Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Горе близьких священне. Не треба виставляти священні речі на видне місце

Diana Makarova
Пост називався "Звичайна історія", тому уважний читач, а хоч і неуважний, одразу розумів, що мова йтиме про щось незвичайне.
"ЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ...
Загинув боєць.
Лишились речі.
Рідні загиблого зателефонували нам і попросили забрати усе, що може знадобитися на фронті.
Нехай ті речі слугують іншим бійцям.
... звичайна історія.
Але в нас коси дибом від цієї звичності.
Звично дибом. Бо звикнути до тієї звичності неможливо...
... особливо, якщо ще подивитись в очі матері, яка передає ті речі на фронт.
Дивіться в очі тих матерів. Не відводьте очей.
Ставайте на коліна перед ними і руки цілуйте.
Дякуємо тобі за твоє життя, боєць.
Речі підуть в надійні руки."
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1378720298855334
Пост було написано в 17-му році, але ж зрозуміло, що пости з назвою "Звичайна історія" зазвичай мають незвичайні продовження.
Продовження наздогнало мене у році 20-му, сьомому році від початку війни.
- Скажіть, це ваш текст? - дзенькнув месенджер.
Я зиркнула на ім'я, аватар, визнала, що сторінку цю бачу вперше. А текст у вкладенні не читався.
- Я не бачу вкладення. То написано або лише для друзів, а я не в друзях, або я забанена на тій сторінці.
(або я забанила ту сторінку - у звичайних історіях буває і таке)
- Ясно. - лаконічно відповіли.
і за кілька хвилин в мене кинули скріном.
На скріні фото - літня жінка над гробом, все горе світу у її очах, мати ховає сина - і кілька речень, та й ті уривками.
Уривки здались знайомими, я скривилась, це було так, неначе включили запис розмови, ти почув неприємний голос у записі, і всього за кілька секунд зрозумів, що той голос твій.
Я не пам'ятаю своїх текстів, і взнаю їх отак, за кілька секунд по прочитанню. Не взнати свого тексту неможливо. Але взнаєш його не одразу.
- А от я ваш текст впізнаю під будь-яким псевдонімом. - сказав мені колись редактор.
Тоді я теж скривилась, бо мова йшла аж ніяк не про мою геніальну неповторність і унікальну особливість стилістики, а всього-навсього про надлишок емоцій. Емоції у публіцистиці зайві, саме це пояснював мені того разу редактор.
Надлишок емоцій знову попер з цього скріна шматками слів, відлунням вигуків. Я почервоніла.
- Текст явно мій. Здається, я колись щось таке писала. - зізналась я. - А що сталось?
- А фото оце у вас звідки? - спитала в мене незнайома жінка на тім кінці месенджера.
Фото було незнайомим.
Фото я бачила вперше. І я не уявляла ситуації, в якій я взяла б таке фото ілюстрацією для свого тексту. Брати таке фото треба лише з дозволу тієї матері, що ховала сина.
Коли ти оперуєш фотографіями, де все горе світу, то тільки так.
Я вже починала розуміти ситуацію. Та жінка в месенджері якраз і була матір'ю над гробом сина. Вона прочитала мій текст, ілюстрований своїм фото, і дуже здивувалась. Вона обурилась. Хвиля горя знову піднялась в її серці - і це дійсно дуже болюче й обурливо, коли хтось хапає твоє фото з інтернету і ілюструє ним свою розповідь.
- Я не брала те ваше фото. - написала я. - Прошу, скажіть, де ви взяли цей текст?
Мені у відповідь знову прислали непрацюючий лінк. Лінк вів за якісь двері, доступу за які я не мала.
- Це така група. - пояснила мені жінка.
Я набрала назву групи у фейсбуці, побачила, що це така закрита група і постукала у двері.
Очікуючи на відповідь, я літала пальцями над клавіатурою, і пальці мої були подібні молотку, а кнопки гвіздкам, з такою люттю я набирала уривки поданого тексту, гуглячи, шукаючи, де і коли я могла його написати і клянучи самойо себе і клянучись самій собі, що якщо я, не дай боже, дійсно взяла з інтернету фото тієї невідомої матері над гробом невідомого мені сина - то я з самойо собою не буду розмовляти до скінчання свого віку.
текст нагуглився. Я з полегшенням зітхнула. Це було написано у 17-му і ілюстрацією я взяла наше власне фото. Просто речі загиблого бійця, величним скарбом лежать, розкладені, розсортовані - та й усе.
Я вислала лінк на цей пост жінці.
- Та я вже зрозуміла, що ви не брали мого фото. - відповіла вона
Тим часом прийшла відповідь від групи.
Група була непростою, увійти так просто неможливо, спочатку треба було сказати пароль. Пароль тут був таким:
"Ви входите до 25%?"
Я не входила до жодних процентів, я взагалі не терплю, коли мене ділять на проценти, тому я клікнула по вкладці і закрила її, і лють була в моєму кліку, аж миша зойкнула на хрестику "закрити"
"Ви прийняті до групи" - поспішно відповіли мені.
А, отак. Тобто, вас вже не цікавить мій процентний склад?
Я злобно посміхнулась і пішла рити ту групу.
Група не складала враження продуманої спільноти з цільовим контентом. Відчувалось, що до групи тягнеться все, що попадається під руку, якісь зойки, якісь свічечки і смайлики переповнювали коменти під постами. Всі пости були репостними. Тобто, чергова інфопомийка, зроблена для чого завгодно, а хоч і для якоїсь міфічної процентовки, але не для добірного контенту.
Свій текст я знайшла швидко. Це був репост свіженького допису на сайті http://www.sitenews.biz.ua/zvychajna-istoriya-ale-u-nas-volossya-dybky-vid-cziyeyi-zvychnosti-dyvitsya-v-ochi-materiv-ne-vidvodte-ochej-stavajte-na-kolina-pered-nymy-i-ruky-czilujte
Тобто, хтось з сайту SiteNews взяв мій пост за 17-й рік (тут без претензій, ім'я автора вказане), вирішив передрукувати в себе нині, у 20-му, і проілюстрував знаковим фото, яке у свою чергу смикнув з інтернету.
Коло замкнулось, розслідування закінчилось.
Я знову пішла до месенджера, пояснила все жінці, вмила руки у власній незлочинності і вибачилась за невідомих мені людей.
- Такі фото швидко стають надбанням інтернету. Ці похорони відкриті, ви ж розумієте. - незручно якось відбілювала я незнайомих мені людей, аби хоч якось пояснити матері чиюсь безтактність.
- Так, я розумію. Але мій син теж загинув у 17-му, тому я й подумала, що хтось скористався подією... ну, ви розумієте...
Я розуміла.
Такими фото дійсно переповнено інтернет.
Вбиті горем матері, дружини й діти. Стоять над гробом чи лежать на гробі, обіймаючи востаннє синочка. Татка. Чоловіка.
Мабуть, нам потрібні такі фото. Я й сама бачила, як цими фотографіями затикаються чорні роти наших ворогів. Чи просто ідіотів. Бо перед горем матері встояти - це треба бути повним клінічним ідіотом. Чи абсолютним злом.
Такі фото потрібні, я розуміла, розуміла...
Але муляло щось.
Мабуть, розуміння, що ось є мати, яка поховала сина три роки тому, і горе не пройшло, таке горе не пройде до кінця життя її, ну, хіба трішки притлумилось - і тут в інтернеті вона знову натикається на те гостре горе дня поховання. І ось знову валиться небо, знову вона над гробом, і знову все наче зараз.
Жінці на тім кінці месенджера було погано - тій жінці, для якої ми все мусіли зробити, щоб їй було трішечки легше жити.
Хто посмів зробити їй таке?
Для чого?
Для того, аби рядки тексту вдарили сильніше? Чи просто тому що до будь-якого тексту потрібна ілюстрація, о, гля, ось непогано, дивись, як мати над гробом б'ється, давай оцю візьмемо, а може, оцю? Тут ще діти, ілюстративненько так. Та ні, давай там, де матір. Тут ще стоять військові, і фоточка по качеству нічо так.
Моя співрозмовниця мовчала, але, здавалось, навіть через месенджер я відчувала щось недосказане.
- Розумієте... - нарешті наважилась вона. - Я ж теж віддала хлопчикам речі свого сина. Тільки через інших волонтерів.
Таааааак...
Звичайна історія продовжувалась у всій своїй незвичайності.
Ви ж розумієте, як це все виглядало?
Тобто, до вибуху горя матері, брутального, тому що несподіваного, викликаного цією фотографією в інтернеті через три роки по похорону - додавалась ще й недовіра до волонтера, чий текст взяв SiteNews, а потім передрукували у групі "Ніколи не здавайся!"
І ми почали разом згадувати, які ж речі передавались тим іншим волонтерам. Чи не співпадають вони з оцими, що на фото. Я мусіла заспокоїти матір, що це просто збіг обставин. Що таких випадків, коли матір віддає речі загиблого сина товаришам, багато. Що це логічно зумовлені випадки. І просила аналізувати речі, показані на нашому фото.
Речі були різними.
Ми поступово заспокоювались.
Я витратила вечір, аби обілити своє ім'я (я не брала це фото, ці речі від іншої матері, простіть безмозглих людей, мамо) та ще й якось втішити ту матір - а вона...
Я не знаю, чи відійшла вона і досі від того шоку.
Ми бачимо подібні фото в інтернету, вони давно вже є надбанням історії і припинити оцю традицію хапати чиєсь горе в інтернету та ілюструвати ним чиїсь більш-менш влучні тексти ми не зможемо.
Як спинити річку?
Як сказати зливі - та досить, май же совість?
Ця тенденція стихійна, отже незупинна. І залежить вона найперше від совісті тих, хто бере ті фотографії. Від їх обезличенного ставлення до горя - бо за кожною, на погляд блогера, журналіста, редактора вдалою фотографією стоїть особисте горе.
А про особисте горе пам'ятати може лише людина з таким же пораненим серцем.
... але звичайні історії тим і незвичайні, що знову й знову мають своє продовження.
Кілька днів тому загинуло семеро військових. Семеро людей, чиї смерті порізали мою власну душу. Я якраз мала написати пост про звичайну історію, я складала його рядки поки що подумки - коли біда цих семи смертей навалилась на мене і небо впало.
Після поховання я написала пост.
Я мусіла цим постом заткнути чорні роти, з яких лилась гидота на наших мертвих. Я хотіла показати людям, що це горе абсолютне і ніхто не повинен топтатись своїми брудними домислами по цих смертях
і...
І теж дала низку фотографій з поховання. Серед них - фото вбитої горем вдови.
Виправданням мені може служити хіба те, що в тексті я зарані вибачилась за ці фотографії. Виправданням мені є те, що я таки поговорила з вдовою і спитала, чи прибрати фото. Вона попросила прибрати - я одразу прибрала.
Але, виходить, я теж зробила майже те саме.
Але, виходить, такі фото нам дійсно потрібні?
Але ми таки не маємо права їх використовувати, я маю це переконання, підкріплене особистим своїм уроком.
Але ж ці фото вже частина історії.
Але ж куди їх дінеш з інтернету?
... і тут кожен вирішує для себе сам.
Я для себе вирішила. Горе близьких священне. Не треба виставляти священні речі на видне місце, коли існує хоча б маленький ризик того, що близькі наших загиблих побачать, і знову звалиться небо, і знову буде все, наче сьогодні.
Бо на тім кінці кожного нашого слова і фото - живі серця, й без того пошматовані бідою.
отака от звичайна історія.
Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2404655.html.
Tags: ато, дебилы, подонки, порошенко, піар, свобода змі, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment