Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Diana Makarova · ФРОНТОВИЧКА

Вони любили одне одного, кохання було справжнім, яким може бути кохання двох дорослих людей, що пройшли вже крізь юні бурі свого життя. Та все ж бурхливим, яким буває кохання двох полум'яних душ. І неможливим на той час, як і буває з коханням двох людей зовсім різних зрізів суспільства, ба навіть двох світів.
… вона була фронтовичка. Так тоді їх називали.
Хороше слово фронтовичка. Сказали - і все ясно. Ніяких тобі ветеранок, посестер - до речі, вас не пересмикує від оцього "посестри"? Віддає якимось монастирем чи навіть дамською таємною ложею. Ну, і зайвим солоденьким духом, ніколи не розуміла, навіщо зайвий солодкий дух у мові про фронт, але, можливо, комусь потрібно. Тим же посестрам, наприклад.
А фронтовичка - тут жодних солодощів, в одному слові увесь сенс, бо війна була одна і розумілось одразу, про що йде мова. А тут ще й додавалось обов'язкове та уточняюче - "пройшла усю війну"
Тож фронтовичка, яка пройшла усю війну - ну, що тут потрібно ще пояснювати?
Вона була досить сміливою, щоб подавати себе фронтовичкою і навіть такою, що пройшла усю війну. Чоловіків-фронтовиків в країні було багато, а от з жінками-фронтовичками не складалось. Щоб зустріти жінку-фронтовичку - навіть не знаю, де цього треба було шукати. Йшли 50-ті роки минулого сторіччя, війна скінчилась наче нещодавно, і наче все про неї було відомо, про ту війну - але в країні важко, навіть неможливо було зустріти, наприклад, ще й колишнього в'язня німецького концтабору. Вважалось за замовчуванням, що всі вони померли там, в концтаборах, а чи згоріли у печах крематоріїв.
А от ще приклад. Всі знали, що під час війни силу-силенну людей було відправлено до Німеччини на примусові роботи, вважалось, що потім величезна частина тих людей повернулась додому, але зустріти хоч когось з таких людей теж було неможливо.
Тут виникав ще один казус. Уся країна насправді знала, куди дівались ті звільнені з неволі люди - остарбайтери, в'язні концтаборів - але уся країна робила вигляд, що не знає цього і навіть не хоче знати. А колишні остарбайтери та в'язні концтаборів, повернувшись з тих країв, куди вони так масово дівались, і виживши навіть там, теж старанно робили вигляд, що їх нема.
Те ж саме було й з жінками-фронтовичками.
Звичайно, вони були, і була їх маса, жінка на фронті аж ніяк не була дивиною у тій війні - але вони старанно мовчали про свої фронти.
Жінки медики, зв'язківці, штабні робітниці, кухарки, прачки, іноді реальні бійці, таке завжди іноді, всі ті Нічні відьми, снайпери, розвідниці, легенди тієї війни - насправді їх було не так вже й багато, а загальна маса жінок-фронтовичок виконувала все ж обслуговуючі функції. Але об'єднувало їх одне - вони були тими-кого-нема-і-не-було. Для них самих, тих, що вижили на війні, спалили там свої душі, знівечили тіла, було вигіднішим мовчати про свій фронт.
Бо - "красную звєзду далі Манькє за..."
Бо - "на позіцію дєвушка, а с позіції мать"
Бо - "дочка, не позорь, иди из дома, у тебя младшие сестры, если узнают, что ты была на фронте, их же замуж никто не возьмет"
Бо і їм самим було вкрай важко, часом неможливо влаштувати свою долю з оцим клеймом - фронтовичка. Знівечила війна їх долі, знівечила їх подвиг та країна. Розтоптало їх те суспільство. Тому й боялись зізнаватись про свої фронти, мімікрували. А хтось просто не мав сил згадувати про пережите.
А ця не боялась.
Ця заявляла про свій фронт з честю, навіть з викликом. І тут вже вимальовується цілком красивий, гордий образ. Таким цей образ уявився і йому, а він ще до всього мав пієтет перед фронтовиками, він схилявся в пошані перед кожним з них.
… він провів час війни далеко від фронту, в Якутії, потім на острові Вайгач, потім їх перевозили з етапом на величезному кораблі, там були і зека, і поселенці після відсидки, і просто цивільні пасажири. Народу цьому можна було виходити час від часу на палубу, звичайно, крім зека, і ось одного ясного холодного дня пролунав крик на палубі - дивіться, мовляв, дивіться - всі кинулись дивитись і побачили, як з глибини, de profundis, піднімається щось велике, темне, металеве, і стало скоро ясно, що це підводний човен.
Він потім казав, що пам'ятає два моменти - як від човна відділилось щось і понеслось до корабля, здіймаючи легкий слід по воді, і хтось закричав, що то, може, дельфін - а потім він пам'ятає небо, і він там, в небі, а під ним яскрава квітка, з серцевини якої летять пелюстками навколо дошки і людські тіла.
Його не відпускали на війну, хоча він списав стоси паперу рапортами з отим поширеним формулюванням: "Прошу позволить кровью смыть вину перед Родиной..."
Жоден рапорт не повернувся з дозволом - чи то була така страшна стаття, що навіть чесно вмерти у штрафбаті не дозволялось, чи просто він був потрібен більше там, в Якутії.
Він був геодезистом і картографом. Рідкісна прикладна професія, рідкісне й потрібне вміння там, де озирнись і побачиш професора чи співака, актора чи режисера, і все це сильно заквашено на загальній масі селянства, попавшого під жорна ще до війни, в тридцятих - але прикладних спеціалістів було не так вже й багато.
Він був геодезистом і картографом, потрібна вкрай професія там, де тайга, де тундра, де нерозвідані родовища і непрокладені шляхи - і не просто так складались експедиції навіть з участю колишніх зека.
Що? На війну? Ні, ти потрібен тут.
Він марив війною, вона була далеко, геть через всю країну. Але війна - це така штука, що чує твоє марення. І вона тебе наздожене, що ж, коли кличеш, коли ти нею мариш, то чом би й ні? Ось я прийшла до тебе, синку, поглянь-но мені в очі. Ти кликав? Я – війна.
Війна наздогнала його у образі того підводного човна-камікадзе, що вирішив не здаватись навіть після підписання Японією капітуляції. Війна для нього відгукнулась тієї торпедою, яку випустили по цивільному судну. Хоча - смішно гадати, що судно, набите поселенцями після відсидки і зека, було аж таке вже цивільне.
З тисяч пасажирів вижило близько півсотні. Їх виловили японські рибалки і спочатку перевезли на свої береги, потім віддавали протягом двох тижнів.
Його знайшли в холодних водах, прив'язаного до дошки. Хто його прив'язав, звичайно, він не знав. Але це врятувало йому життя.
Хто він такий, як його звати, що робив на тому кораблі, він вже тепер теж не знав. Це була повна амнезія, коли ти не пам'ятаєш навіть маминого імені та її обличчя. Та й мама лишилась у далекому минулому, отому тридцять третьому, коли мама вже сиділа у тюрмі "за колоски", батько покинув дітей на загибель - але, повернувшись навесні і побачивши, що діти вижили завдяки тому, що знайшли батьків тайник з сортовим насінням - батько почав вбивати старшого з дітей. Ломом.
Старшим був він, він врятував малих дітей в ту зиму, і його ж за це зараз вбивав батько.
Він вирвався і втік, побіг вулицею у напрямку залізничної станції. Ситий, здоровий батько біг за ним, не випускаючи лома з руки.
Він гулькнув під шляхопровід і заховався там, йшли повз чоловік та жінка, вони почали кричати: "Он туди він побіг, туди!", розвертаючи озвірілого батька, а коли той відбіг далеко, крикнули: "Тікай мерщій, стрибай у товарняк!", він вискочив зі схованки, з останніх сил стрибнув у товарняк, що проходив повз станцію - і з того часу почалось безпритульне життя, і досі він не знав, що з мамою, братом та сестрами.
А зараз він і зовсім не знав, що в нього були мама, брат та сестри.
Він не знав про себе геть нічого. І лікар тієї невеличкої лікарні, в якій розміщували повернених Японією постраждалих і виживших, пожалів його і дав йому робоче місце в госпіталі - топити печі, прибирати - і навіть була крихітна зарплатня і свій куток при лікарні.
Йому завжди хтось допомагав, і він потім все життя пам'ятав про цих людей - оті двоє, чоловік та жінка, що прикрили його від батька-вбивці, той лікар, що дав йому робоче місце, дах над головою, тепло й розмови вечорами, навіть Хазяїн, що, на його прохання, висилав до нього на поселення академіків, письменників та професуру - на підгодовування та майже санаторний режим.
Перший тиждень вони від'їдались, сусіди-якути забезпечували всим потрібним, від молока, що приносилось круглими пластами і зберігалось у морозних сінях дерев'яного будинку - до свіжого, ось лише впольованого й осіжованого, аж сходить паром, м’яса. А потім підгодована й відпочивша професура починала тягати геодезичну рейку, доки дивився він в окуляр свого теодоліта. А вечорами професура, письменники, актори, академіки, поївши ситної вечері та відігрівшись, починали свої університети.
Єдина платня, якої він жадав від них – то були лекції. Він просив лекцій, він просто вимагав їх, такою була угода між ним та цими підсобними робітниками з купою дипломів, кандидатських та докторських і довгими строками ворогів народу.
Від Хазяїна – дозвіл на користування табірною бібліотекою. Той все розумів, посміювався, іронізував, але дозволяв – і ніколи потім ніхто не чув від нього поганого слова щодо Хазяїна.
І лікар.
Він потім, мабуть, забув, як звали того лікаря, забув його обличчя – але оті півроку, доки він не знав, хто він такий, як його звати, і ім’я мами та її обличчя – оті півроку він пам’ятав усе життя. Як і того, хто дав йому спокійні ті півроку. Аж доки не згадалось ім’я, прізвище, всі строки і до якого поселення приписаний.
І той, хто прив’язав його до дошки в холодному морі, тим самим подарувавши життя. Нікого не було поруч, коли його виловили. Ніколи він не знав, хто прив’язав його до дошки. Але завжди він знав, що та людина була. І, може, іноді він молився за ту людину – якщо взагалі вмів молитись.
… вони любили одне одного, кохання було справжнім, яким може бути кохання двох дорослих людей, що пройшли вже крізь юні бурі свого життя. Та все ж бурхливим, яким буває кохання двох полум'яних душ. І неможливим на той час, як і буває з коханням двох людей зовсім різних зрізів суспільства, ба навіть двох світів.
Вона була фронтовичкою, на десять років старшою за нього.
Він був колишній зека з купою строків за плечима, частина кримінальні, частина політичні, вже як ворога народу.
В них народився син і він любив того сина безмежно, як можна любити все, що втратиш, і точно знаєш, що втратиш. Виходу нема. Тому лишається тільки любити доки можеш. Більше за небо і море, більше за каміння при дорозі, він так обожнював каміння при дорозі – більше за маму, яку з роками він все ж знайшов, більше за себе і своє життя.
А потім вони розійшлись, вирішивши, що далі разом жити неможливо.
- Чому ви розійшлись? – спитали колись молодші діти
Діти були від іншого шлюбу, вони спитали про це якраз тоді, коли самі вже досить виросли, щоб мати право задати це питання. А він вже досить постарів, аби відповісти на нього спокійно й чітко, як відповідає людина, що залишила за плечима всі колишні бурі.
- З двох причин. – відповів він.
І потім помовчав і почав розповідати.
Вона матюкалась несамовито. Вона не могла зв’язати двох слів без цих обсценних зв’язок.
Здавалося б, ну що ж такого, ну, вона ж фронтовичка, ну, вже витерпи ти ті матюки, дивись, який ніжний, ти ж табори пройшов і тюрми, ти що, мату не чув?
Та що там табори. Він був колишнім безпритульним, потім членом підліткової банди, яка розвинула бурхливу діяльність – ці безхатні і безпритульні хлопці, викинуті зі своїх домівок і сімей бездушним часом, примудрились розбирати старі залізничні колії і продавати той метал. Злочин карався смертною карою. Йому замінили кару строком по юності років.
Строк йому скостили, він вийшов на свободу з чистою совістю, і з тією ж совістю швидко сколотив свою банду і став в ній главарем, юним, тому і відчайдушним. Але пішли нові строки і нові звання, і скоро він виявився зовсім молодим злодієм в законі, і повага колег була заслуженою. Аж доки він не порушив основний закон, тоді для злодія це було сильним порушенням етики, тоді це було вкрай важливо – він сів учергове, і вже за підозрою у вбивстві. Чи було вбивство, чи ні, але смертна кара рецидівісту вже була, і рік він просидів у одиночній камері, очікуючи на виконання вироку.
Кожну ніч очікуючи вироку.
Рік…
Там він і почав читати. Читати вдень, а вночі очікувати виконання вироку. Там кожну ніч він чув крики у тюремному дворі, там відбувались розстріли, і, підтягнувшись до загратованого віконця, можна було побачити, як падають, скошені кулями ті, з чиїми портретами ходили ще донедавна люди на демонстраціях.
Там до нього і прийшли до камери уперше Чехов і Дікенс, там він зустрівся з Джеком Лондоном – а коли все ж за рік відсидки у одиночці його було помилувано відсидкою замість смерті – хтось десь перекидав папірці і помилився, хтось чомусь переплутав етапи, і він попав до політичного.
І, прибувши до табору, він вже знав набагато більше, ніж до тієї одиночки і того етапу – і, побачивши Біле Безмолв’я, він посміхнувся Джеку Лондону, що крокував з ним поруч, і мабуть, сказав йому стиха:
- Чуєш, друже, тут все, як ти писав. Біле і мовчазне. Мовчазне і величне.
Там закохався він в сніги – але лишився більш за все любити літню степову зливу.
Там, серед білої тієї тиші, й продовжились його університети – коли Хазяїн присилав до нього на санаторний підгодовувальний режим професорів та академіків, письменників, акторів, режисерів. Однієї плати він просив від них. Вечірніх лекцій.
Та професура, скучивши за лекціями, охоче платила цю данину. І Джек Лондон сміявся поруч, підсовуючи під руку шляхи Діка Фореста, який, замість того щоб сидіти в лекційних залах, споряджав яхту, куди запрошував професорів з сім’ями – і, розважаючись вдень з професорськими доньками, увечері сідав з шановними професорами і слухав, слухав жадібно, і задавав питання і знову слухав – і мав у результаті більше знань, ніж коли б просто сидів на лекціях.
Він знав усе про Фореста, хоча Смок Белью та Малюк імпонували йому більше, Мартіна Ідена вважав за брата, але найбільше поважав він і прислухався до Елама Харніша, славетного Час-не-чекає. Елам Харніш був йому товаришом і вчителем, і всі рішення Час-не-чекає він сприймав зі ствердним кивком – і навіть останнє рішення, коли Елам поклав до ніг любові всі свої багатства, любов відкинула всі ті багатства, і тоді Елам теж відкинув все своє золото заради любові.
Але ж, чи міг він, пройшовши такий шлях, не знати чогось про обсценну лексику?
Та боже, звичайно, ні. І матом вмів, інакше б не вижив, і знав азербайджанську і грузинську, і трохи польскої та ідіш, і, і … Ну, і звичайно, ботав. Тоді ще ботали, а не мурчали.
І, досконально знаючи це все і вміючи оперувати – відринув він феню і мат. Відкинув він кримінал. І далі наступні строки числом три були вже суто політичними.
А потім він зустрів її – вони народили сина в бурхливому своєму коханні і розійшлись.
- Я мат не переносив. А вона знала про це і говорила при мені виключно матом.
- Чому? – спитали діти.
- Ну… Я, розумієте, тоді ще, в одиночці, прочитав у Чехова, що людина мусить вичавлювати з себе по краплі раба. І я почав вичавлювати. Я понад усе хотів вичавити з себе того клятого раба. А вона понад усе бажала над цим сміятись. – всміхнувшись болісно, сказав він.
- До того ж вона ж була росіянкою. А в них так прийнято. – м’яко всміхнувшись, казав він.
Діти мовчали. Вони намагались згадати, чи чули від нього обсценне слово. Ні, жодного разу.
Діти намагались згадати, чи чули від нього щось на блатному – у селищі, де вони жили, не було непричетних, там половина сиділа, а половина охороняла, і всі вуличні діти змалку ботали по фені. І через одного у друзів були вітчими-зека. І навіть були такі моменти, коли оголошувалось, що діти сьогодні не йдуть до школи – бо зеки підірвали і десь тут шаряться, і селище заповнювалось людьми у формі, і собаки рвались з цепів. А діти просто раділи, що сьогодні не треба йти до школи, і гуляли просто неба, бо хто ж їх втримає, дітей?
І навіть в цьому зелищі зека і вертухаїв не чули вони жодного специфічного слова від нього – колишнього злодія в законі, нині шановного журналіста, репресованого тричі і вже й реабілітованого, десь у семидесятих.
- Але була іще одна причина, і вона, мабуть, стала найголовнішою. – раптом сказав він, неначе наважившись, неначе довго думав, казати чи ні.
- Вона ненавиділа Україну і українців. – сказав він.
Вона до люті, до бризок слиною ненавиділа Україну та українців. Коли вона випивала, то починала кричати, що українці зрадники, всі як один, і всіх їх треба виселити з України. Коли вона була тверезою – кричала теж. Схоже, вона завжди кричала, коли мова заходила про Україну.
Вона згадувала йому все – що він прохлаждався в таборах, доки вона проливала кров на війні, і він сприймав це, похиливши голову – адже він завжди схилявся перед фронтовиками. Він кривився, слухаючи той мат з коханих уст.
Вона забороняла йому говорити з сином українською мовою, він підкорявся. Вона кричала про ненависть до України, живучи в Україні і почуваючись тут хазяйкою.
От Україну він і не пробачив.
- Я не зміг, розумієте… - винувато сказав він. – Неможливо було жити поруч з такою ненавистю.
Він був винуватим усе життя.
І коли одного разу зібрав мовчки свої речі – вони вклались до двох фанерних чемоданів – і пішов, тихо закривши за собою двері.
І коли через роки він нарешті зустрів своє справжнє, останнє кохання – жінку, молодшу за нього на шістнадцять років, україномовну по життю, вчительку російської мови та літератури, закохану, до речі, в Джека Лондона і не любившу, до речі, Чехова – мабуть, це було єдиним, в чому вони не сходились, сперечаючись над Чеховим постійно, ті битви по Чехову були як фіззарядка в них.
І коли вона народила йому двох дітей, втіху старості – та чи був він колись старим з такою душею?
Але завжди він почувався винуватим – бо втратив сина. Старший син лишився з матір’ю, фронтовичкою, матюкливою ненависницею України та українців.
Його друга дружина знала про цей біль і розуміла його. Його друга дружина бачила, як молиться він на дітей. Дітей, які зростали і виховувались в україномовній сім’ї. Яких шпетили суворо:
- Коли говориш українською, то чистою. Коли говориш російською, то намагайся, щоб вона була чистою. Суржик – це для пацанів на вулиці, ти мусиш знати чисту українську мову.
Цим дітям іноді розповідали пошепки:
- страшні казки про страшний голод
- пісні про Біле Безмолв’я, про сніги півночі, про холодне море, де замерзав у холодних хвилях самотній пловець, прив’язаний до дошки
- правду про Україну та українців
- та голу, безобразну від цього, але від цього ж чесну, правду про війну
Друга дружина отримувала іноді листи. Листи відкривати було страшенно боляче – з них смердючим гноєм виливалась ненависть:
«Разлучница! Селючка! Хохлушка! Всех в Сибирь!» - волали листи. То перша дружина намагалась нагадати про себе.
Але коли син від першого шлюбу виріс і захотів побачити нарешті батька – раніше йому цього не дозволяла фронтовичка – друга дружина тут же згодилась і разом стали очікувати на цей приїзд.
Син приїхав.
Було йому вісімнадцять років, він готувався до армії, тоді це було міцною віхою в житті, хлопці збирались до армії як на фронт і проводжали їх як рекрутів в старовину.
Сина зустріли як сина, щиро, радісно. Познайомили з молодшим братом та сестрою. Брат ще тоді пускав ротом бульки, але сестра могла вже спілкуватись, п’ятий рік йшов дівці, тому, доки готувався святковий стіл, старшому брату запропонували прогулятись селом з батьком та сестричкою. Сестра довірливо взяла великого брата за руку.
Прогулянку прийшлось швидко скорочувати. Старший брат матюкався. Він матюкався так природньо та органічно, що було зрозуміло – якщо його попросити знизити обсценний градус, він просто не зрозуміє, чого від нього хочуть, а якщо попросити говорити без мата, він не зможе зв’язати і двох слів. Та він би і не почув такого прохання, бо він співав, він токував як глухар, він говорив про одне й те ж – про свою ненависть до України до українців.
- Хохли. – цідив він презирливо. – Вас всех в Сибирь!
І більше після того він не приїздив.
… то був мій брат. Найстарший брат, той, про якого мріє кожна дівчинка. Той, який в мене був – але я бачила його лишень раз у житті, та й все одно того не пам’ятаю.
Ми з меншим рідним братом завжди мріяли знайти старшого. Ми точно знали, що він настільки схожий на тата, наскільки це взагалі можливо.
Коли тато помер, ми вирішили шукати старшого брата ще завзятіше. Нам так хотілось поглянути у татове живе обличчя, а брат же настільки схожий на тата…
І це ж був брат. Як його не шукати?
А потім ми якось дуже швидко зрозуміли, що шукати нам його не треба. Нам навіть протипоказано його шукати. Мабуть, це буде дуже боляче, коли ми раптом знайдемо і побачимо нашого тата, нашого найінтелігентнішого і найм’якшого та найдобрішого у світі тата, що ніс у серці все життя любов до України – і з його рота вирветься страшенний мат і:
- Хохлы! Всех ненавижу! Всех в Сибирь!
… а тепер пройшло життя.
Мої тато й мама давно померли. Я не люблю оповідання Чехова, але напам’ять знаю його п’єси, такий я знайшла компроміс. Я з радістю ліплю узимку сніжку і поціляю в спину Смока Белью, а Малюк регоче, впавши у снігову кучугуру. Я поважаю Елама Харніша, я знаю, що таке Час-не-чекає.
Час від часу мені сниться Біле Безмолв’я, заморожені круги молока на відміну від свіжих, що аж парують, шматків свіжини, впольованої щойно в лісі. Пічка і навколо неї українські письменники, я пам’ятаю навіть прізвище одного з них, вони слухають чергового академіка, той стиха читає лекцію.
А чи маленька станція, і товарняк, в вагон якого стрибає збитий до крові та синців, і ледь не вбитий рідним батьком підліток – а чи холодне, холодне море, де плаває самотній пловець, прив’язаний до дошки.
Я не знайшла старшого брата і не хочу його шукати. Та й він давно вже може бути мертвим. А може й ні. А може бути жовчним стариганом, що плюється слиною в бік молоді. А може бути тихим дідочком з ясними, вицвілими від старості, очима. Він також може бути спортивної статури високим дідом з ясним мозком і крутою вдачею. Та ким завгодно і де завгодно він може бути, на цьому світі чи на тому. Але про одне я знаю точно – він не може любити і він ніколи не любив Україну. Він ніколи не знав української мови, хоча усе життя прожив тут, я теж це знаю, все ж трішечки я його шукала.
І, ким би і яким би він не був, хай навіть мертвим – він завжди буде ненавидіти Україну. Чомусь я цього певна.
І, знаєш, тато, якось так сталось – клянусь, воно само так вийшло! – що я пройшла той шлях, який ти свого часу не пройшов, про який мріяв, пишучи рапорти і щиро обіцяючи «Кровью смыть вину перед Родиной»
Я йду по фронту, тату. І в цьому шляху мені дуже допомогли твої розповіді про війну, та правда, що ти мені її шептав іноді, а іноді говорив голосно. Я до війни з її страшенним брудом і гидотою прийшла вже підготовленою, я вже багато знала, неначе ти мене спеціально готував до цього, наче простягував мені руку і звідти, де ти є зараз, підтримував мене на цьому шляху, неначе прорікував ти мені мою долю, чи просто знав.
Але одного ти не врахував, ти просто не знав цього тоді, я зараз тобі скажу.
Вона була несправжньою фронтовичкою, тату. Вона надто багато кричала про фронт, надто на розрив волала вона. А я, пройшовши фронт, вже чітко знаю – хто так волає, той не бачив фронта справжнього. Бо справжній фронт мовчить.
Не треба почуття провини. Ні в чому ти не винуватий перед нею. І перед сином не винуватий. Адже питання - вичавлювати з себе раба чи ні, кожен вирішує для себе сам. Кому як не тобі це знати, клянусь університетами, які ти влаштував у тому дерев’яному будиночку якутського селища, куди присилали з табору на підгодовування як до спонтанного санаторію академіків та професуру.
Клянусь також тим Хазяїном, який служив - так, він служив людоїдам, але при цьому стиха допомагав рятувати тих, кого міг врятувати. Як і той лікар, який просто дав тобі півроку тиші – і повернулась пам’ять.
І іменем того Безіменного клянусь, хто встиг прив’язати до дошки в водах непритомного тебе, а сам втонув.
Ну, і звичайно, іменем Елама Харніша клянусь – нашого з тобою товариша, Час-не-чекає, який знав толк і в битвах і в любові.
А Час-не-чекає не дасть збрехати, будь-будь. Ти знаєш.
Ти завжди знав.
Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2469080.html.
Tags: ато, история, піар, рассея, україна
Subscribe

Recent Posts from This Journal

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments