Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Diana Makarova. "Я не хочу таких очей в нашій країні"

У нас в селі було чомусь дуже багато людей, які пройшли німецькі концтабори. Я довго не розуміла, чому ж їх так багато, я була допитливою дівчинкою і вміла порівняти інші села. У школі вчились діти з чотирьох навколишніх сіл. Ніде не було концтаборних. У нас було їх багато.
Потім я зрозуміла. Село будувалось в 50-х роках. Робилось під навколишні колонії і під гранітні кар'єри. Було аж вкрай багато поселенців. А "посєлєніє" - це така відсидка після відсидки. Ти вже вийшов з колонії, але ще не маєш права жити де забажаєш. Отут живи, під колонією, ходи, відмічайся.
Жили. Будували життя, будували сім'ї. Тато посміювався:
- Півсела поселенці, півсела вертухаї.
Я це знала, як не знати - але по концтаборних ще не розуміла.
Коли на День Перемоги нам раптом дозволили вітати не лише ветеранів, а й цих концтаборних - ми зраділи. Це було прикольно - бігати по селу з гвоздиками, пити чаї в гостині у переможців, слухати їх розповіді, ставити галочку у проведеній піонерській, а потім і комсомольській роботі.
Чому раніше не можна було вітати концтаборних, ми не замислювались.
А от чому концтаборні не хочуть розповідати ні про свої звитяги, ні про те, що там було в концтаборах - ми не розуміли.
Також не розуміли ще ось чого. Якщо ми все ж розкручували концтаборних на якісь спомини - ті спомини мали дивні лакуни. Тобто, ось табір. Ось перемога, їх звільнюють - а потім випадає десять років і ось вже вони звідкись живуть тут, у нашому селі. А десять років де?
Ніхто з концтаборних не відповів жодного разу.
Розповідали про роботу на копальнях. Про роботу на секретних німецьких заводах розповідали. Розповідали навіть про добрих бауерів. Про злих бауерів майже не розповідали. Всі сходились на тому, що життя у бауера було раєм порівняно з табором, заводом чи копальнями.
А про десять років не розповідали, ніхто і ніколи. Такий стрибок у часі - ось ми в концтаборі, 45-й рік. А ось вже у селі, 57-й рік.

І лише потім я зрозуміла, чому воно так. Дякую тим, хто зрозумів це теж одразу. Хто не одразу - поясню.
Була така країна СРСР. Там вважалось так - якщо ти попав до полону, ти вже за замовчуванням злочинець і зрадник.
- Солдатов на генералов не меняем! - за легендою сказав Сталін і відмовився від обміну власного сина.
Кажуть, що це була лише легенда. Але фраза ходила країною. І фраза формувала головний меседж (тоді і слів таких не знали - меееееседж якийсь)

ПОЛОНЕНИЙ - ЗРАДНИК ЗА ЗАМОВЧУВАННЯМ

Це була сталінська ідеологія. І це було пояснення, куди зникли десять років з життів наших концтаборних. Нікуди вони не зникли. Тут, у колоніх вони й пройшли. Я це зрозуміла лише тоді, коли взнала, як ешелони звільнених з концтаборів йшли без зупинок до концтаборів СВОЇХ. Де ставлення до звільнених полонених було чи не гіршим, аніж у концтаборах ворожих.
Ці люди чекали на повернення додому. Вони, можливо, й вижили за рахунок віри, що в них є своя країна. Як їм було зрозуміти, що ніхто їх не чекає, що їм плюють у спину, що ждуть їх нові муки, але вже від своїх?

Отаке, блін, повернення.
Отака, блін, ідеологія. Ідеологія, де життя людини не варте аж нічого, коли на поверхню вилізають питання ідеології.

СРСР зник, розсипався. Але натомість вилізла країна, яка живе з ідеологією СРСР. Живе і хоч би що їй.
Росія. Там життя людини не варте аж нічого. Там така ідеологія. Це зрозуміло. Це ж сам відбувається і у квазіреспубліках. Розглянемо на прикладі ДНР.
Саме в ДНР колись відбувся отой марш українських полонених - коли змучених, поранених, побитих наших військових проводили крізь коридор ганьби, і люди (ци ж люди, а чи звірі?) плювались їм услід.
Звичайна міра країни-терориста. Таке робилось в СРСР, таке робила фашистська Германія.

Я живу в Україні.
Я живу у країні, яка одного разу вирішила втекти від СРСР, і всі свої роки Незалежності ми лише те й робимо, що намагаємось втекти, відгородитись від ідеології СРСР. Ми ведемо війну, захищаючись від цієї ідеології у першу чергу.
Україна одного разу обрала свій шлях. Це шлях країни, де життя людини, життя українського громадянина варте того, аби за нього боротись.
Не дуже легко те в нас виходить - але, не знаю, як там у вас, а для мене цей напрямок країни лишається найвагомішим.

... у нас відбувся черговий обмін полонених.
Ламаються списи, йдуть баталії в інтернеті і ЗМІ. В принципі таке відбувається вже втретє. Перші обміни йшли тихо і без аж такої уваги суспільства. А останні три (один обмін 17-го року, два - 19-го) - капець, капець.
- Ви бачили, кого там звільнили? Та там одні таксисти!
- Та там і військові самі аватари і дезертири!
- А на кого поміняли? На вбивць, на терористів? Які мали б відсидіти свої строки тут, в Україні!
- А ви бачили тих жінок? З фарбованим волоссям і вищипаними бровами? Оцих витягли з підвалів? Та не смішіть!

При цьому найбільше галасують ті, хто не має чітких свідчень по обміняних. Не працював з обмінами. Не знає достеменно, кого. саме. обміняли.

Мені п'ятдесят шість років. Я народилась й виросла в СРСР. Я, дитина батька, що мав три відсидки за дисиденські справи. Я виросла в селі, де ботати по фені (у наш час ботали, а не мурчали) вважалось нормою для дитини. Ми грались лялечками з хліба і конструкціями, сплетеними з проволоки, все це приносили сусідські дяді-вертухаї. Мої подруги мали вітчимів з поселенців, тих, хто відсидів, але не мав права рухатись далі, тому осідали й одружувались тут же.
Я знала надто багато з дитинства про свою країну СРСР, бо мала мудрого тата. Який умудрився пошепки давати мені свою ідеологію - ідеологію країни, про яку він мріяв. Країни, де життя одного громадянина варте боротьби за нього.

Чому ж тоді останніми днями я чую стукіт колес ешелонів, які прямують від концтабору до концтабору?
Чому, дивлячись на обличчя змучених обміняних НАШИХ громадян, я наче бачу, як вони проходять коридором ганьби?
Ганьби, яку влаштовують їм свої ж, ті, до кого мріяли вони повернутись усі ті п'ять, чотири, рік відсидки у страшному Гулагу ДНР та ЛНР?

Хто влаштував коридор ганьби нашим полоненим?
Хто плює їм услід, як плювались услід нашим жителі Донецька?

Усі, хто хоч раз та написав:
- Звичайно, я радію звільненню наших, але ж не такою ціною?
- Звичайно, ми не маємо претензії до полонених, але від обмінів треба відмовлятись. Бо Росія наловить нових, і що, знову міняти?

Коли я читаю все це - я уявляю, як все це читати їм, тим, хто мріяв повернутись до своєї країни. Тим, хто пройшов муки катувань. Тих, хто цілує українську землю по поверненню.
Коли я читаю все це - мені неначе починає воняти СРСР. Мені починає воняти Росія.

Але просто комент просто юзера - це одне. А коли відомі блогери та письменники починають влаштовувати коридор ганьби полоненим - це страшно. Це вже виглядає формуванням ідеології. Такої підзабутої мною, але такої живої ідеології Радянського Союзу. Росії.

Я читаю:
- тепер пролита вбивцями кров ляже своїм тягарем ще й на тих, кого буде звільнено коштом їхнього непокарання: така-от класично-мафіозна "пов'язка кров'ю"

Це Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко) проводить полонених коридором ганьби, плюючи їм у спину. Осмислено роблячи їх винними у обміні. Винними у тому, що вони просто попали до полону.
І я розумію - це звичайна радянська жінка Оксана Забужко.
Звичайна русская женщіна Оксана Забужко.

Я читаю:
- То зашквар. Подивилася щойно на ліца ніби звільнених з полону. На яких базарах і спортзалах їх збирали з тими рагульськими сумками в гратку?

Це Ірина Фаріон плюється в спини змучених катуванням людей. Знущаючись над ними.
Звичайна русская женщіна Ірина Фаріон.
Звичайна совєтськая женщіна Фаріон Ірина.

Забий ногами слабкого, змученого. Заплюй йому обличчя. Це дуже вигідна мішень, коли йдеться про ідеологію. А саме заради якоїсь ідеології вони це пишуть. Іншого пояснення я не бачу. Бо милосердям там і не пахне. Не пахне там боротьбою за кожного країнського громадянина.
Ату їх! - кричать Фаріон та Забужко.
Ату їх - підхоплює натовп.

... аплодують жінки Донецька. Ті самі, що плювали нашим полоненим услід. Радісно всміхаються охоронці того параду. Вмивають кров з рук кати підвалів, у них є гідна зміна.
Аплодує добрий дядечко Путін. І ще добріший дядечко Сталін всміхається у вуса.
- Глядзи-ка, жива идзеология? - підморгують вони одне одному.

А я згадую обличчя тих наших концтаборних і їх очі. Там була невимовна туга. Завжди, навіть коли вони всміхались.
І там не було віри. Нікому і ніколи. Ні в чому.
Там було мовчання. Таке страшне мовчання, що я не заздрю тим, хто його колись пробив. Пробите мовчання ТАКИХ людей буде довго снитись у жахітних снах.

Я не хочу таких очей в нашій країні.
Такої туги.
Такої зневіри.
І такого мовчання.






Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2248485.html.
Tags: ато, зеленский, история, коллективное х%№ло, порошенко, піар, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments