Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Діана Макарова. Евакуація. Дебальцево. 2015 (3)

1 2
"МИ ПРИЇХАЛИ ВРЯТУВАТИ НАШИХ З ВАМИ ДІТЕЙ"
Д.М.: У Дебальцевому ми взяли на себе найстрашніше. Я кажу це абсолютно сміливо, тому що ми взяли на себе 8 Березня, Східний, Центральний, школу...
Йшли ми туди з автобусами.
Н.В.:Маленька ремарка: за даними розвідників, напередодні у Дебальцеве зайшли "групи чоловіків від 18 до 55 років" - про це нас попередили, коли ми ще тільки їхали у місто.
Д.М.: Хоча і без цієї інформації ми розуміли, що якісь провокації мають бути, тому, що якщо росіяни все ж таки погодилися на зелений коридор - вони не можуть щось не приготувати. Ендрю бісився страшенно...
Н.В.: Він приїхав 5 лютого, і напередодні же ночував з нами в СЦКК, і на зелений коридор ми їхали його машиною - це була вже L200 (пізніше, 2 вересня 2015 року, саме цей Mitsubishi L200 Ендрю підірвався на міні, після чого був обстріляний на українській території, Андрій Галущенко та Жарук загинули, - Ред).</b>
 06
Д.М.: Зі зброї у нас був лише мій нагородний пістолет. Але ми зробили хід конем - за ідеєю Воронкової, яка нас зрештою врятувала, ми покликали сіміків.
Н.В.: Також з нами був боєць "Омеги" Андрій Ведмідь...
Д.М.: У Дебальцевому всі залишилися у центрі, а наша частина колони поїхала крізь тунель - далі, далі, далі... І вже на точці ми зрозуміли, що у нас немає двох автобусів - тих, що на 50 місць.
Н.В.: Ми намагалися вийти на них по рації - тиша. Ми знали, що там офіцери, там наші військові - але ні, тиша. Зникли два автобуси...
Д.М.: Виїхавши на майданчик, ми побачили людський натовп - 100-150 осіб як мінімум. Ми не розуміли, куди будемо саджати цих людей. Ендрю зблід і сказав: "Я за автобусами..." і помчав прочісувати Дебальцеве.
Н.В.: Разом з бійцем "Омеги" ми вийшли з "ельки" у цей натовп. З нами залишився лише наш зелений бус з дядею Серьожею за кермом, Т-5 (Volkswagen Transporter 5, - Ред.) "Непереможний Джо", за кермом якого був Дід Мороз та 3 чи 4 швидкі. Чомусь я тоді найбільше переживала, що цей натовп перекине швидкі.
Д.М.: Далі була така картина: заведений натовп, біля якого напівмісяцем стоять наші машини. А по периметру - чоловіки у чорних шапках, у темному одязі, групами по 3-5 осіб. Вони оточують нас. А з нами - лише 5 сіміків, 1 боєць "Омеги" та ще один офіцер з СЦКК. У кожного - по 4 ріжки та по 2 гранати.
Н.В.: ... І ти розумієш, що дупа - не тільки тому, що зчитуєш натовп. А і тому, що наші бійці стоять напоготові. На вулиці вже -20, а у них - піт на обличчях.
Д.М.: Як з'ясувалося пізніше, натовп "накачали" завчасно. Люди мали просто розірвати нас, тому що їм пообіцяли, що привезуть медикаменти.
У Дебальцевому ми назавжди зрозуміли, що є найважливішим у час великого звіздєца. Це не вода, не їжа, не одяг і навіть не зброя. Найважливішим було те, що у нас брали тремтячими руками: "... А анальгінчика у вас немає? А чогось протигіпертонічного?"
Цим людям сказали, що будуть медикаменти. І коли вони дізналися, що їх приїхали вивозити, а не привезли ліки (які мав привезти той "Червоний хрест", який не поїхав із нашою колоною) - ми з Наташею опинилися у центрі божевільного натовпу. "На хріна ви нас зібралися вивозити?!" - кричали люди.
Н.В.: Одна жінка тримала мене за шкірку і трясла. "Приберіть свого Путіна! Приберіть свого Порошенка! Нехай вони припинять стріляти!..." - кричала вона.
Спочатку я просто зажалася, я зовсім не розуміла, що потрібно робити.
Д.М.: Нічого не могли зробити і сіміки. Було зрозуміло, що потрібно просто з усім погоджуватися. На щастя, Наташа взяла у машину медикаменти, хоч і небагато. Це врятувало ситуацію. Вона вказала на машину з ліками, і натовп частково відхлинув від нас, ледь не перекинувши дядю Серьожу разом із бусом... Медикаменти люди почали рвати.
Н.В.: Я тоді вперше у житті бачила, щоб у людей у руках залишався шматок від коробки, шматок інструкції... Вони реально просто розривали все. А та тьотя і далі трусила мене і кричала, кричала, кричала.
Я підняла очі на Андрія Ведмедя - і побачила, що він пересмикує затвор. Тоді я очима показала йому: ні, ні, тільки не це. Зібралася, і почала говорити з тією жінкою: "Подивіться на мене. Подивіться на Діану. Ми приїхали до вас без бронежилетів, без касок, ми такі самі, як і ви. Ми приїхали врятувати наших з вами дітей". Я повторювала це, як мантру.
І тут підходить, як ми вже потім зрозуміли, чоловік цієї жінки. Він лупить мене у плече, я відлітаю на Діану, ми разом відлітаємо убік. Починається крик - тепер чоловік щось кричить. Але у цей момент жінка вже сама його зупиняє: "Та не чіпай ти їх. Вони і так роблять все, що можуть"... Саме ця її фраза переломила усю ситуацію.
Д.М.: Нас врятували ці медикаменти, що ми захопили з собою, і спокій. Я дивлюся - а ті чоловіки, що нас оточували, ті "чорні", починають відходити. У них нічого не вийшло... Вони пішли, вони звільнили п'ятачок - і ми почали працювати.
Наташі вже хтось сказав що у бомбосховищі є дві багатодітні родини. І Воронкова полетіла до них - пояснювати їм, куди вони можуть виїхати, що отримати. За нею побіг "омегівець". А зі мною пішов Дід Мороз - нам сказали, що у сусідньому Г-видному будинку є старі жінки у підвалі.
Ми влітаємо у двір того будинку, і бачимо, що всі "чорні" зібралися саме там. І я здуру їм кричу: "Де бомбосховище?" Вони не відповідають. Просто починають розходитися по під'їздах.
Ми забігаємо у підвал, за нами захлопуються двері, і Дід Мороз каже мені: "Леді, ви розумієте, що нам капєць?" Капєць не капєць, відповідаю я, але давай хоча б стареньких розшукаємо. Ми знаходимо трьох дуже старих, дуже хворих жінок, вони забуті усіма. Одна вже лежить, не може ходити. Ми починаємо з ними говорити - і у результаті бабусі збирають пожитки та виходять з нами.
Наташа також повертається, вмовивши одну родину. Дивом до нас приїжджають автобуси - не загублені наші, а еменесівські. Всі починають вантажитися у них. Але у цей момент з'ясовується, що тут-таки, на другому поверсі, є похилого віку дядя з діабетом. У нього виразки на ногах, і він не може ходити. Кілька мужиків біжать і зносять цього дядю, а я повертаюсь, знову бачу кількох з цих "чорних" і кажу їм - його треба якось доставити до машини. Санки! Знайдіть мені санки. Ці сєпари перезираються і ...починають шукати мені санки. І знаходять. Дядю спускають, кладуть на санки, і я кричу сєпарам: "Тягнути немає кому. Що, я буду тягнути? Давайте, впрягайтеся!" І вони впрягаються. Дядя, розуміючи всю ситуацію, як може допомагає, відштовхується ногами від снігу. І підморгує мені - мовляв, нічого, прорвемося. А Дід Мороз регоче і все повторює: "Леді, що ми робимо?!"
З двору ми виходимо прямо на наших сіміків - і сіміки пересмикують затвори. Вони все розуміють. Я кричу "чорним" - так, все, дякуємо, ви вільні...
Поки ми вантажили людей у автобуси МНС, Ендрю ненадовго примчався до нас - і знову поїхав далі шукати наші автобуси. Це був останній раз, коли ми бачили Ендрю у той день.
Вже коли ми повернулися під виконком - ми підійшли до офіцерів, російських та українських. Запитали, де два наші автобуси... А автобуси вже стояли там, на місці. Забиті людьми. Ми запитали, чому вони не їхали за нами. І отримали відповідь: "До нас під'їхав якийсь військовий, і сказав, щоб ми слідували за ним".
Н.В. Це досі загадка...
"БОМБОСХОВИЩА ОБСТРІЛЮВАЛИСЯ ПРИЦІЛЬНО"
Д.М.: 8 Березня на той момент вже забрали, але ми не знали цього. Біля виконкому ми сказали - і нашим, і російським офіцерам - що далі нам залишилося 8 Березня. І після цього вирушили туди, хоча росіяни точно були в курсі, що людей, згодних на виїзд, там вже немає.
Зрештою, ми не дарма поїхали. Ми забрали звідти ще 15 осіб, ми їх вмовили.
Однак цей район снився мені ще довго. Ти їдеш абсолютно порожніми вулицями а, з обох боків на дахах люди у камуфляжі. І ти не знаєш, хто ці люди...
Н.В.: І опускається туман. Або це дим... Я не знаю. Пам'ятаю, як все заповнюється потихеньку білим.
У двох точках, найнебезпечніших, сіміки нас навіть не випустили з мікроавтобуса. Потрібно було сходити у бомбосховище - у те, що згоріло, тому що люди там все одно ще мали залишитися. Ми не знали, що людей звідти забрали. І сіміки пішли туди самі.
Д.М.: Були там і зруйновані бомбосховища. Дуже боляче було бачити розірвані тіла. Вороги прицільно стріляли по бомбосховищах, ми бачили це не раз, і про це ми заявляємо з усією відповідальністю. Скажемо про це, куди б нас не викликали: бомбосховища обстрілювалися прицільно.
... Коли ми виїхали з 8 Березня і повернулися до виконкому, машини вже готувалися на виїзд - 42 людини у російській колоні до Донецька, і 866 у колоні на мирну територію. Не рахуючи вивезених Крохою та іншими медиками, не рахуючи тих, хто вирішив приєднатися до колони своїм транспортом. І це була цифра лише одного дня...
Н.В.: Колона мала вже рушати. Але Ендрю з машиною, у якій мали їхати і ми з Діаною, не було. Ми стояли на вулиці до останнього, на наших очах ішли автобуси, і ми мали прийняти рішення. Або залишатися там і чекати на Ендрю, коли інші машини вже прочесали місто і Ендрю не знайшли... або їхати.
Д.М.: І ми сіли у машину сіміків, яка відходила останньою. Я молилася на телефон: "Відгукнися, будь ласка, відгукнися, заразо". Ми поїхали. Так, у нас залишився товариш невідомо де. Невідомо було, що з ним. Але зелений коридор - це була наша робота. І ми її мали закінчити.
(Розмову ми продовжуємо наступного дня і, на жаль, вже без Наталії Воронкової, тому далі - пряма мова виключно Діани Макарової)
Ендрю, у час коли ми розшукували і чекали його, заарештували у Дебальцевому свої. Затримали його нібито помилково - але водночас не захотіли розбиратися хто він, зовсім його не слухали і хотіли розстріляти на місці кілька разів. Тому особисто я і досі не знаю, чи це дійсно був помилковий арешт у тій каші, у тому пеклі, яке відбувалося... Чи це була спеціально влаштована провокація. Відпустили Ендрю тільки після втручання командира його підрозділу.
Весь час, поки ми працювали у Дебальцевому, нам ставили палки у колеса росіяни. Так, вони допомогли із зеленим коридором, вони дали добро. Але нас вкинули у той розлючений натовп. Також нас "забули" попередити про те, що людей вже вивезли з 8 Березня.
Те, що внаслідок зеленого коридору у Донецьк поїхало 42 особи у великій колоні, а у нас їхали повні автобуси і не було куди саджати людей, було ударом з нашого боку по російській пропаганді. І такі удари, звичайно, не прощають. Тому, як ми і прогнозували, наступного дня зеленого коридору нам вже не дали. Це було дуже гірко, тому що до нас продовжували приходити СМС - ті страшні СМС які, зрештою, дуже сильно поламали нас. Пронести через себе стільки людського горя, стільки біди, щиро бажаючи допомогти та не маючи змоги допомогти (при тому, скільки все ж таки вдалося зробити) - дуже боляче. Ці есемески попелом Клааса билися у наші серця...
Ми працювали далі там, де могли, навколо Дебальцевого. Але на нас сипалися підстави та провокації, і найстрашнішим вже було те, що робилися ці провокації не росіянами, а кимось зі своїх. Це були і речі, підкинуті у машину невідомо ким - наприклад, автоматні ріжки, хоч це і не підсудно, але надто невчасно. Цього ніякий ворог зробити не міг. Лише свої. І це було гірко. Але ж і не секрет, що серед своїх у нас завжди існує п'ята колона. У ці дні ми відчули на собі дії людей, дотичних до української армії або спецслужб - однак, можливо, працюючих і на Росію. Особливих доказів цього у нас не залишилося - але такі залишилися відчуття.
"СТИКАЮТЬСЯ ДВІ СТОРОНИ - АЛЕ СТРІЛЯТИ НЕ МОЖНА, БО МІЖ НАМИ ДІТИ"
Як я вже згадувала, ми продовжували працювати там, де мали можливість, та вивозили людей із навколишніх населених пунктів.
Неподалік від Миронівського, у селі Красний Пахар (з 2016 року це село Воздвиженка, - Ред.), жила жіночка з трьома маленькими дітьми. Її старша дитина, підліток, вже була у Бахмуті. Ця жінка дуже просила нас приїхати і забрати дітей - тому що вона не могла їх дотягнути до точки збору. Одне дитятко у неї було взагалі грудне. І ми в ці дні не забували, що нам потрібно у Красний Пахар - але Ендрю, який мусив на кілька днів лишитись у Києві, забороняв нам їхати туди, бо село вже було невідомо чиїм. Сірим...
 07</b>
Під час одного з рейсів, коли з нами не було Ендрю, ми виїхали у Миронівський. Ми знали, що у Красний Пахар їхати не можна, але про всяк випадок Ендрю домовився з хлопцями з батальйону Кульчицького, і сказав, що якщо ми все-таки вирішимо вирушати туди, є група, яка нас буде супроводжувати. Однак на під'їзді до Миронівського ми втратили зв'язок із цією групою.
Люди в Миронівському вже довантажувалися у автобуси. Ми чекали, що скоро поїдемо. Поруч стояла жіночка - така сплакана, що і плакати вже не могла, тому її просто трусило. Зрештою, вона підійшла до нас і сказала: "Я вам писала есемески. Я з Красного Пахаря". І ми зрозуміли, що це та сама жінка.
Ми кажемо їй: "Давай завтра. Давай ти якось дітей по одному сюди довезеш". Але жінка відповідає: "Я не залишу дітей по одному". Бібліотекарка, яка керувала бомбосховищем у Миронівському, їй каже: "Я буду особисто слідкувати за твоїми дітьми, поки ти їх по одному, по двоє сюди перетягнеш". Але жінка повторює: "Я не буду розбивати дітей..."
Ми стоїмо, дивимося на неї. А вона благально дивиться на нас, ледь не стає навколішки. Ми розуміємо, що їхати нам туди не можна. Але переглядаємося з Наташею. І цитуємо Булгакова... Ми весь час цитували Булгакова: "Фріда стукає у наші серця". Ці Фріди безкінечні весь час стукали в наші серця, і ми ладні були відмовитися від своїх бажань заради бажань їхніх. Ми перезирнулися, просто сказали одна одній: "Фріда". Посадили її в машину і помчали у Красний Пахар.
І знову сталося диво, диво війни - по дорозі ми зустріли ту групу, з якою було втрачено зв'язок. Далі ми поїхали всі разом. Влетіли у будинок, Наталя і мама у чотири руки почали вдягати дітей, я цих дітей виносила. Бійці, які нас супроводжували - 5 чоловіків та одна жінка - очепили периметр. Аж раптом ми бачимо, що з сільського льоху вилітає дядько у цивільному із автоматом. І дивиться... І наші стоять дивляться. За мить командир бійців показує своїм жестом - ні, ні, не треба. Дядько також задкує у льох і зачиняє за собою двері. А командир каже: "Давайте збиратися швидше".
Бувають моменти, коли стикаються дві сторони - але стріляти не можна, бо між нами діти. Або інваліди - пам'ятаєш, як того дядька на саночках тягнули?..
І ми хапаємо дітей та їдемо. Приїжджаємо у Миронівський - і йдуть "Гради". Вони перелітають через нас, і ми розуміємо, що це відносно безпечно... Але це війна. Що буде - те й буде. Ми їдемо та страшенно боїмося лише одного - що у тісному мікроавтобусі не зможемо в разі чого накрити собою дітей. "Що це на полі?" - запитують малі. І дорогою я розповідаю: "...Це капуста, спеціально залишена зайчикам. Зайчикам взимку холодно, і вони їдять цю капусту..." і далі я розказую їм казку.
... Воронкова потім казала, що у неї волосся дибки вставало, коли вона слухала цю казку.
Згодом жінка з Красного Пахаря зателефонувала нам. Вона знову плакала. Вона сказала: "Мені так соромно перед вами. Я не знаю, де знайти слова. Але усі мої рідні поїхали в Росію, і я за ними теж їду у Росію - бо я тут лишаюся сама". Що ж... Ми їй запропонували альтернативу, сказали, що ми її не покинемо - але мало хто вірив у це. І вибір був за нею. Головне, що її діти залишилися живі.
"ЖІНКА ХОТІЛА ПОЇХАТИ, АЛЕ НЕ МОГЛА, БО У КВАРТИРІ ЛЕЖАВ ТРУП ЇЇ СВЕКРУХИ. ВОНА МУСИЛА ЇЇ ПОХОВАТИ"
Коли ми їхали з Дебальцевого - там залишалося багато людей, які хотіли, але не могли виїхати.
Ми пам'ятаємо ридаючу жінку, яка ладна була поїхати, але не могла - бо у квартирі лежав труп її свекрухи. І вона мусила поховати свекруху. Де? Як? Як можна було ховати когось у Дебальцевому, де люди прошмигували, проскакували вулицями між обстрілами?.. У Дебальцевому, де одна мама з двома маленькими дівчатками йшла півтори години якихось півтора кілометра до автобусів? Коли прийшли - вони були брудні повністю, бо весь час падали. Мама весь час кидала дітей на землю і закривала їх собою...
Ми пам'ятаємо, як ридала бабуся, обіймаючи своїх онуків, - їх евакуювали, а вона лишалася у місті з якихось своїх причин. Вона прощалася з ними назавжди.
Ми пам'ятаємо матір, у якої було четверо дітей, і вона билася у істериці, бо діти зникли. Вони побігли до бомбосховища, звідки будуть відправлятися всі автобуси, а вона лишилася на речах. Ми її забрали, приїхали до того бомбосховища - а дітей немає. Діти не добігли. Вже сидячи у автобусі, вона кричала та ридала, що без дітей вона нікуди не поїде. Автобус почав гудіти: "Через твоїх дітей нам усім гинути?!". Я сказала, що без дітей ми нікуди не поїдемо. І Ендрю помчався шукати дітей. Під обстрілами він пропахував Дебальцеве, і він зробив це диво - знайшов і привіз дітей. Вони ховалися, вони ще бігли до бомбосховища, у якому була призначена зустріч... Коли Ендрю відправлявся їх шукати, ми казали: "Ти їх не знайдеш..." Він відповів: "Та нічого, пропашу квадратно-гніздовим". "Квадратно-гніздовим" - це у нього було улюблене. І він пропахав ті райони і знайшов дітей. Це було одне з тих див, які дарує, можливо, Бог. Коли 1 лютого нас накрила мінометка, Ендрю оглядав мене, просив оглянути себе, і казав: "Ми не можемо не бути посічені осколками". Але ми були цілі. І я запитала - що це, Ендрю, чому це? Він відповів: "Це посмішка Бога". Ця посмішка Бога супроводжувала нас. Ми це знали.
Ендрю дозволяв інколи говорити про посмішку Бога, це про подвиги він не дозволяв говорити. Хоча кожен день його роботи там - це був подвиг. Тому ми дуже хочемо, щоб люди знали про роботу Ендрю.
... А ще я пам'ятаю автобус, який вже відправляється. У ньому сидить жінка, вона обіймає двох дітей. Її чоловік лишається. Він пише на брудному склі: "Я вас люблю".
Пам'ятаю директорку школи, у приміщенні якої вона і керувала потім бомбосховищем. Коли я підійшла до неї, і запитала "Чому ви не їдете?" вона відрізала: "Це моя школа. Я сюди прийшла молоденькою дівчинкою. Я піду з цієї школи останньою".
"НІХТО ВАМ НЕ ДОЗВОЛИТЬ ВИВЕЗТИ ЗВІДТИ ЛЮДЕЙ"
Коли наші вже вийшли з міста, росіяни зробили нам ще одну пропозицію - ще один зелений коридор, вже в окуповане Дебальцеве. Нам виклали план: волонтери їдуть у супроводі ОБСЄ та "Червоного хреста" у Дебальцеве через Майорськ, через Горлівку, через Єнакієве... Не знаю, де були наші мізки - але ми дали на це згоду, і почали готувати третій зелений коридор.
Ми повернулися у Київ, нам знову дали автобуси, ми набрали гуманітарної допомоги для людей, набрали медикаментів, і повернулися назад у СЦКК. Почали ладнати колону. Не варто говорити, що ми були зовсім дурниками - ми розуміли, на що ми йдемо, а Ендрю йшов взагалі на смерть. Андрія офіцери попередили, що його заарештують на першому ж деенерівському блокпості. Бо якщо до цього він подавався як просто водій, просто волонтер - то після його арешту всі вже розуміли, що це людина військова. До того ж, розвідник.
Я запитала його:
-Що ти собі думаєш?
Ендрю сказав:
-Нічого-нічого. Я поїду.
Думаю, у нього були якісь свої плани. Інколи його плани складалися з чистого драйву, але частіше базувалися на досить сильній основі. На щось він розраховував...
Ми теж розраховували на щось... Але прийняти рішення нам допомогли українські офіцери з СЦКК. Вони підходили до нас і прямо казали: "Не можна", і просто просили нікуди не їхати. Потім ми сіли з генералом Розмазніним, все зважили - і зрозуміли, що це гола провокація росіян.
Найбільше насторожувало те, що нам не можна було побачити дозвільний документ, наказ, з якого виходив цей коридор. Під час попереднього ми тримали у руках документи, підписані і РФ, і "ЛНР", і "ДНР". Чому ж під час коридору, коли ми вже мали йти на окуповану територію - причому через Горлівку - ми не могли побачити дозвільні документи?
Зрештою, якимсь "дивним чином" нам до рук потрапила копія наказу. Він давав дозвіл на проїзд "Червоному хресту" і ОБСЄ. Жодного волонтера там згадано не було. А з нами вже мали їхати дуже багато волонтерів. Дуже смачно ворогу було б отримати таку колону...
"Червоний хрест", як і під час попереднього зеленого коридору, зрештою просто не приїхав, нічого не пояснюючи. У день виїзду на місце прибула лише одна машина - це була машина Олександра Хуга (першого заступника голови ОБСЄ в Україні, - Ред.). Треба сказати, що, незважаючи на те, що він потім наговорив дуже багато поганого і неправильного про нашу війну, що почав грати на сторону РФ - під час Дебальцевого Олександр Хуг проявив себе мужньою людиною. Людиною, зацікавленою у допомозі мирним жителям.
Хуг зайшов до генералів, потім вийшов здивованим. Ми поговорила з ним потім, спитали, чи розуміє він що відбувається. Він сказав: "Так, я розумію. Ви ухвалили правильне рішення".
Російський генерал Вязніков нам тоді сказав тихенько, що "ніхто вам не дозволить вивезти звідти людей, ви зможете тільки роздати вашу гуманітарну допомогу". Допомогу ми і так передали - адресно, тим людям, яким ми ще довіряли. у Дебальцеве не поїхали. Можливо, слава Богу - бо ми втягли б із собою у "ДНР", у "ЛНР" дуже багато наших людей.
Але треба сказати, що всі вони і усвідомлюючи небезпеку все ще готові були їхати. Адже не тільки нам, їм також приходили ті СМС про допомогу...
... Маю наголосити на тому, що ми ніколи не працювали лише втрьох. Все, чого нам вдалося домогтися - це результат спільної постійної роботи багатьох людей, роботи десятків інших волонтерів з наших команд. Без них нам нічого не вдалося б зробити.
"КОЛИ ДУЖЕ СТРАШНО - ДІТИ ВЖЕ НЕ ПЛАЧУТЬ. ВОНИ КАМ'ЯНІЮТЬ"
Ми знаємо випадки, коли у Дебальцевому вбивали за місце у бомбосховищі. Бо вже не вистачало бомбосховищ... І все одно - часто людей потрібно було вмовляти виїхати.
Був випадок - смішний та сумний водночас - коли нам дзвонили зі Світлодарська, просили забрати 7 людей. Ми попросили нашого колегу подбати про це, він приїхав у Світлодарськ - а люди категорично відмовилися з ним їхати. Ми дуже здивувалися. А тоді подивилися на торпеду його авто. Там був український прапорець і... прапорець "Правого сектору", який налякав місцевих.
Ось чому ми у Дебальцевому завжди були без бронежилетів, без касок. Ось чому повертаючись щоразу брудними, кошлатими, страшними, ми щоранку мили голову та робили макіяж. Для людей ми мали бути тим цивільним життям, яке вони втратили - але могли повернути. "Где-то есть место, где так хорошо"...
Ми їхали під обстріли тому, що з нами виїхало б набагато більше людей, ніж з військовими. Ми прямо казали хлопцям у формі: "З вами не поїдуть. З нами поїдуть". Коли ми поверталися до бомбосховища у школі, то вже чули: "О! Наші Діаночка та Наташенька приїхали". Ми вже були "наші". Свої. Наші номери передавали з рук у руки. Працювало сарафанне радіо. Люди, яких ми вже вивезли, давали знати тим, хто залишався, що з ними все добре, що їх не покинули.
Нерідко люди відмовлялися виїжджати через те, що у них не було грошей. "Куди мені їхати? У мене грошей немає!" Тоді я давала їм те, об що вони спіткалися - витягувала з кишені гроші і давала їм. Інколи це були мої власні гроші. Але частіше - гроші людей, які скидали тоді нам допомогу на ось цю роботу. І я абсолютно вдячна людям, чиїх імен я навіть не знала. Ніколи не знала, за чиї 500 гривень я купила у смерті те чи інше життя...
Після повернення з Дебальцевого нам запропонували пройти п'ятиденні курси для сіміків - ще тилових офіцерів, які збиралися надалі працювати в зоні бойових дій. Натовські офіцери навчали їх, як правильно поводитися під час таких подій, які ми щойно пройшли. Однак натовці абсолютно не розуміли ситуацію на нашому фронті. Вони не розуміли, наскільки їхній досвід, отриманий у гарячих точках земної кулі, відрізняється від того досвіду, який отримали ми на Донбасі. А ми вже усвідомлювали, що наша війна інша - і тому почали "зривати" лекції.
"Якщо відбуваються бойові дії, і на лінії фронту розташоване село, ви повинні приїхати у це село, знайти старійшину цього села, розповісти йому, що чекає людей, пояснити, що на людей будуть сипатися міни, що люди не матимуть води, їжі, медикаментів, електрики і так далі. Потім ви повинні організувати евакуацію", - казали інструктори. Я підняла руку і, регочучи, вийшла вперед: "ОК, дякуємо, але в Україні це не працює. Тому що усі, з ким ми мали справу, - це не були голови сільрад, не були голови адміністрацій. Тому що голови тікали першими. Лишалися скромні жіночки - секретарки, бібліотекарки, директорки шкіл - і вони перебирали на себе керування. Вони були героями тих днів. Чому вони не їхали? Бо у них не було можливості. Бо у них корови, бо у них хазяйство, бо "як я полишу школу, у якій я пропрацювала все життя?", "як я полишу свою бібліотеку - адже її розтягнуть". Почуття обов'язку лишало не голів, а оцих жіночок. Розказати людям, що їх чекає? Але люди вже й так сидять під обстрілами, у них вже немає води та їжі. Але вони все одно не виїжджають".
"Чому?!" - питає натівський офіцер.
А тому, що ви не враховуєте менталітет українця. Ось мій шматок землі, ось моя хата, ось моє збіжжя у хаті. А ось там я ще й огірочки посаджу... Ми все це розповідали. Розповідали, як ми робили цю евакуацію.
-Чому не можна було сповістити людей?
-Тому що не працював зв'язок.
-Можна було пройтися, розклеїти листівки.
-Ні. Ми працювали вже у таких умовах, що якщо ти не пройшовся, а пробігся вулицею і вцілів - ти переможеш. Які листівки? Хто б їх читав?
Також натівці казали, що під час евакуації сіміки не мають задіювати військових, що справа військових - воювати, а не працювати з місцевим населенням. Але без військових ми захлинулися б! Скільки наші військові вивезли цивільних - на своїх машинах, на броні, отією трасою Дебальцеве-Бахмут, де на узбіччях залишалися згорілі машини, з яких ще звішувалися білі полотнища... Їх розстрілювали з того боку, і не допомогали білі прапори, не допомагало розуміння того, що це цивільні, не допомагали великі таблички на автобусах "ДІТИ". Нічого не працювало.
Під час кожної лекції протягом цих 5 днів натівські офіцери начитували як треба, як вони звикли, а потім виходили ми і розповідали як це працює або не працює у нас. З сіміками цього випуску ми досі підтримуємо зв'язок, і вони нам були дуже вдячні - бо ми давали реальну картину.
Наприкінці курсу я вибачилася перед натівськими офіцерами за наше втручання. "Ми поважаємо ваш досвід, - відповіли вони. - І ви не уявляєте, скільки досвіду ми отримали з ваших розповідей".
... Я не хотіла б мати цього досвіду. Але я його маю. Колись я запитала у Наталії Воронкової: "Чого ти хочеш найбільше?" І вона сказала: "Забути все". Забути те, що ламало наші душі. Забути "похороните мою маму и заберите хотя бы бабушку". Забути ці сльози - "я хочу поїхати з вами, я не можу тут лишатися, але у мене свекруха, яку я мушу поховати - я буду чекати можливості її поховати". Забути того сліпого діда, біля якого була сиділка - але вона втекла, і він залишився один, сліпий, на самій околиці Дебальцевого... Його, зрештою, врятували. І забути найстрашніше - оці величезні сухі дитячі очі. Очі вже без сліз, тому що коли дуже страшно - то діти вже не плачуть. Вони кам'яніють.
... Ти недарма жив, друже мій Ендрю, якщо за тобою досі плачуть діти, яким ти просто одного разу подарував шоколадки. Просто тому що ти знав, що вони голодні. Тому, що у них були ці величезні сухі очі. Отакенні... Ти примчався, сказав їм - "А ви йдіть до мене!" - і витяг з кишені шоколадки. Вони будуть пам'ятати це все життя. Як Оля пам'ятатиме мультики у кафе. І як всі ми пам'ятатимемо Дебальцеве. Час, коли ми зважували цінність кожного людського життя і найголовніше для себе – що особисто ти можеш віддати за порятунок іншої людини.
Валерія Бурлакова, Цензор. НЕТ
https://censor.net.ua/resonance/3175358/kolonoyu_na_donetsk_pohalo_42_osobi_na_mirnu_teritoryu_866_evakuatsya_mirnih_jitelv_z_debaltsevogo_chastina


Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2289229.html.
Tags: ато, история, луг%андония, порошенко, прдоны, піар, рассея, україна, х%№ло
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments