Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Diana Makarova · Я такого загального крику не згадаю

Не було такого крику, коли вмирали наші воїни під бетоном ДАПу. Такого крику не було, коли вмирали наші хлопці на 32 блокпості - хоча ні, якраз тоді був крик. Тоді Юра Бірюков роздув страшенний крик з приводу того, що хлопці не хотіли вмирати, кинуті й приречені своїм командуванням.
Безглуздо, але героїчно помирати, а саме цього вимагав тоді від них Бірюков, сидячи в теплому Києві.
Такого одностайного крику не було, коли вмирали наші поранені, живими ще замерзаючи по дорозі з Дебальцево - якими вже дорогами чи полями вони тоді виходили.
Звичайно, нинішній мережевий крик був роздутим штучно. Звичайно, добра половина галасуючих кричала, використовуючи цю смерть у своїх якихось політичних цілях.
Але це правильний крик. За ним стояло чи могло стояти життя - жаль тільки, що найбільша кількість галасуючих кричала вже після смерті пораненого.
Жаль, що їх крик прозвучав, коли вже їм пояснили, про що треба кричати. А не тоді, коли ще можна було врятувати.
І все одно - я, противниця штучних хайпів, зараз голосую за цей крик. Хоча б тому, що на сьомому році війни величезна кількість людей нарешті зрозуміла, як воно - помирати, кинутими своїм командуванням. Хоча б тому що тепер ці люди, які нарешті зрозуміли, що в нас війна і на ній помирають, і іноді помирають дуже страшно - можливо, згадають тих, що в ДАПі. Тих, що на 32-му. Тих, хто під Дебальцево. Скільки їх помирало, кинутих.
Скільки їх помирало під Іловайськом...
Тоді в мережі люди кричали теж - але ці крики чомусь гасились. Чомусь не було оцього загального відчаю.
Мені здається, що значна частина тих, хто сьогодні кричить про смерть пораненого - тоді, під час Іловайських подій, теж кричала.
Кричала від захвату, стоячи на параді.
А поранені кричали від болю, помираючи там.
Ви ж розумієте, що ми маємо право це все казати - ми, чий крик звучить вже сьомий рік, і не стихає. Навіть коли ми мовчимо, зціпивши зуби.
Я досі кричу про тих, хто помирав у соняшниках спекотного літа 14-го.
Я досі кричу про тих, хто помирав, замерзаючи, в чорних снігах під Дебальцево.
Я знаю, знаю - ви теж тоді кричали. Хто мовчки, хто ридаючи вголос.
Але я також знаю тих, хто не кричав тоді. Хто не помічав цього. І хто з них кричить тепер, теж знаю. Дійшло нарешті. Коли пояснили, дали відео, розжували - тоді дійшло. Ну, або дали відмашку. Ці, про кого йде мова - без відмашки не роблять нічого.
Мовчать за відмашкою.
Кричать за відмашкою.
Тоді - я знаю їх поіменно - вони виправдовували командування, вони виправдовували все. Зараз вони кричать. Ну, нехай хоч так. Господь з ними, можливо, він їх простить.
Бо ми мусімо кричати про кожного, хто загинув так - кинутим командирами, кинутим непродуманими рішеннями, кинутим і забутим, бо парад.
Я той парад ніколи не прощу, вже вибачайте. Для мене він прирівнюється оцьому загиблому, невитягненому своїми - тільки помноженому на десятки, на сотні.
Мені кажуть - ну, що ти все про старе. Ну, чому ти не можеш сказати про сьогодення, не згадуючи чотирнадцятий, п'ятнадцятий?
Ні, не можу. Бо є такі поняття - причина й наслідок. Бо оце загальне ставлення до солдата як до гарматного м'яса починалось тоді. Бо не було б кинутих там, у соняшниках чи снігах - не було б, може, й цієї загибелі у страшній самотності, сповненій болю і відчаю.
В мене було багато мовчання в цій війні.
У мене було багато крику в цій війні.
Озираючись назад, я розумію, що зараз переглянула б і деяке своє мовчання, і деякий свій крик.
Але про одне я не жалкую - про крик, який я здіймала для порятунку наших. Для виведення їх з оточення. Для того, щоб до них не ставились як до гарматного м'яса.
Бо завжди мій слабкий голос вливався в хор інших голосів, і завдяки цьому хору когось та і витягували. Я знаю це точно. Тому я точно знаю й те, що такий крик - крик задля порятунку, коли командування явно не думає про порятунок - дозволений крик від тилу. Дозволена головна вимога.
Не можна кричати, коли мова йде про стратегію та тактику. Ти ж розумієш, що можеш не все знати, ти ж розумієш, що твій крик завадить?
Не можна кричати, коли десь йде бій, а ти тут все одно нічого не можеш вдіяти - тому навіщо мучити рідних тих, хто в бою?
Не можна кричати, коли взнав про смерть чи поранення, але поки немає офіційних повідомлень - заткнись і мовчи.
Не можна кричати, коли мова йде про полонених, твій крик завадить тонким переговорам.
Але коли ти бачиш, що на полі лежить поранений, коли ти чуєш вже про це у офіційних повідомленнях (щоб ти ще їх читав) і командування явно не діє за Уставом чи по совісті - кричи, дорогенький чи дорога. Репетуй і вимагай врятувати нашого.
Тому кричіть, люди, про кожного покинутого. Доки ви кричите - можливо, замисляться ті, від кого залежить вогневе прикриття, від кого залежать рішення - і хто цих рішень не бере на себе. Бо дрище.
Але кричіть, заради бога, вчасно - а не тоді, коли вам розжують, покажуть відео, пояснять і дадуть відмашку.
Бо, коли здійняти вчасно крик - причинно-наслідкові ланцюги нарешті можуть порватись. І буде врятовано чергового пораненого вчасно. І буде вогневе прикриття, і будуть прийняті рішення, правильні рішення - а не дрисливі рішення для прикриття своєї командирської чи головнокомандуючської жопи.
І тоді - саме тоді і не раніше - у інших фронтовиків з'явиться надія, що ось його не кинуть.
І тоді - тоді саме, а не раніше - кожен фронтовик буде пам'ятати, що за ним стоїмо ми.
Що він прикриє нас, а ми прикриємо його. Як можемо. Можливо, вчасним криком. Бо це єдиний дозволений хайп - вимога витягти людину, вимога витягти свого.
... і досить вже тягати мережею спаплюжений труп, Господи.
Тут коли про похорон розповідаєш, сто разів подумаєш, чи показувати фото його, мертвого? Сто разів занесеш руку, аби показати фото вбитої горем матері чи вдови. І не станеш ставити ці фото. З поваги до їхнього горя.
А люди фото трупа тягають. Танцюють на крові, щиро вважаючи, що цим вони роблять добру справу.
Ось роз'яснення від Таніти. Вони фізіологічні у першу чергу - але вони ще й про мораль.
https://www.facebook.com/tanitaarmin/posts/4345144712225505
читати людям з міцними нервами. Коментити тим більше. Таніта - там вам не тут. Вона у виразах скупитись не буде. Не те що я, слабачка - так і не вивчилась матюкатись. Кажуть, це полегшує крик.
Брешуть, звичайно. Нічого це не полегшує. Клянусь соняшниками Іловайська і снігами Дебальцево.
Таке полегшити неможливо нічим.
Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2477999.html.
Tags: ато, зеленский, история, порошенко, піар, україна
Subscribe

promo don_katalan декабрь 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment