(брати Стругацькі)
"Вы открыли шикарный портал в ад. ) Как в Варкрафте. )" - написала Беата Куркуль про мій попередній пост
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/3567245760002766
Так. Чого-чого, а відкривати портали до пекла ми вміємо. І знаємо, що час від часу це потрібно робити.
Для сортування.
Яке жорстке це слово - сортування...
- Чи знаєш ти, що таке сортування поранених? - спитав колись у мене Ендрю.
Він запитав це дуже гірко. Ми говорили про прийняття рішень, а це завжди гіркі розмови. Вірніше, говорив він, а я кидала йому звинувачення.
Я билась тоді в істериці, і це була моя перша і остання істерика на цій війні.
Ми не поїхали вночі в Дебальцево, бачте. Ми рвались туди серцями, тілами й душами. Ми вже були ось-ось, ми були поруч з людьми, які благали про допомогу - а він нас завернув. А як би він нас не завернув, коли він був за кермом, і він приймав рішення.
Їхати туди вночі було дурнею, тепер я це розумію. Усі, кого ми могли врятувати, сиділи по бомбосховищах та по підвалах. І ми, приїхавши, мали б принаймні досидіти з ними у бомбосховищі до ранку. Сенсу у цьому було мало, враховуючи ще й те, що вночі прорватись до Дебальцевого тоді було вже вкрай небезпечно. Тобто, завернув нас Ендрю правильно, але це було таким ударом по нашій мужності і відчайдушності, що я не могла йому пробачити.
- Жорстка це штука, сортування поранених. - сказав мені тоді Ендрю.
- Я знаю про сортування, що ти мені тикаєш в очі ази! - спалахнула я.
- Ти знаєш, але ти цього не робила. - м'яко сказав він.
Помовчав і додав:
- Тобі ще доведеться це робити...
Робити це мені довелось дуже скоро.
Вирішувати - хто поїде першим з пекла, при обмалі транспорту?
- поранені? Їх 13 чоловік, вони усі не влізуть у транспорт
- діти? Без матерів діти не поїдуть, а дурепи-матері кричать, що не поїдуть без чоловіків
- оті літні тітки, яким усі завжди винні, і вони завжди перебувають у перманентній істериці, а зараз і поготів?
Жорстке це діло, сортування, я вам скажу...
... перше, що спитався у нас Ендрю:
- Страшно?
Ми пхикнули.
Ми фиркнули.
Ми навіть образились.
Нам не було страшно.
Страх - це для слабких духом, так думали ми.
Я не збрешу - нам було страшно вперше. Коли ми ще не знали, куди їдемо і що на нас чекає. Ми тоді подзвонили дітям і щось їм сказали. Я сказала, щоб полили квіти і потримали нам небо. Квіти - бо рейс, що планувався на два дні, затримувався вже на п'ять. Небо - бо хто найкраще потримає наше небо, як не наші діти?
А потім ми, вже сидячи в тісній кабіні вантажного мерседеса, спішно знімали шарфи, які здались нам недоречно яскравими, і розтасовували бандажі та турнікети по кишенях. Нам було страшно, але тоді все обійшлось. Ні, був обстріл, але падало лише на сусідню вулицю, а в селах вулиця від вулиці далеченько, пробігти два огороди. Бігати огородами теж прийшлось, але все якось обійшлось.
Коротше, ми працювали тоді в селі, вибухи були дуже голосними, поруч аеропорт, самі розумієте - але ми вискочили і вивезли людей, і стало зовсім не страшно.
І далі на питання Ендрю ми обурено пирхнули.
- Погано. - сказав Ендрю.
Ми не зрозуміли. Погано, що нам не страшно? Хлопче, та що ти розумієш, тут поруч з тобою такі мужні створіння, а ти ще й носа копилиш! Та ти радій, що твоя команда нічого не боїться!
- Нічого не бояться лише ідіоти. - досадно хмикнув Ендрю. - І найстрашніше на війні, коли поруч з тобою такий ідіот.
Ендрю пильно поглянув на нас і зрозумів, що нам таки дійсно не страшно. Ендрю скривився як на п'ятницю середа і щось пробурчав, здається, щось про ідіоток і про псів війни вже іронічно. І цілеспрямовано він почав нас вчити боятись.
Як це було?
Словами. Коли ти мчиш по трасі, а над головою в тебе летить щось дуже дивне і шумне - тобі розкажуть, що то таке і що воно лишає від людини. Якщо щось лишає.
Діями. Коли ти мчиш по трасі і бачиш на узбіччі розвалений автомобіль, ну автомобіль і автомобіль - твою увагу треба привернути і тицьнути тебе носом в біле полотнище на бічному дзеркалі. Ось, мовляв, це були цивільні, їм їхні білі прапори не допомогли, бійня йде і по цивільних.
Відстанями і траекторіями. Коли тобі розкажуть, що оцей звук - це вибух такого-то калібру, і додадуть, на яку відстань він летить, несучи свою убойну силу, і коли це все відбувається одразу після звуку вибуха - тобі якось доходить швидше. Навіть коли це був і наш вихід.
Інтерв'ю. Коли ми говорили з військовими, ті ось щойно з-під обстрілу чи з бою, Ендрю, всміхнувшись лукаво, питав раптово:
- Страшно було, да?
- До всирачки! - широко всміхнувшись, охоче відповідали ті.
Вони відповідали так, неначе чекали на це питання, неначе їм хотілось вихаркнути зі своїх горлянок оце "До всирачки!"
Так ми зрозуміли, що оце "До всирачки!" - на фронті дуже популярний вислів.
Ми з подивом починали розуміти, що зізнаватись в своєму страху не соромно. Більш того - потім, після всього, показано ще й пореготати над своїми повними штанами, і "До всирачки" лунало вже під регіт.
Але це все була теорія, незважаючи на те, що лунала вона під акомпанемент постійної канонади. А ніщо так не затверджує теорію як практика.
Перша практика сталась, коли запрацювали зенітки. Ми бігли по кострубатому льодавому снігу і я тоді вперше зрозуміла, що раптом що - я не втечу. Я просто не встигну. Мене підведе моя хвора нога. І вперше тоді упало серце вниз. В руках у мене був картонний стаканчик з кавою, кава теж випала з рук.
Коли ми перечекали обстріл і повернулись на те ж саме місце - стаканчик стояв в снігу. Він, виявляється, впав дуже акуратно, навіть краплі кави не плеснули на сніг. Я підняла стаканчик і машинально допила льодяну каву. Потім я підібрала своє серце і діловито вставила його на місце.
Другий практичний урок пішов, коли нас накрило вже прицільно. Я так би й не встигла, куди попреш проти кульгавої фізіології, але Ендрю повернувся і витяг мене.
- Ендрю, мені страшно! - перше, що я сказала йому після тієї вічності, коли ми перев'язували поранених, шукали зв'язку, щоб викликати допомогу, аналізували стан розбитого нашого транспорту, рахували поранених і дітей, тобто, займались сортуванням, все це затягло хвилин хіба двадцять, але вони розтяглись у вічність.
- Ендрю, мені страшно! - радісно сказала я йому, коли ми вже всілись під стінами першого поверху, перечікуючи обстріл, поклавши поранених на підлогу, у бомбосховищі їм вже не вистачало місця, нам теж.
- Ну, слава богу! - сказав він, і ми всі засміялись.
Він сміявся задоволеним сміхом вчителя, який навчив все ж своїх учнів чомусь. Ми - гордим сміхом учнів, які щойно здали екзамен на погану трієчку.
Нам було страшно ДО ВСИРАЧКИ, але не цим ми були задоволені - а тим, що нарешті навчились головній задачі- не боятись говорити, що тобі страшно. Немає більшої мужності, аби зізнатись у своєму страху. Зізнатись і прийняти його, щоб потім посміятись над ним.
Якщо пощастить мати це потім.
... "А вони ж також бояться, думав він, знову вмощуючись у "пежо". Бояться, бояться, високолобі... Але так і має бути. Вони повинні боятися навіть більше, ніж усі ми, звичайні міщани, разом узяті. Ми ж просто нічого не розуміємо, а вони принаймні розуміють, до якої міри нічого не розуміють. Дивляться в це бездонне провалля і знають, що неминуче їм туди спускатися, — серце заходиться, але спускатися треба, а як спускатися, що там на дні і, головне, чи можна буде потім звідти вибратися?.. А ми, грішні, дивимося, так би мовити, в інший бік. Слухай, а може, так і треба? Хай воно собі йде все своїм робом, а ми вже проживемо як-небудь. Правильно він сказав: найгероїчніший вчинок людства — це те, що воно вижило і збирається вижити надалі... " ...
Чому я завжди згадую про Ендрю, коли читаю цей відчайдушний виплеск страху від Нунана з "Пікніку на узбіччі"?
Чи тому, що він завжди сміявся:
- Існують оптимісти й песимісти. Але слухати треба добре поінформованих реалістів. З ними якось все зрозуміліше.
Він був якраз тим добре поінформованим реалістом. Він найкраще знав всю глибину прірви, до якої ми можемо впасти - і найкраще він знав, що в цю прірву доведеться лізти найперше йому самому.
Насправді я вам усе це не раз писала.
Насправді, коли у відповідь на мій вчорашній пост, мені понаписували:
- Ви, така мужня жінка, а тепер сієте паніку!
- Ми так вірили у вашу мужність, а ви боїтесь якогось коронавіруса!
я посміхалась, читаючи ці коменти.
Я згадувала закіптюжені, обвітрені обличчя тих добре поінформованих реалістів, які у відповідь на питання:
- Страшно було?
відповідали, розквітаючи дитячими посмішками:
- До всирачки!
І після цього вони знову й знову лізли до прірви, мої дорогі добре поінформовані реалісти. Вчителі мої, які навчили мене головному - боятись на війні. Боятись правильно. Боятись мужньо, НЕ БОЯЧИСЬ говорити про свій страх.
Чомусь завжди до прірви лізуть першими саме вони - ті, що бояться. Бо добре знають, що там.
Мабуть, мені завжди хочеться і вам передати частину того правильного страху - страху добре поінформованого реаліста. Беріть. Мені не жалко. Ну, кому? Підставляйте руки! Ходіть до мене, я навчу вас говорити, широко всміхаючись:
- Так! Мені страшно до всирачки! - і знову лізти до прірви.
Тиша...
Немає черги...
У мене мало бажаючих цьому навчитись.
Цьому навчитись завжди мало бажаючих. Людство влаштоване так, що заглядати до прірви воно взагалі не дуже бажає. Хоча і неухильно туди прямує.
... о шостій ранку мені наснився сон.
Ми разом з Ендрю ходили полем після бою і сортували поранених.
- От бачиш, ти казав, а я вмію сортувати поранених. - казала я йому.
- І як тобі ця справа? - питав похмуро він.
- Жорстка. - відповідала я.
Мене розбудив дзвінок.
- Ендрю двісті. - сказали мені.
- Ні... - відповіла я.
І повторила:
- Ні, ні...
Це було другого вересня п'ятнадцятого року.
Та прірва відпускає не всіх. Але я хочу передати вам слова мого товариша і вчителя:
- Не бояться лише ідіоти. Не бійтесь зізнаватись в тому, що ви боїтесь. У цьому є найбільша мужність.
Я думаю, це добра практика для добре поінформованих реалістів.
Та прірва відпускає не всіх. Але завжди є поруч люди, які у відповідь на просте питання - чи страшно тобі? - всміхнуться широко і скажуть:
- До всирачки!
і знову й знову полізуть до тієї прірви.
Військові, які знову й знову повертаються на фронт.
Лікарі, які знову й знову йдуть до своїх інфекційних відділень.
Волонтери, які мчать - хто до фронта, хто до лікарні, незважаючи на будь-які карантини.
Я теж час від часу звично заглядую до цього провалля - а, повернувшись, поливаю квіти і тримаю небо над тими, хто лишився там - лишився, тримаючи небо наше.
Тому, якщо ви хочете справжньої мужності - всміхніться широко і скажіть самі собі:
- До всирачки!
Це непоганий девіз.
А потім полийте кіти і потримайте небо.
Правильно я кажу, вчителю?
Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2656547.html.
Journal information