Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Ви здивуєтесь

Diana Makarova
Люблю виїздити в цей день у місто. Втім, в який літній чи весняний день не виїдь - ти все одно поринеш у вишиваний світ. Не в кожній країні люди носять на кожен день національний одяг. Кажуть, це вражає іноземців.
Ще кажуть - ось, дивіться, наші вишиванки, не вбиті радянською владою! Ось, гляньте, на зло всім комуняцьким проіскам! Ось, ми знову у вишиванках, в піку радянській ідеології!
Відкидуючи комуняцькі проіски, всім серцем ненавидячи совдепію та її ідеологію, хочу все ж поправити.
Ви здивуєтесь, але вишивана сорочка чи сукня були одним з елементів саме радянської ідеології. Саме отим проіском комуністів України.
Після старту кукурудзяного мрійника, що гепав по трибуні черевиком, українська вишита сорочка міцно увійшла до моди Радянського Союзу, а особливо - ви не повірите, але це дійсно так! - до моди партійних діячів. З певними диференціаціями, звісно.
Наприклад - вишиті сорочки мали право і навіть мусіли носити:
- голови сільрад
- голови колгоспів
- начальники МТС
- редактори районних або обласних сільських газет
- головам совхозів це вже рідше, совхоз був чимось таким перехідним між селом та райцентром, але теж носили
А от директор заводу у місті, нехай навіть заводика у містечку - вже вишиванку не носив. Ми ж бо вже гарадскіє.
Сюди ж йшов і капелюх. Директор завода мав бути в капелюсі. Галстук за бажанням. Не обов'язково.
Постійно галстук носила презренна інтелігенція - доценти з професурою, деякі журналісти, деякі письменники. Капелюхи теж були ознакою презренної інтелігенції. Але для цього треба було мати певну сміливість, щоб, не маючи за спиною партійної посади, вбиратись в галстук, капелюх (та ще й, мабуть, окуляри?) За таке й побити могли. І часом били.
Не те - вишита сорочка. Вишита сорочка на чоловіку в місті - це було ознакою, що він з села, але якесь таки начальство. До вишиванки теж вдягався капелюх. Вигляд був той ще, але це було чіткою ознакою - я з села, так, я там начальство, і чимале. І, понятно, партєйний.
Наприклад, начальник МТС ніколи б не надів на буйну голову капелюха. Цьому лише картуз. До речі, картузи до вишиванок теж носили.
Де брались вишиванки?
А купувались. В 60-70-х роках купити чоловічу вишиванку було дуже просто. Заходь в районний універмаг і купуй.
Жінкам було складніше. Моя мама заповідала поховати її у вишитій сукні з льону. Ми не знайшли такої сукні. А ми шукали її ще за маминого життя, разом з мамою шукали. Мама мріяла носити лляну вишиту сукню. А нам попадались лише такі сукні-халати з вишитими планочками, комірцями і кишенями.
- Це не те. - казала мама.
І заповіла таки знайти ту сукню і поховати її в ній.
Пробач нас, мамо. Ти померла в страшний період для України. Тоді вже не лише вишитої сукні, а іноді й хліба було важко купити.
Тато був журналістом.
Якраз з тих інтелігентів, що обожнювали цю уніформу - білосніжна сорочка, напрасовані штани, довгий плащ, завжди розстебнутий і поли б'ють по ногах, і плащ по вітру як велеїс, і капелюх. І галстук. Обов'язково галстук.
(я спеціально не кажу слово - краватка, бо в нас був галстук, ми південно-східна Україна, вже звиняйте)
Піжонську цю лицарську моду тато приніс за собою з п'ятидесятих, і вона завжди виглядала виграшно. І кожен знав:
- А хто ото полетів, ще й в шляпі?
- Та то ж наш кореспондент, ви шо, Йосиповича не впізнали?
Але найбільше тато любив вишиті сорочки.
Він носив їх лише влітку, коли вже така спека, що аж ніяк не витримаєш в сорочці з довгим рукавом, і отоді тато вдягав вишиванку.
Руки...
Руки були побиті табірним татуюванням і тато соромився своїх прекрасних, величезних рук. Але страшна спека південного сходу України випалювала сором і тато вдягав вишиванку.
Велика кількість вишиванок лежала на полиці шифоньєра. Прасували їх мала обов'язком я. І я й досі бачу, як розправляється льон під важкою праскою, яку тримають мої дитячі руки.
Навіщо я все це вам розповідаю?
Мабуть, було б краще й ідеологічніше викопати якусь стару історію про вишивки, за які хтось отримав від совдепії строки. Мабуть, про спалені книжки українських авторів теж треба було б розповісти.
А знаєте, половина нашої величезної бібліотеки була українською. І це були не лише українські автори. Я й досі, знаєте, не зможу читати Хемінгуея чи Екзюпері російською мовою. Я навіть не зрозумію - а як це? Бо я відкрила їх для себе і прочитала, писаних рідною моєю мовою. І ніде й ніколи з того часу, хіба від видавництва А-Баба-Гала-Мага, не бачила я таких розкішних перекладів, які давав нам той час. В совдепії, ага.
Українська мова шанувалась, але якось насмішкувато. Наприклад, щойно чоловік (дуже рідко жінка) отримували посаду голови колгоспу чи голови сільради - вони одразу переходили на українську мову. Бажано добірну, літературну. Геть суржик, тепер ти голова сільради, тому в селі лише літературною українською, в місті, представляючись, теж українською - далі вже можеш (і мусиш) перейти на російську.
В часи буремної молодості я цим прийомом злісно користувалась. Коли треба було чогось добитись, вибити, витягти зубами таку-сяку справедливість - я заходила до установ, одразу оперуючи чистою українською мовою. Чим викликала деякий переляк на обличчях:
- Так. Молода занадто. Але чеше правильною, підкресленою українською. Начальством ще бути не може, але точно дотична. Якась секретарка сільради? Бухгалтерія? Донька голови колгоспу? Дружина парторга?
Далі, користуючись хвилинкою, можна було вибудовувати розмову і брати нахрапом певні бюрократичні барикади. Так що вислів "Мова це зброя" я знаю не з чуток.
А школи? Школи в містах були російськими, одна-дві українські. Але в селах всі школи були українськими. До речі, абсолютно дотепна ідея. Начебто й дати народу школи, де викладають рідною мовою - але тим самим прорити й без того широку прірву між гарадскімі та селюками. Розділяй та владарюй, все просто.
Але українські школи були, і їх було чимало.
Але у кожній квартирі гарадскіх - в дальній спальні, в кутку, образа і рушники, які передала мама...
Але російською в трамваї, на заводі, в магазині - а, переступаючи поріг гарадскої квартири багато хто автоматично переходив на рідну мову.
У кожному місті був український театр. Там обов'язковий Карпенко-Карий, Котляревський, Квітка-Основ'яненко.
Сільське театроманство теж заохочувалось. Ну, хто не грав свого часу Наталку Полтавку чи Шельменка, отого затятого денщика?
Чому це було так?
Для чого давались преференції народу, вписаному до імперії, покараному за спротив Голодомором, таборами, ешелонами з підлітками та юнаками, яких везли з Карпат на відбудову Донбасу.
Ніші.
Такому нескореному народу (та й іншим нескореним наголову народам) потрібні були ніші для вихлопу. Димар для виходу диму від постійно тліючого багаття.
Звідси й всі оті хорові українські капели, танцювальні гопакові колективи, капели бандуристів, і звідси ж Ренесанс української музики, що вистрибнув на сцени СРСР і підкорив всю еСеРеСеРію Софією Ротару, пізніше Мареничами. Оці гопакуваті шароварні "Несе Галя воду", "Розпрягайте, хлопці, коней" - усі ці прояви моднявого українства ми називали в ті часи збірно "Гоп, мої вареники!"
І все це було мудро, архімудро. Знала совдепівська верхівка, як треба робити, щоб ці вареники застрягли в горлі у народу. Бо причесане шароварство, капели бандуристів з дозволеними піснями, ці шалені гопаки, такі далекі від звичайного сільського танцю, рано чи пізно спротивились би народу, як противним буває все причесане, однакове, обов'язкове до виконання - ШАРОВАРНЕ. Тому й ненавиджу з тих пір все показне, все шароварне. Якого й зараз хоч греблю гати.
Все воно приїлось ще тоді, як може приїстись солоденька неправда чи напівправда.
Все викликало певну зневагу "Гоп, мої вареники!" своїм показним шароварством.
І Ротару, і Мареничі, і гопак, і капела...
... Крім Івасюка.
Крім Екзюпері, перекладеного українською мовою.
Крім рушників над образами у дальній спальні гарадскої квартири.
Крім вишиванки.
Тату, я не зберегла жодної з твоїх вишитих сорочок. Та й були вони купованими, машинної вишивки. Я подарувала їх, коли вже біль від втрати став зовсім нестерпним. Так порадила бабуся.
Мамо, я не змогла поховати тебе так, як ти заповідала - у вишитій сукні.
Але я зберегла й передала своїм дітям все, що ви веліли передати. Я намагаюсь ще передати й онукам. Я пробую.
Почнемо з вишитих сорочок.
Мої онуки мають їх...
Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2385189.html.
Tags: история, україна
Subscribe
promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments