Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Повторюю невтомно – щоб знати фронт, треба бувати на ньому

Diana Makarova
Повторюю невтомно – щоб знати фронт, треба бувати на ньому. Це перший постулат. Постулат другий – на фронті треба бувати регулярно. Якщо ти виїздиш на фронт раз на півроку чи на рік – не йди в експерти, друже. Просто змирись, бо фронта ти не знаєш. Та й взагалі – не йди в експерти. Гниле це діло – бути експертом.
Ми виїхали в рейс після глибокої перерви, ми знали, що побачимо зовсім новий для нас фронт, але ми не очікували такої кількості шокуючих моментів. Я розкажу вам про них, слухайте. Взнавайте за фронт сьогодення – Фронт Епохи Великого Перемир'я. І це не буде висновком експерта – ні, лише записками з певними рефлексіями, спогадами, ліричними відступами й порівняннями. Отже:
ШОК ПЕРШИЙ
ПУСТКА КЛАПАНІВ
… знаєте, що для нас було найстрашнішим на фронті?
Гради?
Я була поруч з обстрілом, на самому краю. Я пам'ятаю, що все це було дуже голосно, присутні озирались в паніці, вирішуючи, що робити – стрибати до бліндажів, чи вкидати мене в машину і втікати. А я уперто не хотіла ані втікати, ані стрибати до бліндажу. У мене була робота, я її мусила завершити.
Я тоді ще не знала, як діяти, коли ти опиняєшся у сфері роботи Градів. Я тоді навіть ще не розуміла, що то Гради.
Мене все ж вкинули до автомобіля, ми втекли, потім мені пояснили, під чим ми ходили, і я схопила цигарку і зробила дві затяжки. Машина мчала далі, я викинула цигарку у відчинене вікно, підпалила нову і знову зробила кілька затяжок. Коли я так перепсувала половину пачки – у мене її просто відібрали, принаймні на годину, доки я не збунтувалась й не видерла її назад.
Це було страшно – і обстріл Градами, і те, що я залишилась без цигарок на довгу годину, само собою.
Коли я була під мінним обстрілом, я вже розуміла, що діється. Як було не зрозуміти, коли я, наче уві сні, бігла, і начебто перебирала ногами, а наче і лишалась на місці, і спиною я бачила спалахи, і серце провалювалось скалками у жмені.
Мені потім пояснили, що спалахів я бачити вже точно не могла, а бігла я не дуже швидко, бо я кульгава років з тридцять, а стояв лід і зачовганий сніг, і впасти я боялась ще більше, бо то був звичний страх людини, яка давно живе з калічною ногою.
Коли мені це все пояснювали, вже пройшло кілька годин, я встигла перев'зати поранених, тих, що випали на мою долю, я разом з усіма пересиділа обстріл, потім ми молились, аби прийшла хоча б якась машина, і вона прийшла, і ми змогли вивезти поранених і дітей, це було головним, і нас не накрило обстрілом по обстрілюваній дорозі, і ми вже були у безпеці, я встигла дати маленьке інтерв'ю на камеру тіві, а потім ми помчали й вивезли ще багато дітей, і серце вже давно повернулось на місце, бо воно просто заважало мені у жменях скалками, а повертатись в жмені серце почало потім, ночами, уві сні, де я і досі біжу і начебто перебираю ногами той вичовганий сніг та лід, але усе ж стою на місці…
І це все було страшно.
Коли ми бігли ріденькою посадкою, а навкруги свистіли кулі, а на нас усіх був один бронік, і саме я мала вирішити, кому його вдягати…
Це було страшно.
Коли ми напоролись на ворожу групу з безпілотником…
Це було страшно.
Коли я взнавала кількість загиблих на день, і кожен день чотирнадцятого був таким…
Це було страшно.
Але все це було не найстрашнішим.
Найстрашнішим на фронті був для нас один пізній вечір, та навіть ніч.
Ми повертались з сектора А, була напружена поїздка, тоді, здається, на Кондрашовці ще стріляли, а нам туди було потрібно, а вже темнішало, отже, стояла пізня осінь чи рання весна, а потім нам треба було пробратись на Сизе чи Болотяне, і пробирались ми вже у темряві, а потім ми виходили з квадрата Станиця-Щастя якось через Кряківку, і скрізь ми чули вибухи, і вже коли ми пройшлись по всіх точках, на сектор впала північ, ми мчали як шалені, бо в Сєвєрі на нас чекав мотельчик, ми номер забронювали, а нам ще їхати і їхати, і небезпека, що йшла поруч з нами увесь той вечір, ще щулила нам спини, хоча вже й мружилась услід, а ще я сильно переживала, що нас не пустять на блокпості, хоч ми і мали паролі, тоді ще ми ходили по паролях – ми мчали, вальсуючи між ямами на страшних луганських дорогах і мріяли про блокпост.
Блокпости, такі ненавидимі нами вдень, затримуючі нас у наших фронтових забігах, чи вредні а чи доброзичливі блокпости – як ми любимо їх вночі! Як ми на них чекаємо. Коли, вигулькуючи з луганського лісу, спинами ще відчуваючи допитливий погляд небезпеки, ми раптом зустрічаємо блокпост. А там свої. Нехай вони включають своїх внутрішніх ментів душ своїх, нехай вони вже будуть чіплятись з найдурнішим запитанням блокпостів:
- А покажіть посвідчення волонтера.
Нехай вони навіть поклянчать цигарок, бували і такі блокпости, з хронічними попрошайками «та дайте хоч щось» - але це все ж були свої, в них була зброя, і поруч з ними сякий-такий, але все ж захист, тому ми їхали і жадібно чекали на блокпост, як заспокоєння наших збурених, давно вже тріпочучих у жменях, сердець, і ось він мусить бути, ми знаємо, він ось, за цим ось поворотом…
Блокпост виплив на нас з завіси легенького туману, він був на місці, він був освітленим, всі будки і всі блоки, і вся розмітка тут же – і нікого.
Нікого не було на тому жаданому блокпості, ані військових, ні цивільних, і жодної собаки чи кота, цих постійних вільних громадян блокпоста.
Ми зупинились біля знака «Стоп», ми виключили фари, як годиться і включили червоні вогні, ми клацнули вмикачем світла в салоні. Але для чого і для кого ми це робили? На блокпості не було жодної живої душі.
Ми перезирнулись, я кивнула головою і машина стиха рушила вперед.
Машина йшла по цьому порожньому блокпосту, ми вдивлялись до віконець приблизних блокпостових будівель, але ніде не було ні вогника, ані живої душі.
Ви знаєте, це було капець як страшно.
Тоді ще могло бути так, щоб заскочила якась ДРГ і зняла блокпост, була безлюдна уночі дорога – але про це навіть не думалось. Просто такий холодний лід спини, неначе ми ступили на палубу «Летючого голандця», і ще гарячий чайник на камбузі – але людей нема.
Ми розуміли, що швидше всього померзли вони чи напились і пішли спати, але такого не буває. Ну, не бува такого зазвичай, їх же перевіряють, навіть у ті шалені роки перевіряли. Тому і було дивно й страшно.
… ми їхали фронтом три дні і скрізь бачили ми покинуті блокпости. Таке було не вперше, ми пам'ятали часи війни, коли раптовим чиїмось рішенням знімались блоки масово – і був тоді такий же щем в душах. Потім, звичайно, вони ставились на місця.
Але цього разу нас доконали Сталінград і Кемпінг.
Сталінград та Кемпінг не знімались НІКОЛИ.
Нині була пустка.
Звичайно, ми змогли взяти з цього свій профіт. Нарешті ми мали змогу обійти наш улюблений Сталінград, зробити знімки й відео. До того хто ж дозволить фотографувати блоки?
(насправді дозволяли, але так, поверхово)
Але не знаю, чи уявляєте ви, якою пусткою в душі чорніли ми, ходячи між тими окопами і вирвами, бліндажами Сталінграда. Неначе фронт пішов далеко, а ти лишився тут, як боєць, вбитий в перший рік війни – забутий і невідомий боєць, з тугою своєю по бою – останньому бою, де ти біжиш, неначе у страшному сні, наче й перебираючи ногами, але лишаючись на місці.
Лишаючись назавжди...
фото Oleksandra Makarova

















- Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2618209.html.
Tags: ато, донбасс, история, леді діана, лугандония, піар, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment