Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Що відчувають волонтери, які закінчили з волонтерством?

Diana Makarova
Що відчувають вони - ті, хто начебто яскраво запалав спочатку, а потім дихалки не вистачило, комусь не вистачило здоров'я, ще в когось не стало бажання. Що?
Що вони відчувають, спрінтери, які не змогли стати стаєрами і зійшли з дистанції, лишаючи там меншість, спиною відчуваючи пустоти в рядах, що рідшають з роками?
Полегшення.
Полегшення відчувають ці колишні волонтери.
Їм вже не треба клянчити грошей на допомогу фронту. Не треба дивитись з жахом на розкалений телефон. Вони можуть вже не чути прохання (часом волання) про допомогу фронту і не переживати їх, приміряючи до себе. Вони заткнули вуха від цих волань.
Полегшення відчувають вони - бо ці колишні волонтери змогли дистанціюватись від фронту і від допомоги йому.
Що відчуваємо ми - ті, хто лишається?
Що відчуваємо ми, з жахом дивлячись на наші ряди, що стають все меншими, все вужчими, рідшими...
Нічого ми не відчуваємо, скажу вам чесно. Бо кожен такий вихід волонтерів з обойми не робить погоди ані на мить. Бо робота не припиняється і йде собі як раніше. І, озирнувшись здивовано на ряди, що порідшали, ми знову дивимось вперед і розуміємо, що робота-то йде. Виявляється, ті, що пішли, були цілком замінними? Виявляється, що їх вихід на умовну "пенсію" аж ніяк не вплинув на продуктивність справи?
І те, що робилось начебто юрмою - можна робити набагато меншими силами тих марафонців, що лишились?
... а от коли і у марафонців скінчаться сили - тоді погано, друзі. Це кажу вам я, спрінтер за природою, що мусів стати бігуном на довгі дистанції.
А бігти цю дистанцію, коли міни падають все ближче, стає дедалі складніше.
Другий тиждень я проходжу обстеження.
Несподівано повен жовчний міхур каміння. Звідки й чому, раніше не було!
- Були там камені. То їх просто не бачили. - сумно кажуть мені, вдивляючись в екран, лікарі.

Лікарі суворо стискають губи. Лікарська етика не дозволяє їм вголос проказувати те, що вони думають про своїх колег, які ось же нещодавно дивились мій нещасний міхур і завіряли мене, що там все буде чисто, що каменів нема.
Лікарі надиктовують розміри каменів. Брови мої лізуть на лоба. Ці сантиметри я можу уявити, уява мене не радує.
Датчик ковзає по щедро змазаному гелем животу. Іноді зачіпає свіжий шрам. Лише кілька місяців тому було дві операції - то впала міна, різко почала ріст пухлина, її прийшлось терміново видаляти.
Я смикаюсь, коли датчик пливе вздовж шраму. Ще якось свіжо відчувається той шов, а ось вже на горизонті світить новий.
- Ну, у вас же після операцій було запалення внутрішніх органів? - ствердно питаються лікарі.
Ну, було. Звідки воно взялось, ніхто не зрозумів. Але третю операцію робити тоді не ризикнули. Я перші дві ледве пережила.
- Зараз вона потрібна. І, схоже, терміново. Ці камені як перекриють протоки... - багатообіцяюче кажуть мені.
Та що я, дурочка, чи я не розумію, що станеться, коли ці камені перекриють протоки? Це падає друга міна.
Це буде четвертий видалений орган за чотири місяці. Якось тенденція не радує. Я що, кіборг? Де я візьму стільки зайвих органів на виброс?
А чи ще буде та операція, питання. Двоє хірургів вже відмовились:
- ̶Н̶е̶х̶а̶й̶ ̶в̶а̶с̶ ̶з̶а̶д̶н̶і̶ ̶в̶і̶з̶ь̶м̶у̶т̶ь̶ Нехай вас оперують там, де є хороша кардіологія і хороша неврологія. - сказали вони.
Ну, я ці слова розумію правильно. "Нафіг, нафіг, к тєрапєвту!" - звучить пошлий анекдот.
