Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Diana Makarova. ВАЛЬС АДРЕНАЛІН

- Все пояснюється просто. Це працює адреналін і ви мішень для нього. А адреналін це така зараза, що мішень для себе завжди знайде.
Молодий лікар стоїть у невеличкій палаті і намагається пояснити те, що вже давно ясно і так. Я раптом питаю:
- Скільки вам років?
- Сорок. - всміхнувшись кутиком губ під маскою, відповідає він.
лікар відповідає, подумавши. Нічого не робить, доки не подумає. Це імпонує. Але в сорок я не вірю. Над маскою молоде чоло і молоді очі.
- Зніміть маску. - рішуче прошу я.
Він знову мить думає, потім знімає маску.
- Та ладно... Сорок? - широко всміхаюсь я.
На сорок зовсім не схоже. Якісь зовсім юні під-тридцять, але... Посмішка моя раптом в'яне, я бачу носогубні складки, і як мені їх не побачити і не пізнати? Майже у всіх у нас такі. Вони клятущі зрадники, ці носогубні складки, провалля і конденсатори болю.
- Диана, ну, это просто неприлично, такие носогубные! - рішуче заявляла моя косметологиня, чарівниця з ніжними пальцями і бездонними баночками, сповненими цілющих кремів, лосйонів та примочок.
- Нет, вы себе думайте что хотите, но это ведь предательство, такие носогубные! - скрикувала вона пошепки. - Давайте уколемся. Ну, давайте же.
Я знову всміхаюсь, згадавши цю розмову. Моя посмішка впирається в прорізані глибокі носогубні складки.
М'яко зиркаю на лікаря, я взнала свого.
- Ви думаєте, ви одна така? - каже він, знову закладаючи за вуха пружні петлі маски. - Ми всі через це пройшли. Ми теж отак валились, знаєте... Чи ви гадаєте, я мало бачив і мало пережив?
Я розумію.</cut>
Він фронтовий хірург, і що б я не бачила на війні - він бачив більше.
Я мовчки слухаю, я лежу, болять свіжі шви на тілі, я згадую ще одну розмову.
... п'ять місяців тому, у ще одній палаті, і точно так, а може навіть більше, болять свіжі шви по тілу. Я лежу на лікарняному ліжку.
Немолода лікарка, спираючись на спинку мого ліжка, каже мені:
- Ви ж скільки років працювали фабриками адреналіну. А адреналін, то великий помічник, але до часу. Потім він починає зжирати вас самих.
У лікарки прекрасне обличчя і велична постава. Ми звемо її Валькірією. Коли мене везли на другу операцію, я ухопилась за її руку і сказала:
- Ви ж мене не залишите саму?
- Ні. Я буду з вами. - твердо пообіцяла вона.
Вона мене не залишила, вона мені накладала другий шов по свіжому першому, коли вже закінчилась операція. Я подарувала їй потім свою книгу з автографом і пожартувала:
- Тепер у кожної з нас є автограф одна від одної.
Валькірія - безмежне материнство у очах, безмежна твердість. Ми говоримо, вона, хірург - працює зі мною краще ніж будь-який психолог. Я думаю про те, що коли до мене прийде смерть - нехай мене зустріне там така Валькірія і проведе, м'яко, хоч незворушно і невмолимо.
До третього загострення і третього цілунку смерті лишається тиждень. І тоді знову мене врятує ця Валькірія.
... - Ви ж подивіться, як на вас все валиться. - каже молодий лікар.
Бо що таке сорок років, навіть на війні, де рік за два, а в когось і за п'ять - усе одно це молодість.
- Це все фізіологія, але ж будь-яка фізіологія починається з нашого мозку. Ви ж подивіться, як на вас все... - укотре повторює він мені.
Я знала, що все навалиться. Колись, здається, в п'ятнадцятому, журналісти задали питання - що буде з нами після війни?
Я здивувалась дурості цього питання. Для мене тоді "після війни" не існувало. Але ж десь з кимось і колись мало статись те "після"?
- Після війни ми впадемо. - відповіла я. - Коні, що мчать без продиху, не повинні одразу зупинятись після скачки. Коні не мають права відпочити, доки не вийдуть зі скачки повільно, ще довго ходячи по колу. Бо якщо коні зупиняються одразу - вони вмирають.
Так я сказала і відмахнулась від питань, що буде потім. Не існувало потім.
Нас увесь час лякали наслідками ПТСР - посттравматичним стресовим розладом. Нам говорили, що ми станемо неконтрольованими і часом, в деяких випадках, небезпечними для суспільства. Нам з усіх сторін віщали, що ми станемо продукувати агресію. Нас так залякували і закликали з цим боротись зарані.
Але нам мало говорили про те, що ми зіжремо самі себе. Нам мало розповідали про адреналін, який знайде мішень завжди.
Ми всі ці роки були найнебезпечнішими у першу чергу для самих себе...
... за п'ять місяців мені зробили три операції. Видалили чотири органи. За цей час всередині у мене вибухнула і почала ріст пухлина, яка вже мала б давно сидіти і не рипатись. Трохи раніше звідкись побігли по енцефалограмі епілептичні піки, вибухнув діабет, зруйнувались судини й кардіологія сказала печальне "Ой"
За рік я двічі очікувала результатів гістології різних пухлин, за всю війну оперативних вторгнень я мала п'ять, і тричі я очікувала результатів гістологічних досліджень. Волнітєльне це заняття, скажу я вам, очікувати результатів гістологічних досліджень.
Чи ж я одна така?
Було б страшенно смішно так вважати. Смішенно страшно так було б.
Ми валимось снопами - військові, волонтери. Почувши про чергову смерть когось з нас, ми навіть не смикаємось взнавати - на фронті? Вдома? У лікарні? Ми майже точно знаємо, що Валькірія, м'яка і невмолима, приходить за нами найчастіше вже після фронту. На фронті нас рятує адреналін. І потім він же нас зжирає.
Ми коні, що бігли чвалом всі роки, і коні ці раптово зупиняються.
У мене безмежна кількість повідомлень, де мене просять зупинитись. І лише колеги розуміють, чому я сумно посміхаюсь у відповідь на ці прохання. Не можна вже зупинятись, якщо ти хочеш жити. Не можна з чвалу і раптово став і стій, а чи лежи. Якщо ти хочеш жити - не можна.
А іноді і просто неможливо.
Чому неможливо? Поясню на прикладах.
Ви знаєте, що я робила перед своїми операціями?
Я тихенько намагалась знайомити інших волонтерів з нашими підопічними військовими. Знайомити колег з тими, хто всі ці роки сподівався лише на нас і не завів добрих знайомств з іншими волонтерами.
Я думала весь час, що ж буде, коли зі мною щось станеться. Як же вони без мене? І жодної глузливої посмішки нехай не станеться на ваших обличчях при цьому. Я думала без відчаю, діловито й спокійно. Мої колеги розуміли, що я передаю їм своїх про всяк випадок і кивали - діловито й спокійно. Лишусь жива - чудово. А ні - ось вам моя спадщина, колеги. Ось вам моя страшенно величезна сім'я.
А ось ще приклад.
Ви знаєте, хто мене розбудив після наркозу, коли я вже могла тримати телефон слабкою рукою, але ще говорила заплетеним язиком? - фронтовики і розбудили.
- Діано, а які тут паролі у планшетах, як нам взнати?
- Діано, а коли ви відправляли Отето, нам повідомлення ще не прийшло!
І я раділа цим дзвінкам. Вони не давали мені зупинятись, як тій коняці, яку забули поводити колом після чвалу.
Я, вже розуміючи, що мій бурхливий вальс по фронту знову відкладується на невизначений час - продовжувала все ж тихий фокстрот, забіг по колу - тільки б не зупинятись.
У цьому танцюванні - відповідальність, що сам колись на себе навісив. Любов до них - тих, хто на тебе сподівається, постійне бажання зберегти їхні життя.
І просто бажання вижити.
Тому не зупиняйте нас, не треба. Нам просто не можна спинятись одразу і цілковито.
Ми тоді просто помремо.
Така проста фізіологія і жодного геройства.
... але з адреналіном, здається, щось робити потрібно.
Ну його к чорту, такі вальси.
ЕПІЛОГ
я написала усе це не для того, аби мене хтось пожалів.
я написала все це для тих своїх, хто зараз жене коней ускач і чвалом, тих, хто танцює безкінечний Вальс Адреналін.
я написала, щоб самій замислитись - хоча б сьогодні, завтра, місяць, два - ще трохи, доки я знову помчу свій вальс ускач і чвалом. Вальс, без якого я просто не зможу далі жити.
Мій Вальс Адреналін...

Tags: ато, майдан, медицина, піар, україна
Subscribe
promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment