Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Дивна штука реабілітація

Diana Makarova
Дивна штука реабілітація.
Деякі психологи вважають, що знають про неї все - таких на свалку.
Історії.
З психологами теж дивна штука. Вважається, що за сім років війни психологи давно мали навчитись реабілітувати людей після перенесених якихось там страждань, адреналінових заскоків і протчая ПТСР-ів. Дехто навіть розповідав дивовижні речі, що психологи допомогли і ось все ок, і ми вже спимо собі спокійно, і жодної немотивованої чи навіть досить мотивованої агресії, і боже, дякуємо тим людям, які направили нас до психологів, ми б самі точно не справились.
На цьому місці на обличчя (моє принаймні) наповзає похмура скептична посмішка. Скептична від того що похмура. І навпаки.
Та ладно, я що, не вірю в допомогу психологів? - ні, вірю. Як не вірити, якщо ось дехто ще зовсім нещодавно розповідав, що таки да, допомогли.
Я в інше не вірю, спираючись на свій похмурий скептицизм. Я не вірю, що якийсь психолог може допомогти, наприклад, мені.
А мені що, хіба потрібна допомога? Хіба я не справлялась всі ці роки без допомоги психологів, і вуаля? Та я таблетку гідазепама випила за всю війну уперше перед третьою операцією, і то лише тому що втомилась боятись, сама чарівної таблетки попросила. Щоправда, потім почувалась винуватою у своїй слабині.
- Айлеле... - казала я сама собі, спокійно напівсонно посміхаючись, назавтра операція, а я спокійна, де таке видано.
"Айлеле..." - так ми казали одне одному в селі, коли дитина зробила щось стидне, так діти одне одного дражнили.
- Айлеле... - я шепотіла собі, злегка всміхаючись. - А ще Залізна Леді. А ще тіпа сильна. Ай, як тобі не соромно, не змогла пройти дистанцію без костиля, підмоги запросила. Айлеле...
Сором.
Сором у власній слабині - ось що завжди спиняло. Ось чому за весь час війни і за весь час життя я не приймала жодних заспокійливих, жодних оцих милиць, що напридумували і розробили для наших свідомостей і підсвідомостей, для наших втомлених і змучених мізків.
То нехай інші приймають, а ти сильна, ти не мусиш, ти сама, сама, сама...
Так я себе соромила і не приймала, гордо-скептично мружачись на крапельниці:
- Що? Сібазон? Негайно приберіть! Мені від сібазону погано.
І вірили, і прибирали, коли одного разу не прибрали - я скоро цей обман відчула і попросила більше так не робити. У мене дійсно починаються сильні головні болі від всих цих сібазонів, адаптолів, гліциседів та гідазепамів. Так що брешу, принаймні по одному разу я всю оцю гидоту намагалась приймати. І одразу відмовлялась.
Ну, і сором. Як же без сорому - айлеле, а ще казали, що ти сильна, а ти слабачка...
Можливо, все із-за того, що була одна розмова з лікарем. Лікар махнув рукою на мене і сказав:
- Психолога? Вам? Смішно. Таким як ви, психологи навіть протипоказані. Такі як ви їх підминають під себе. Ні, вам психолог не допоможе, сама, сама, шукайте самі вихід...
Ну, я тоді плечі так розправила, запишалась і навіть спробувала задерти ніс - а ніс задерти мені непросто, він в мене від природи єврейський, гачкуватий, хижацький ніс. Завжди мріяла мати кирпатий тоненький носик. Не склалось, і тоді я почала пишатись тим що маю. Найелегантніший вихід з положення, француженки колись придумали - коли ти маєш якусь ваду, відкрий її і гордо показуй людям. Перетвори баг зовнішності в перевагу.
Наприклад.
Ти маєш криві ноги? - тоді обов'язково носи коротку спідницю й шорти.
От сама б не повірила, але колись я бачила у місті дівчину з такими кривулястими ногами, що, як в нас селі казали, собака проміж ніг проскочить. То та дівуля виписувала своїми тоненькими кривими ніжками в ажурних панчохах, порушуючи усіх закони, та ще й була у міні-шортиках. І що ви думаєте? На вулиці не знайшлось чоловіка, який би не скрутив шию, озираючись на неї. Я точно знаю, я її зустріла, поглянула на ті ноженята, чітко окреслені дугами ажурних чорних панчох - сама розвернулась і пішла за нею. Мені було цікаво. Я рахувала чоловіків, що озирались їй услід.
Порахувала. Стопроцентове озирання. Рівень - Моніка Белучі. Так що праві француженки, в усьому праві, хіба крім цибулячого супа і Шанель № 5, рідкісна гидота.
Так я про що, ага...
Я про реабілітацію, а не про ноги і носи. Не відволікайтесь. І мені не давайте.
Отже, в моєму активі проб було по одній таблетці:
- адаптолу
- гідазепаму
- гліциседу
- і одна ампула сибазону
І гордою рукою я їх відвела від себе, так що навіть не хотіла зізнаватись в постидному проханні до лікарів про чарівну таблетку перед операцією, бо я втомилась боятись.
Також у мене було дві проби спілкування з психологами.
Одна психологиня тут же, одразу з місця і в кар'єр, сунула мені до рук пластилін і веліла м'яти.
- Для чого? - гидливо скривилась я.
- Для заспокоєння. - впевнено сказала вона.
Я була спокійною. Я лікувалась тоді у госпіталі, а центральний військовий госпіталь у плані заспокоєння - це якесь диво, я вам скажу, а ви повірте. Ці столітні дерева, ці двометрові стіни будівель Київської фортеці, ці нахабні голуби і горобці, а білочки! А лілейники, заростями яких славиться госпіталь. Та ну вас, там досить щоб тебе вивезли возиком на алею, і спокій теплою хвилею починає вповзати до тебе в душу.
Я була спокійною. Навіщо до мене прислали психолога, я не розуміла. Мені пояснили, що до всіх зараз засилають, обов'язкові дії. Ну ок, ми ж не звірі, ми дисципліну знаємо.
Але коли мені сунули до рук шматок пластиліну - спокій почав тікати з моєї душі.
Я ненавиджу ці відчуття, розумієте. Я ненавиджу пластилін. Мені так гидомерно завжди за нього братись, що в школі, на уроках праці, я пам'ятаю, мене ледь не рвало від нього.
Цей пластилін був сучасним, не таким липким, як у школі, фарба від нього не лишалась на руках, і не було у ньому отих волосин пластиліну мого дитинства, і був він не таким твердим, як той, совдепівський пластилін - але усе ж мені було противно тримати його в руках так, що я ледь стрималась, аби не кинути його на землю.
- Мніть, мніть... - турботливо радила психологиня.
- Заберіть. - скривившись, простягнула я їй той паршивий шматок липкої маси.
Що далі зі мною робити, психолог не знала. Вона спробувала зі мною поговорити, відіграючи увагу за системою Станіславського - але у мене десь була книжка, яку я видала в 16-му році, я тицьнула їй книжку, сказавши, що там написано все, що я можу розказати, раз її так вже цікавлять мої переживання, і, доки вона не встигла отямитись, я веліла їй накидати список знарядь та засобів, які їй потрібні для роботи з паціентами.
- І пластилін, чого вже там. - сказала я, махнувши рукою.
Знаряддя та засоби доставили до госпіталю вже після моєї виписки, бо я, як завжди, недолікувалась і поперла на фронт.
Друга зустріч з психологом була осяяна яскравою психологічною посмішкою. Ця посмішка була як плакат "Добро пожаловать!" у виконанні майстра пантоміми Ільяса Хасанова.
- Малюйте! - заволала психолог.
- Що малювати? - здивувалась я.
- Що завгодно! - радісно сказала вона.
- Я не вмію. - розгубилась я.
Я дійсно не вмію малювати. Я не вмію малювати так, що максимум, на що я здатна - це домік, чортик палочної системи малювання, ручки-ніжки-огірочок, і сонечко. Все це виконується на рівні бачення дитини трирічного віку, оце і все моє вміння.
З роками я навчилась малювати черв'яка.
Колись давно моя онука підійшла до мене з олівцем та аркушем паперу і почала вимагати малюнок. Ну, це була моя перша онука, тут без варіантів, чого хочуть онуки, того хоче навіть не бог, а всі боги всієї земної культури, від славного Ууууугх-Хач-Пач, намальованого колись глиною на стінках печери у часи до-наскальних малюнків полювання на мамонта - до Великого Макаронного Монстра благословенного сучасного пастафаріанства. І я прислухалась до веління богів, взяла тремтячими руками олівець і шмат паперу, напружилась як перед стрибком, мобілізувала всі внутрішні резерви - і намалювала качечку.
Онука подивилась на мій малюнок і радісно сказала:
- Ав-ав!
Я образилась. А потім подивилась - точно ав-ав. Ну, що змогла. Зараз не повторю.
- Малюйте ж! - радісно сказала психологиня.
- Я не вмію. - розгублено сказала я.
- В цієї вмітимеш! - хтось скрикнув над вухом так оптимістично, як сяє арка над входом до ВДНХ. - У неї безногі чують, сліпі ходять, і всі як один починають малювати.
Тут мені стало якось зовсім незатишно. Я подивилась на холст, я знала, скільки він коштує, потім перевела погляд на палітру, я теж знала її приблизну вартість, бо все подібне закуповувала для психологині номер один - і мені стало зовсім соромно. Ну, хто я така, щоб замарати і безнадійно зіпсувати усю цю розкіш?
І я відмовилась. Холст мені подобався таким, як він є.
До речі, був він сіруватим.
Я задивилась на той ніжний сірий відтінок, а чи то просто світло впало так - і відчула, як спокій, порушений безглуздою вимогою малювати що завгодно (черв'яка?) людині, яка не вміє малювати геть нічого - цей зрушений спокій знову вповзає до моєї душі і стає мені тихо і спокійно на душі та серці.
Я ще трохи помилувалась тим сіруватим холстом і пішла собі від тієї психології далі.
... я вміла все сама.
Коли ми повертались з фронтових рейсів - всі знали, що один день я мушу присвятити домашнім квітам і моїм дрібничкам, отим порцеляновим фігуркам, отим маленьким пляшечкам, які я наповнювала сама висушеними квітами, кольоровим піском і розставляла на нескінчених поличках нашого чергового орендованого дому. Я занурювала руки в землю, я пересаджувала квіти, потім, переставивши горщики саме так, як мені хотілось у той день і чисто вимивши руки (мити руки - це насолода, руки треба мити часто, хтось каже, що це ознака депресивно-компульсивного розладу, але не вірте, просто знайте - мити руки це насолода), я йшла до поличок і переставляла свої порцелянові дрібнички так, як мені хотілось саме в той день.
Провівши день у цій лінивій і непотрібній роботі, я засинала і прокидалась знову готовою до тривог та звершень.
Коли на мене навалилась шалена осінь чотирнадцятого і я вже зрозуміла, що не витримаю тієї навали смертей - я записалась до спортзалу.
У спортзалі я працювала як навіжена, кажуть, мій тренер досі ставить мене у приклад молоденьким курочкам, які приходять до спортзалів вигуляти нові штани і зробити селфі. І цей же спортзал допоміг мені пережити Дебальцево.
Я йшла навшпиньки, слухаючи себе і відчуваючи те, що зараз, саме зараз, конче мені потрібно, щоб змусіти вгамуватись оті шалені хвилі відчаю, страху і болю - і я знаходила, вгамовувала ті хвилі і далі йшла.
Коли зі мною сталось Дебальцево і я зовсім перестала спати - я попросила вас подарувати мені великого ведмедя. І ви прислали мені рівно дев'ять ведмедів. І вони врятували ситуацію, я стала з ними спати, мій чоловік змирився з цією груповухою, я й досі сплю з ведмедями, з того часу їх стало ще більше, вони витріпуються і зношуються, бо я тягаю їх з собою на фронт, і в тих місцях, де ми ночуємо, нас впізнають вже по ведмедях, яких ми тягаємо за собою, але у мене ще багато ведмедів, мені вистачить - щоправда, зараз я сплю з лосем, це трохи напружує мого чоловіка, він стверджує, що ведмедя в ліжку він ще може витерпіти, але лось...
Але лося звати Бенжамін-Візьму-Твій-Біль, і на час цих п'яти місяців, коли мені зробили три операції, лося у ліжку мені тримати дозволили. Він дійсно прибирає мій біль, я точно знаю, клянусь я чоловіку, і той вірить, а що робити.
За ці п'ять місяців, коли я перенесла операції, реанімації, біль, страх і купу крапельниць - я раптом зрозуміла, що моя задублена кора потроху стає тоншою. Вона ставала тоншою аж доки зовсім не витончилась - і тут вже я злякалась. Я злякалась так, що навіть попросила перед третьою операцією таблетку гідазепаму, за що мені і досі соромно.
Тоді я замислилась і почала згадувати.
Я пересаджувала квіти і тягала залізо у спортзалі, я переставляла милі дрібнички, я обживала черговий будинок, це теж допомагало. Коли це все переставало допомагати - я десь знаходила товстенні нитки і плела з них щось зовсім непотрібне, робити щось непотрібне - ось ключове, ось суть і сенс - подушки на диван, наприклад. У нас цих подушок десятки, вони валяються скрізь, вони такі чарівно-непотрібні.
Коли стало зовсім погано, я сіла до ткацького станка, і він мені допоміг.
Іграшкові ведмеді та іграшковий лось.
Квіти і сад. У мене зараз є сад, і карантин допоміг мені занурити руки у землю по самі лікті.
Але кора стає все тоншою. Мої доморощені методи вже не допомагають.
- Пора до психолога. - сказав черговий лікар і додав тихіше: - Чи навіть до психіатра.
Подумаєш, я й сама знаю, що не є зовсім нормальною, а хто з нас зрештою нормальний? Нормальність нудна - так сказав мені колись мій друг, теж психіатр, ну що такого, друзів не обирають, у мене от був ще друг паталогоанатом, і що?
І я замислилась.
І я почала серфити інтернет.
І чомусь я наткнулась на палітру. Це була палітра сірого кольору. Отих їх п'ятидесяти відтінків, насправді набагато менше.
І я залипла.
Я перебирала сірі відтінки, я тонула в них, я навіть згадала, що років два-три тому я так залипла на кілька кадрів одного фільму. Фільм був про хлопця з чарівною паличкою, він дуже ловко управлявся з тією паличкою, незрозумілим було лише одне - якщо він такий ловкий чарівник, то чому він не вичаклує собі нормальний зір? Бо увесь фільм він ходив у окулярах, вони у нього час від часу падали і розбивались.
За хлопцем ганявся злий чарівник, і бігати від цього злого чарівника, а іноді навіть відбивати його атаки хлопцю допомагали його друзі - дуже розумна дівчинка, типова відмінниця, і рудий друг, типовий шкільний хуліган і двієчник.
Ну, там вони всіх, мабуть, перемогли, навіть не знаю, просто сподіваюсь - так і не взнала, бо я залипла на кілька кадрів з цього фільму, зупинила фільм і далі вже не дивилась, лише ці кілька кадрів, лише їх...
Там брат цього рудого двієчника одружувався, було весілля, і для того щоб дощ не намочив купу гостей, ці чарівники поставили шатер.
Шатер був неймовірного сірого кольору. Такого прозорого сірого з лавандовим відтінком. Легка напівпрозора тканина струменіла, сукня у нареченої, здавалось, теж була такого відтінку, і я не могла відвести очей, все дивилась на той колір, пила його і їла, і спокій заповзав у моє серце, і тіло, й душу.
Так досі і не знаю, чим закінчилось в тих чарівником, просто вірю, що вони всіх подолали і перемогли, і сталась перемога всіх хороших над поганими - бо скільки б разів я не починала передивлятись той фільм, ну, треба ж взнати фінал, нарешті! - я зупиняла перебіг фільму на кадрах того весілля і знову вбирала в себе той колір.
... і я от думаю, дивлячись на сіру цю палітру, проганяючи у пам'яті кадри з того фільму - це непоганий гідазепам, врешті-решт, авжеж?
Якщо я дивлюсь на цей колір, і ті відтінки прозорого і найніжнішого сірого, і спокій знов вповзає в мою душу, і якщо просто на очах і відчуттях зміцнюється захисна кора, що стала за роки вже теж напівпрозорою - то, мабуть, до психолога мені вже йти запізно.
Мабуть, пора до психіатра, га?
... цей текст жарт.
Жарт, я повторюю.
Я дуже сумно це повторюю.
Це. Просто. Жарт.
Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2472993.html.
Tags: ато, здоров'я, история, медицина, піар
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment