколи. – сказала я тихо.
- Не можна. – згодився Дред.


Це Ігор. Продавець кави та булок в «Кава та булки», Щусєва, 6.
Це «Кава та булки», Щусєва, 6
Це шкалик, він коштує п’ятнадцять гривень. Вода у ньому безкоштовна.
Це – ціна. Життя? Можливо. А можливо, й ні. Я ніколи не знаю, яким буде напад, чи будуть судоми, чи я впаду чи встигну обережно спуститись на підлогу.
Але якщо ви раптом будете пробігати вулицею Щусєва, це зовсім поруч з Дорогожичами, і побачите вивіску «Кава та булки» - ви можете зайти, замовити каву і спитатись, скільки коштує життя. Продавець Ігор точно знає – воно коштує п’ятнадцять гривень.

Але гроші вперед.








====
UPD:
Diana Makarova
2 год ·
За постом https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/2730051347055549
щойно до мене написав власник кафе "Кава Булки" @Анзор Абуладзе (чомусь не відмічається, даю лінк https://www.facebook.com/profile.php?id=100005440996298

Анзор написав дослівно:
"Діана, доброго дня.
Нам шкода, що так вийшло."

Я написала у відповідь:
"Доброго дня, Анзоре. У мене постконтузійні наслідки. Це епілепсія. Контузію я отримала в Дебальцево під час волонтерської кампанії з порятунку людей. Люди сиділи у бомбосховищах, ми витягували їх звідти і вивозили по прострілюваній дорозі. Сама робота в Дебальцево теж велась під обстрілами. Контузію я отримала у день, коли нас обстріляли прямим обстрілом. Наші автобуси, в автобусах були діти. Дітей наші чоловіки прикрили собою, але все одно в той день ми вивезли з Дебальцево тринадцятеро поранених і чотири міських автобуси, битком набитих людьми. кожного разу, лізучи в це пекло, я розуміла, що ми ризикуємо власними життями - заради життів цих незнайомих нам людей. Це було трохи більше, ніж 15 гривень. Ваш Ігор оцінив моє життя у 15 гривень. мені не шкода, що я втратила здоров'я назавжди, рятуючи незнайомих мені людей. Я й досі буваю на фронті, так, у такому стані. Це не надто заважає. І буду я там, доки потрібно. В тому числі і для забезпечення мирного життя у моєму Києві. Тут живуть мої онуки, як мені не забезпечувати мирне життя, авжеж? але я точно знаю, що Києвом ходить маса таких, як я - поранених, скалічених війною. І кожен з них може наткнутись на таку повну байдужість, з якою я стикнулась у вашому закладі. Тому я й написала цей пост. Тому я й хочу почути від вас трохи більше ніж просте "Нам шкода... адже байдужість суспільства до своїх захисників треба лікувати, чи не так? Тож прошу вас розібратись з цим випадком. І потім я розкажу своїм читачам, чим закінчилась ця ганебна історія - чи звільненням Ігоря, чи, можливо, ви направите його до госпіталю. Нехай познайомиться з пораненими, попрацює на допомогу їм. Я не знаю. Вам вирішувати"

Потім я подивилась, що Анзор закінчив Донецький виш. Отже, виходить, в Дебальцево я могла рятувати і його знайомих. Цей світ тісний, а Україна ще менша.

Анзоре, люди вже заходять до вашого кафе "Кава та булки". Вони питаються у Ігоря, скільки коштує життя. Ігор історію підтвердив, він навіть сказав, що міг би збігати до аптеки, взяти води для мене.
Але чомусь вирішив цього не робити.
відео у коментах https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/2730051347055549

Повести Ігоря до госпіталю...
Погана ідея насправді. Такі невиліковні. Але ми все ще віримо. Бо - БАЙДУЖІСТЬ СУСПІЛЬСТВА ТРЕБА ЛІКУВАТИ, адже так?


Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2238001.html.
Tags: київ, подонки
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 3 comments