"Свят-свят-свят з такою хворою, ще показники відділення псувати!" - так звучить ця відмова.
Я проходжу обстеження і тут падає третя міна.
- Я так і думала. - кажу наступний лікар. - Отже, я пишу заключення, і щоб ви розуміли, це вже діагноз, і це вже назавжди.
Вона запитливо зиркає на мене - чи ж я розумію загрозу?
Та я розумію. Мені просто треба трішки оговтатись від шоку.
Діабет другого ступеню, форма середньої важкості. Ну, міна, ну, звідси я удару не чекала. Ну, як же так? І чому перед самою операцією? І хто ж тепер візьметься мене оперувати з такими показниками? А там же ще кардіологія так собі...
Ну, кардіологія не дає зайвих органів. Тут вже або - або.
- Скільки в мене часу, якщо раптом що? - питаюсь я у лікаря.
Лікар ховає погляд, він вже відмовився від мене - але ж він чудово розуміє, про що я запитую. Цей лікар знає, де я працюю і де буваю, він добре знає, куди я рвусь.
- Двадцять чотири години. - каже він.
Подумавши, додає:
- Можливо, сорок вісім.
- Ну, то до Києва доберусь. - киваю я.
- Якщо витримаєте дорогу. - тихо каже лікар.
- Ну, якщо не витримаю, будуть оперувати у Бахмуті. - всміхаюсь я.
Падають, падають міни.
Сиплються марафонці.
Але, повернувшись до Ф.О.Н.Д.у, ми рахуємо:
- Отже, сьогодні ми зробили кілька обстежень, отримали заключення, а потім ще зробили кілька десятків кілометрів, щоб забрати чергове замовлення для фронту.
- Чому ж мені так погано? Що я, зовсім втратила сили? - ледве ворушу я губами, добравшись до подушки.
Мені підносять ліки, мені слабо сміються у відповідь:
- Ну, може, тобі так погано, бо ти одинадцять годин на ногах і в розжареній машині? Може, тобі так погано, що ти зробила сьогодні кілька кілометрів пішки і на додачу отримала тепловий удар в салоні машини, коли ми товклись у заторах, ганяючись за тими запчастинами для фронтових машин?
- А може, тобі так погано, бо ти робила все це, і ще відповідала на дзвінки, і мала по дорозі зустрічі, і все це під час жовчнокам'яного загострення, ускладненого діабетом другого ступеню? Середньої, сцуко, тяжкості? Не рахуючи неврології та кардіології. - кажу я вже сама собі.
Що відчувають спрінтери, які вимушено стали бігунами на марафонські дистанції?
Нічого вони вже не відчувають. Вони просто біжать і лише чують вибухи мін на цій дорозі.
А міни - міни падають все ближче...
... дякую, друзі, завдяки вашій допомозі ми купили запчастини для фронтових авто і жаданий інверторний генератор. Тепер нам би вкластись в коптер. Летять ці коптери за милу душу, і кількість їх постійно потрібна на фронті.
Тепер би нам вкластись в кілька планшетів для коригування вогню. Це теж розхідники, як плівка й банери - хіба планшети служать дещо довше. Але теж закінчуються. Шість планшетів нам потрібно наразі, а це чимала сума.
Тепер би нам вкластись ще...
... багато в що нам треба вкластись, і треба поспішати, друзі - бо міни ж. Міни падають все ближче.
Бо цей клятий марафон може перерватись будь-якої миті - ні-ні, я не збираюсь помирати, досвід показує, що нас так просто не доб'єш, але ж довгий стаціонар після операційної завадить нашим фронтовим планам.
Ось тут розміщено наші реквізити. Хто ще лишився з марафонців нашої війни - ми вдячні вам, як були вдячні всі ці роки.
https://www.facebook.com/fondDM/posts/1615417812050324?__tn__=-R
Біжімо й далі разом.
В нас виходу нема, лиш бігти цей клятий марафон.
Якби ж не ці трикляті міни...Diana Makarova
10 год · Поширено серед: _Публічно
Що відчувають волонтери, які закінчили з волонтерством?
Що відчувають вони - ті, хто начебто яскраво запалав спочатку, а потім дихалки не вистачило, комусь не вистачило здоров'я, ще в когось не стало бажання. Що?
Що вони відчувають, спрінтери, які не змогли стати стаєрами і зійшли з дистанції, лишаючи там меншість, спиною відчуваючи пустоти в рядах, що рідшають з роками?
Полегшення.
Полегшення відчувають ці колишні волонтери.
Їм вже не треба клянчити грошей на допомогу фронту. Не треба дивитись з жахом на розкалений телефон. Вони можуть вже не чути прохання (часом волання) про допомогу фронту і не переживати їх, приміряючи до себе. Вони заткнули вуха від цих волань.
Полегшення відчувають вони - бо ці колишні волонтери змогли дистанціюватись від фронту і від допомоги йому.
Що відчуваємо ми - ті, хто лишається?
Що відчуваємо ми, з жахом дивлячись на наші ряди, що стають все меншими, все вужчими, рідшими...
Нічого ми не відчуваємо, скажу вам чесно. Бо кожен такий вихід волонтерів з обойми не робить погоди ані на мить. Бо робота не припиняється і йде собі як раніше. І, озирнувшись здивовано на ряди, що порідшали, ми знову дивимось вперед і розуміємо, що робота-то йде. Виявляється, ті, що пішли, були цілком замінними? Виявляється, що їх вихід на умовну "пенсію" аж ніяк не вплинув на продуктивність справи?
І те, що робилось начебто юрмою - можна робити набагато меншими силами тих марафонців, що лишились?
... а от коли і у марафонців скінчаться сили - тоді погано, друзі. Це кажу вам я, спрінтер за природою, що мусів стати бігуном на довгі дистанції.
А бігти цю дистанцію, коли міни падають все ближче, стає дедалі складніше.
Другий тиждень я проходжу обстеження.
Несподівано повен жовчний міхур каміння. Звідки й чому, раніше не було!
- Були там камені. То їх просто не бачили. - сумно кажуть мені, вдивляючись в екран, лікарі.
Лікарі суворо стискають губи. Лікарська етика не дозволяє їм вголос проказувати те, що вони думають про своїх колег, які ось же нещодавно дивились мій нещасний міхур і завіряли мене, що там все буде чисто, що каменів нема.
Лікарі надиктовують розміри каменів. Брови мої лізуть на лоба. Ці сантиметри я можу уявити, уява мене не радує.
Датчик ковзає по щедро змазаному гелем животу. Іноді зачіпає свіжий шрам. Лише кілька місяців тому було дві операції - то впала міна, різко почала ріст пухлина, її прийшлось терміново видаляти.
Я смикаюсь, коли датчик пливе вздовж шраму. Ще якось свіжо відчувається той шов, а ось вже на горизонті світить новий.
- Ну, у вас же після операцій було запалення внутрішніх органів? - ствердно питаються лікарі.
Ну, було. Звідки воно взялось, ніхто не зрозумів. Але третю операцію робити тоді не ризикнули. Я перші дві ледве пережила.
- Зараз вона потрібна. І, схоже, терміново. Ці камені як перекриють протоки... - багатообіцяюче кажуть мені.
Та що я, дурочка, чи я не розумію, що станеться, коли ці камені перекриють протоки? Це падає друга міна.
Це буде четвертий видалений орган за чотири місяці. Якось тенденція не радує. Я що, кіборг? Де я візьму стільки зайвих органів на виброс?
А чи ще буде та операція, питання. Двоє хірургів вже відмовились:
- ̶Н̶е̶х̶а̶й̶ ̶в̶а̶с̶ ̶з̶а̶д̶н̶і̶ ̶в̶і̶з̶ь̶м̶у̶т̶ь̶ Нехай вас оперують там, де є хороша кардіологія і хороша неврологія. - сказали вони.
Ну, я ці слова розумію правильно. "Нафіг, нафіг, к тєрапєвту!" - звучить пошлий анекдот.
"Свят-свят-свят з такою хворою, ще показники відділення псувати!" - так звучить ця відмова.
Я проходжу обстеження і тут падає третя міна.
- Я так і думала. - кажу наступний лікар. - Отже, я пишу заключення, і щоб ви розуміли, це вже діагноз, і це вже назавжди.
Вона запитливо зиркає на мене - чи ж я розумію загрозу?
Та я розумію. Мені просто треба трішки оговтатись від шоку.
Діабет другого ступеню, форма середньої важкості. Ну, міна, ну, звідси я удару не чекала. Ну, як же так? І чому перед самою операцією? І хто ж тепер візьметься мене оперувати з такими показниками? А там же ще кардіологія так собі...
Ну, кардіологія не дає зайвих органів. Тут вже або - або.
- Скільки в мене часу, якщо раптом що? - питаюсь я у лікаря.
Лікар ховає погляд, він вже відмовився від мене - але ж він чудово розуміє, про що я запитую. Цей лікар знає, де я працюю і де буваю, він добре знає, куди я рвусь.
- Двадцять чотири години. - каже він.
Подумавши, додає:
- Можливо, сорок вісім.
- Ну, то до Києва доберусь. - киваю я.
- Якщо витримаєте дорогу. - тихо каже лікар.
- Ну, якщо не витримаю, будуть оперувати у Бахмуті. - всміхаюсь я.
Падають, падають міни.
Сиплються марафонці.
Але, повернувшись до Ф.О.Н.Д.у, ми рахуємо:
- Отже, сьогодні ми зробили кілька обстежень, отримали заключення, а потім ще зробили кілька десятків кілометрів, щоб забрати чергове замовлення для фронту.
- Чому ж мені так погано? Що я, зовсім втратила сили? - ледве ворушу я губами, добравшись до подушки.
Мені підносять ліки, мені слабо сміються у відповідь:
- Ну, може, тобі так погано, бо ти одинадцять годин на ногах і в розжареній машині? Може, тобі так погано, що ти зробила сьогодні кілька кілометрів пішки і на додачу отримала тепловий удар в салоні машини, коли ми товклись у заторах, ганяючись за тими запчастинами для фронтових машин?
- А може, тобі так погано, бо ти робила все це, і ще відповідала на дзвінки, і мала по дорозі зустрічі, і все це під час жовчнокам'яного загострення, ускладненого діабетом другого ступеню? Середньої, сцуко, тяжкості? Не рахуючи неврології та кардіології. - кажу я вже сама собі.
Що відчувають спрінтери, які вимушено стали бігунами на марафонські дистанції?
Нічого вони вже не відчувають. Вони просто біжать і лише чують вибухи мін на цій дорозі.
А міни - міни падають все ближче...
... дякую, друзі, завдяки вашій допомозі ми купили запчастини для фронтових авто і жаданий інверторний генератор. Тепер нам би вкластись в коптер. Летять ці коптери за милу душу, і кількість їх постійно потрібна на фронті.
Тепер би нам вкластись в кілька планшетів для коригування вогню. Це теж розхідники, як плівка й банери - хіба планшети служать дещо довше. Але теж закінчуються. Шість планшетів нам потрібно наразі, а це чимала сума.
Тепер би нам вкластись ще...
... багато в що нам треба вкластись, і треба поспішати, друзі - бо міни ж. Міни падають все ближче.
Бо цей клятий марафон може перерватись будь-якої миті - ні-ні, я не збираюсь помирати, досвід показує, що нас так просто не доб'єш, але ж довгий стаціонар після операційної завадить нашим фронтовим планам.
Ось тут розміщено наші реквізити. Хто ще лишився з марафонців нашої війни - ми вдячні вам, як були вдячні всі ці роки.
https://www.facebook.com/fondDM/posts/1615417812050324?__tn__=-R
Біжімо й далі разом.
В нас виходу нема, лиш бігти цей клятий марафон.Diana Makarova
10 год · Поширено серед: _Публічно
Що відчувають волонтери, які закінчили з волонтерством?
Що відчувають вони - ті, хто начебто яскраво запалав спочатку, а потім дихалки не вистачило, комусь не вистачило здоров'я, ще в когось не стало бажання. Що?
Що вони відчувають, спрінтери, які не змогли стати стаєрами і зійшли з дистанції, лишаючи там меншість, спиною відчуваючи пустоти в рядах, що рідшають з роками?
Полегшення.
Полегшення відчувають ці колишні волонтери.
Їм вже не треба клянчити грошей на допомогу фронту. Не треба дивитись з жахом на розкалений телефон. Вони можуть вже не чути прохання (часом волання) про допомогу фронту і не переживати їх, приміряючи до себе. Вони заткнули вуха від цих волань.
Полегшення відчувають вони - бо ці колишні волонтери змогли дистанціюватись від фронту і від допомоги йому.
Що відчуваємо ми - ті, хто лишається?
Що відчуваємо ми, з жахом дивлячись на наші ряди, що стають все меншими, все вужчими, рідшими...
Нічого ми не відчуваємо, скажу вам чесно. Бо кожен такий вихід волонтерів з обойми не робить погоди ані на мить. Бо робота не припиняється і йде собі як раніше. І, озирнувшись здивовано на ряди, що порідшали, ми знову дивимось вперед і розуміємо, що робота-то йде. Виявляється, ті, що пішли, були цілком замінними? Виявляється, що їх вихід на умовну "пенсію" аж ніяк не вплинув на продуктивність справи?
І те, що робилось начебто юрмою - можна робити набагато меншими силами тих марафонців, що лишились?
... а от коли і у марафонців скінчаться сили - тоді погано, друзі. Це кажу вам я, спрінтер за природою, що мусів стати бігуном на довгі дистанції.
А бігти цю дистанцію, коли міни падають все ближче, стає дедалі складніше.
Другий тиждень я проходжу обстеження.
Несподівано повен жовчний міхур каміння. Звідки й чому, раніше не було!
- Були там камені. То їх просто не бачили. - сумно кажуть мені, вдивляючись в екран, лікарі.
Лікарі суворо стискають губи. Лікарська етика не дозволяє їм вголос проказувати те, що вони думають про своїх колег, які ось же нещодавно дивились мій нещасний міхур і завіряли мене, що там все буде чисто, що каменів нема.
Лікарі надиктовують розміри каменів. Брови мої лізуть на лоба. Ці сантиметри я можу уявити, уява мене не радує.
Датчик ковзає по щедро змазаному гелем животу. Іноді зачіпає свіжий шрам. Лише кілька місяців тому було дві операції - то впала міна, різко почала ріст пухлина, її прийшлось терміново видаляти.
Я смикаюсь, коли датчик пливе вздовж шраму. Ще якось свіжо відчувається той шов, а ось вже на горизонті світить новий.
- Ну, у вас же після операцій було запалення внутрішніх органів? - ствердно питаються лікарі.
Ну, було. Звідки воно взялось, ніхто не зрозумів. Але третю операцію робити тоді не ризикнули. Я перші дві ледве пережила.
- Зараз вона потрібна. І, схоже, терміново. Ці камені як перекриють протоки... - багатообіцяюче кажуть мені.
Та що я, дурочка, чи я не розумію, що станеться, коли ці камені перекриють протоки? Це падає друга міна.
Це буде четвертий видалений орган за чотири місяці. Якось тенденція не радує. Я що, кіборг? Де я візьму стільки зайвих органів на виброс?
А чи ще буде та операція, питання. Двоє хірургів вже відмовились:
- ̶Н̶е̶х̶а̶й̶ ̶в̶а̶с̶ ̶з̶а̶д̶н̶і̶ ̶в̶і̶з̶ь̶м̶у̶т̶ь̶ Нехай вас оперують там, де є хороша кардіологія і хороша неврологія. - сказали вони.
Ну, я ці слова розумію правильно. "Нафіг, нафіг, к тєрапєвту!" - звучить пошлий анекдот.
"Свят-свят-свят з такою хворою, ще показники відділення псувати!" - так звучить ця відмова.
Я проходжу обстеження і тут падає третя міна.
- Я так і думала. - кажу наступний лікар. - Отже, я пишу заключення, і щоб ви розуміли, це вже діагноз, і це вже назавжди.
Вона запитливо зиркає на мене - чи ж я розумію загрозу?
Та я розумію. Мені просто треба трішки оговтатись від шоку.
Діабет другого ступеню, форма середньої важкості. Ну, міна, ну, звідси я удару не чекала. Ну, як же так? І чому перед самою операцією? І хто ж тепер візьметься мене оперувати з такими показниками? А там же ще кардіологія так собі...
Ну, кардіологія не дає зайвих органів. Тут вже або - або.
- Скільки в мене часу, якщо раптом що? - питаюсь я у лікаря.
Лікар ховає погляд, він вже відмовився від мене - але ж він чудово розуміє, про що я запитую. Цей лікар знає, де я працюю і де буваю, він добре знає, куди я рвусь.
- Двадцять чотири години. - каже він.
Подумавши, додає:
- Можливо, сорок вісім.
- Ну, то до Києва доберусь. - киваю я.
- Якщо витримаєте дорогу. - тихо каже лікар.
- Ну, якщо не витримаю, будуть оперувати у Бахмуті. - всміхаюсь я.
Падають, падають міни.
Сиплються марафонці.
Але, повернувшись до Ф.О.Н.Д.у, ми рахуємо:
- Отже, сьогодні ми зробили кілька обстежень, отримали заключення, а потім ще зробили кілька десятків кілометрів, щоб забрати чергове замовлення для фронту.
- Чому ж мені так погано? Що я, зовсім втратила сили? - ледве ворушу я губами, добравшись до подушки.
Мені підносять ліки, мені слабо сміються у відповідь:
- Ну, може, тобі так погано, бо ти одинадцять годин на ногах і в розжареній машині? Може, тобі так погано, що ти зробила сьогодні кілька кілометрів пішки і на додачу отримала тепловий удар в салоні машини, коли ми товклись у заторах, ганяючись за тими запчастинами для фронтових машин?
- А може, тобі так погано, бо ти робила все це, і ще відповідала на дзвінки, і мала по дорозі зустрічі, і все це під час жовчнокам'яного загострення, ускладненого діабетом другого ступеню? Середньої, сцуко, тяжкості? Не рахуючи неврології та кардіології. - кажу я вже сама собі.
Що відчувають спрінтери, які вимушено стали бігунами на марафонські дистанції?
Нічого вони вже не відчувають. Вони просто біжать і лише чують вибухи мін на цій дорозі.
А міни - міни падають все ближче...
... дякую, друзі, завдяки вашій допомозі ми купили запчастини для фронтових авто і жаданий інверторний генератор. Тепер нам би вкластись в коптер. Летять ці коптери за милу душу, і кількість їх постійно потрібна на фронті.
Тепер би нам вкластись в кілька планшетів для коригування вогню. Це теж розхідники, як плівка й банери - хіба планшети служать дещо довше. Але теж закінчуються. Шість планшетів нам потрібно наразі, а це чимала сума.
Тепер би нам вкластись ще...
... багато в що нам треба вкластись, і треба поспішати, друзі - бо міни ж. Міни падають все ближче.
Бо цей клятий марафон може перерватись будь-якої миті - ні-ні, я не збираюсь помирати, досвід показує, що нас так просто не доб'єш, але ж довгий стаціонар після операційної завадить нашим фронтовим планам.
Ось тут розміщено наші реквізити. Хто ще лишився з марафонців нашої війни - ми вдячні вам, як були вдячні всі ці роки.
https://www.facebook.com/fondDM/posts/1615417812050324?__tn__=-R
Біжімо й далі разом.
В нас виходу нема, лиш бігти цей клятий марафон.
Якби ж не ці трикляті міни...

Якби ж не ці трикляті міни... Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2426334.html.
Tags: ато, здоров'я, піар, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments