ізвічна колізія кіноекранизацій відомих творів літератури - це протиріччя поміж реакцією глядача і читача. Скільки раз бувало, що от зниме режисер кіно за мотивами роману. Глядач, який книжку не читав, каже:
— «Ухти! класно. А шо за автор? а шо за книга? треба почитати».
У той же час Читач, ледь довивишись до середини, похмуро каже:
— «Горе мені! Навіщо я це побачив. Ще ніхто так не знущався над моїм улюбленим твором мого улюбленого автора».
І це я ще описую хороші випадки, коли екранизація була справді творча, талановита, а не дешева підробка чи, ще гірше, униле слідування оригіналу без передачи, як не дивно, змісту.
Бо тоді Глядач скаже:
— «Я поснув на середині! Треба десь записати, щоби ніколи не брати в руку цього автора»
А Читач зітхне:
— «Повірте, книга - талановита! Я читав не одірвався. Це криворукий режисер, поганий сценарист, вони не змогли передати духу книги»
(а потім він все одне знайде пару дрібнічок, які були у книзі та передані в кіно інакше - бо в Читача немає ніяких інших пояснень, як з красивої книжки можна було відзняти поганий фільм).
Як правило, ані Читач, ані Глядач не задумуються, що літературна проза та кіно драматургія - це різні царини мистецтва.
У них діють інакше всі закони жанру, подібно як на далеких планетах інакше діють закони фізики.
Найчастіша претензія Читача до фільму - це заміна персонажів
(як правило, скорочення діючих осіб, передача функцій, реплік і діянь кількох героїв - одному,
а те й введення такого героя, якого немає в книзі і який виробляє у фільмі те, що в книзі робили дюжина різних персонажів).
Втім, кіномистецькі закони кажуть: "Не можна мати в сцені кілька осіб, якщо вони поводять себе однаково".
Це означає, що коли чотири гобіти бачать ельфа, і всі від подиву однаково розкривають рота та кажуть: — «Круть!» — то їх треба "з'економіти" і залишити в кадрі одного гобіта, який розкриє рота і скаже — «Круть!»
Чотирьом артистам зовсім не треба грати одне й те саме, а для того займати експозицію, перед тим одягатися, гримируватися і потім вчетвером демонструвати однакову реакцію.
Письменник може вводити чотирьох офіціантів, кожен з яких у різних ресторанах скаже по одній фразі, а потім офіціанти навіки зникають зі сторінок.
Режисеру ж для цього треба наймати чотирьох різних аристів, знимати чотири рази різні ресторани, — навіщо? якщо кожен з них скаже тільки одну фразу, то чому б їх не об'єднати в одного офіціанта в одному ресторані.
Взагалі, кіношники міркують так: "Якщо персонаж нікуди не рухає сюжет, то без цього персонажа можна обійтися".
Гірше того, інший закон їм каже:
"Якщо сцена не рухає сюжета, то сцену треба прибрати".
Нуж бо, пригадайте, скільки раз Читач заламував руки:
— «Вони вирізали сцену, в якій то-то і то-то! Це була самая соль книги»
З точки зору ж кінотворця, це може бути дуже гарно описана сцена - ну, припустимо лицар зустрічає в барі свого старого друга, якого давно не бачив, і той розказує йому багато цікавого, а потім вони разом напиваються, йдуть до дівок, там їх чекає кохання, погоня, драка,
а на ранок лицар їде на війну, там його вбивають і далі все йде без нього.
Якщо та сцена ніяк не змінила ані внутрішнього світу лицаря. ані подальшої його долі, ані подій що відбулися після смерті лицаря - то вона просто зайва, хоч би яким чудовим солов'єм розливався автор прози.
Такого можна наперечисляти багато.
Кіношник схильний скоротити події, які відбувалися скажімо протягом року, до - одного дня, якщо цьому не протирічить якась логіка.
Після того як Гендальф прийшов в Шир, а Більбо подарував Фродові свого перстня та зник, той ще півроку сидів дома та наважувався, і весь цей час сподівався, що піде в мандри вже наступного року.
В кіно він зібрався та й пішов, бо ці півроку ніяк не рухали сюжет.
— «Він ніколи такого не говорив!» - найпоширеніша претензія знавців оригінального тексту.
(Читач обурюється, а Глядач дивиться на нього без розуміння).
Тому що репліка має розкривати щось, чого ще не було показано в кінокартині, (а краще - те, що інакше не можна показати у картині, окрім як вкласти це в уста героя).
Але ж можна зняти книгу буквально, - скажуть Читачі.
Так, можна.
Це, як виразився один голівудець, вийде найдорожча аудіокнига, бо кліпи до неї коштуватимуть мільйони доларів.
Те ж відноситься й до авторського тексту, якого в кіно бажано, щоби було рівно нуль, а в прозі - автор може присвятити якійсь думці чи опису цілі сторінки.
Коли зачитати це вголос у кіно ("і він йшов назустріч новим пригодам, ще не знаючи, що чекає його попереду"), то чим більше секунд триватиме текст, тим нуднішитаме Глядач і тим більше відчуватиме себе ошуканим - бо він прийшов не слухати, а дивитися.
Отже, чи буде моя мораль?
Я гадаю, що кіно екранизації творів вкрай потрібні; проте - потрібні вони не для Читача, а для Глядача.
Кінцева мета екранизації (не рахуючи, звісно, заробити гроші на прокаті) - це донести НЕчитачеві, що от є такий автір і в нього є така книга.
І це ще не значить "Прочитай тую книгу сам!", хоча було б непогано. А тільки "Тепер ти знаєш, про що ця книга".
Читач неодмінно припускається помилки, коли йде подивитися екранизацію - і чим більше він любить роман та чим уважніше його читав, тим більше буде розбите його серце.
Але Читач все одно йде і дивиться - він каже собі:
— «Ну, мені ж любопитно, що вони зробили з мого улюбленого роману»
Приблизно як подружжя, що розбіжалося, не впускає нагоди подивитися, кого там знайшла собі "колишня друга половинка".
Хоча результат завідомо прогнозований: побачене - ніколи не сподобається.
Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2524103.html.
Journal information