Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

...Бо вони знають точно - ворога треба нищити. Крапка.

Diana Makarova
... ми заходимо до них - втомлені, змучені. Чомусь до них ми заходимо завжди ближче до вечора.
Вони висмикують нас з кабіни нашого пошарпаного автобусика. Ми вішаємось їм на плечі - тут жодного флірту, жодних нестатутних стосунків, нам просто перепочити на цих плечах, просто повиснути. А ще ми раді. Боже, які ми завжди раді їх бачити. З того надвечір'я, колись, господи, коли ж це було, вони тоді уперше вийшли на фронт, ми вперше приїхали до них, ще нікого не знали.
Я тоді попросила їх про послугу. Нам треба було у сильні гребеня, і вечір насувався, а я ж тоді вже знала, що ця дорога неприємна. Так, нам конче був потрібен супровід. Вони одразу згодились.
Тут таке - одразу вбити всіх зайців. Нам супровід, їм - познайомитись з суміжниками і пробити нову для них дорогу. А по дорозі познайомимось, скільки нам треба для того знайомства, господи, не перший рік, тут іноді п'яти хвилин достатньо, щоб зрозуміти, як бути далі - працюємо разом? Так? Ні?
І ми поїхали. Я прокляла усе і всих, хіба ж я знала, що усередині броні так закачує? Та й хіба вперше я їхала в такій машині, зовсім ні, але дорога була досить далекою, ти ж не маленька, мусіш розуміти, навіщо стрибала до того ревучого звіра, могла б плестись позаду у своєму, пошарпаному вже й на той час, автобусику.
Так, не маленька, тому і знала, що часу на знайомство мало, тому хоч де, але треба швиденько перекинутись словом чи довгими промовами, це вже як вийде.
Я бушувала. Я обурювалась ставленням командирства до них, і я обурювалась так, що, здається, перекрикувала навіть ревучого того звірюку.
- Вони вважають вас гарматним м'ясом! - воювала я, розмахуючи руками і хапаючись хоч за щось, щоб втримати свою задницю на жорсткому сидінні. - Але для нас ви не гарматне м'ясо. Тому ми тут, тому ми підемо з цієї війни останніми.
- Дякуємо. - сказали вони, коли ми повернулись і вже прощались біля того броньованого звіра.
Ми вбили всіх зайців - вони пробили дорогу, познайомились з суміжниками, ми проскочили до найдальших позицій без нервів, ну, майже без нервів, вже ж не самі, як торік, і не з одним провожатим, якому навіть автомата взяти з собою не дозволили, як позатой рік - а разом з цілою групою озброєних, мовчазних, як годиться, професіоналів.
- За що? - я здивувалась.
На це перше знайомство ми їм майже нічого не лишили з волонтерського збіжжя, так, дрібниці.
- За що? - перепитала я, всміхаючись, їм не всміхнутись було неможливо, такі вони були суворі, ух!
- За те, що ми для вас не гарматне м'ясо. - сказав один з них.
Я не знайшлась, що відповісти.
... ми входимо до них, пройшло вже кілька років з першого того знайомства, і знову вечір валиться на нас, і нам, як завжди, ще мчати на найдальшу позицію, а ми, як назло, не знаємо дороги як годиться, та і яка там дорога, швидше грязева колія. І що ж, як завжди, я прошу допомоги.
Нам знову вбити всіх зайців. Їм - познайомитись з артилерією, до якої ми мусімо сьогодні встигнути, хоч край. Нам - мати певний захист, як раптом що.
І вони, як завжди, легко згоджуються, їм новий шлях завжди цікавий. Я знову залишаю свій екіпаж і стрибаю до них в машину, наш роздовбаний автобусик поїде слідом.
Дорогою ми говоримо, я знову бушую. Змінилась влада у країні, змінилось вище командирство, але до них однаково все ж ставляться як до гарматного м'яса, а вони не м'ясо, я знаю це точно, я ціную їх групу, неначе я сама її створила, я ладна небо прихилити до них, і не тому що вони такі симпатичні і рідні, а просто тому що мало таких, що вперто хочуть воювати, воюють, добиваються свого - а що своє? А своє - то земля, отам, за ленточкою, то дозвіл вбивати ворога. А як немає дозволу, вони вивернуться, але все ж зроблять ситуацію такою, аби той дозвіл отримати. Ну, а ні - то й по тихому. Бо вони знають точно - ворога треба нищити. Крапка.
Наша маленька колона підходить майже до самої лінії фронту. Ось пам'ятник. Його поставили на честь загиблих тут, саме у той рік війни, коли ми з ними познайомились.
У мене світиться екран телефона, прийшла смс від Санді: "Можна спинитись? Хочемо сфотографувати"
- Чи можна спинитись тут? - питаюсь я.
- Звичайно. - якось здивовано відповідає водій.
Ми спиняємось. Наш роздовбаний автобусик спиняється за нами, фари виключено. Відчиняються дверцята, з автобуса вискакує Санді, біжить до головної машини. В руках у Санді фотоапарат. Ігноруючи мене, вона звертається до них:
- Чи можу я сфотографувати цей пам'ятник? - питається вона.
- Так, звичайно. - ще більше дивується водій.
- Але вже темно, то чи можу я фотографувати зі спалахом? - допитується допитлива Санді.
Водій замислюється, зиркає на старшого. Той швидко думає.
- Гадаю, можна. - відповідає він. - Тут зараз тихо.
Фото зроблено, Санді стрибає в автобусик.
- Їдемо. - кажу я.
Водій думає. Мені здається, я чую його думки, так нависли вони в кабіні авто. Я чекаю, тамуючи посмішку.
- Як у вас суворо з дисципліною. - розриває нарешті він моє чекання.
- Ну, а як же інакше? - всміхаюсь я. - Я командир екіпажу, але коли ми поступаємо у ваше розпорядження, командири тут ви. Наш екіпаж давно і добре знає цей закон.
Старший ховає посмішку. Водій хмикає. Ну, так, у нас дійсно з цим суворо, і ми дійсно цією дисципліною іноді дивуємо навіть військових.
- Зверніть увагу. - наполягаю далі я. - Санді питалась не у мене, а у вас. Я знаю цю дорогу, я знаю це перехрестя, але я тут уперше за два останніх місяці, а ви живете тут, ви тут працюєте, тому краще за нас знаєте обстановку.
- Ну, правильно. - каже водій і крутить все ж головою.
Я ховаю посмішку.
... вони заходять у двір і у нас перехоплює подих. Вони скромно посміхаються. Вони чудово знають, який здіймають ефект, коли всі по формі. Але ж при тому і чудово вміють робити вигляд, що вони про це не знають - ах, звідки ж нам знати, мовляв.
Вони повернулись з роботи.
Ми приблизно знаємо, яку вони зробили роботу за ці місяці, і ми ніколи не взнаємо достеменно про всю їхню роботу.
Я хвора, вони це знають, і звідкись одразу береться стілець. Я сідаю, вони всі стоять, пурхають навколо імпровізованого столу наші дівчата. Торт розрізано на величезні шматки, кола розлита в бокали.
- Ну... - каже хтось з них.
В руках з'являється коробочка. Маленька синя коробочка, і мені знову перехоплює подих.
- За що? - знову хочу сказати я.
Але натомість важко встаю, приймаю нагороду і кажу:
- Служимо народу України.
... ми заходимо на цвинтар.
Тут вже всі, навіть ті, кого ми не бачили по кілька років. Хтось пізнає нас, когось пізнаємо ми - будь прокляті ці маски, ти можеш пройти повз товариша і не впізнати його.
Проходять години. Йде важка робота. Прислухаючись до промов, слухаючи, що говорять у натовпі, я все ж не стою - я шукаю товаришів. Тих, з ким ще не привіталась, кого не обняла - тут треба обіймати швидко, щоб заховати сльози на їх обличчях. Це дуже зручно - ховати сльози, доки ти обіймаєш друзів. От тільки сліз при цьому стає все більше.
А ось і вони, я підходжу. Ми стиха перекидуємось словами, хтось знає щось, хтось ще щось. Це як завжди на цвинтарі. Тихе перекидування короткими фразами і знову тиша. Коли тиша разом, це трохи легше.
Мені вже зовсім важко стояти, я киваю найближчому з них, я навіть не пізнала, хто це, кляті маски на обличчі.
Він підходить і безпомилково підставляє плечі. Звідки вони знають? До кого у підрозділ не заїдь - там завжди знають, що мені важко стояти і завжди вчасно підставлять плечі й руки.
Я з полегшенням спираюсь.
Ми чекаємо.
Нам треба підійти потім, після всієї тієї важкої роботи - і поглянути в обличчя товариша. Того самого, хто тоді зачудовано покрутив головою, хмикнув у вуса і сказав:
- Ух ти, як у вас суворо з дисципліною!
Це буде останній погляд.
... і я не знаю, що сказати далі. Хіба, можливо, крім оцього - служимо народу України.
Служимо фронту.
Служимо товаришам - тим, ближче за кого в нас немає за останні роки.
І пам'ятаємо - як би не було важко, щоб не гадали там політики різних, але таких однакових на повірку напрямків, і командири різного ступеню тилової масті - ви не гарматне м'ясо.
Кожен з вас брат нам.
фото взято зі сторінки https://www.facebook.com/groups/KulchickiyBat/permalink/3168770409846148/
Инна Вульчин (Inna Vulchin)
https://web.telegram.org/#/im?p=@ledi_di_FOND

Tags: ато, история, майдан, піар, рассея, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 3 comments