Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Diana Makarova · ПОЛИТИ КВІТИ І ТРИМАТИ НЕБО

... "А вони ж також бояться, думав він, знову вмощуючись у "пежо". Бояться, бояться, високолобі... Але так і має бути. Вони повинні боятися навіть більше, ніж усі ми, звичайні міщани, разом узяті. Ми ж просто нічого не розуміємо, а вони принаймні розуміють, до якої міри нічого не розуміють. Дивляться в це бездонне провалля і знають, що неминуче їм туди спускатися, — серце заходиться, але спускатися треба, а як спускатися, що там на дні і, головне, чи можна буде потім звідти вибратися?.. А ми, грішні, дивимося, так би мовити, в інший бік. Слухай, а може, так і треба? Хай воно собі йде все своїм робом, а ми вже проживемо як-небудь. Правильно він сказав: найгероїчніший вчинок людства — це те, що воно вижило і збирається вижити надалі... "
(брати Стругацькі)
"Вы открыли шикарный портал в ад. ) Как в Варкрафте. )" - написала Беата Куркуль про мій попередній пост
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/3567245760002766
Так. Чого-чого, а відкривати портали до пекла ми вміємо. І знаємо, що час від часу це потрібно робити.
Для сортування.
Яке жорстке це слово - сортування...
- Чи знаєш ти, що таке сортування поранених? - спитав колись у мене Ендрю.
Він запитав це дуже гірко. Ми говорили про прийняття рішень, а це завжди гіркі розмови. Вірніше, говорив він, а я кидала йому звинувачення.
Я билась тоді в істериці, і це була моя перша і остання істерика на цій війні.
Ми не поїхали вночі в Дебальцево, бачте. Ми рвались туди серцями, тілами й душами. Ми вже були ось-ось, ми були поруч з людьми, які благали про допомогу - а він нас завернув. А як би він нас не завернув, коли він був за кермом, і він приймав рішення.
Їхати туди вночі було дурнею, тепер я це розумію. Усі, кого ми могли врятувати, сиділи по бомбосховищах та по підвалах. І ми, приїхавши, мали б принаймні досидіти з ними у бомбосховищі до ранку. Сенсу у цьому було мало, враховуючи ще й те, що вночі прорватись до Дебальцевого тоді було вже вкрай небезпечно. Тобто, завернув нас Ендрю правильно, але це було таким ударом по нашій мужності і відчайдушності, що я не могла йому пробачити.
- Жорстка це штука, сортування поранених. - сказав мені тоді Ендрю.
- Я знаю про сортування, що ти мені тикаєш в очі ази! - спалахнула я.
- Ти знаєш, але ти цього не робила. - м'яко сказав він.
Помовчав і додав:
- Тобі ще доведеться це робити...
Робити це мені довелось дуже скоро.
Вирішувати - хто поїде першим з пекла, при обмалі транспорту?
- поранені? Їх 13 чоловік, вони усі не влізуть у транспорт
- діти? Без матерів діти не поїдуть, а дурепи-матері кричать, що не поїдуть без чоловіків
- оті літні тітки, яким усі завжди винні, і вони завжди перебувають у перманентній істериці, а зараз і поготів?
Жорстке це діло, сортування, я вам скажу...
... перше, що спитався у нас Ендрю:
- Страшно?
Ми пхикнули.
Ми фиркнули.
Ми навіть образились.
Нам не було страшно.
Страх - це для слабких духом, так думали ми.
Я не збрешу - нам було страшно вперше. Коли ми ще не знали, куди їдемо і що на нас чекає. Ми тоді подзвонили дітям і щось їм сказали. Я сказала, щоб полили квіти і потримали нам небо. Квіти - бо рейс, що планувався на два дні, затримувався вже на п'ять. Небо - бо хто найкраще потримає наше небо, як не наші діти?
А потім ми, вже сидячи в тісній кабіні вантажного мерседеса, спішно знімали шарфи, які здались нам недоречно яскравими, і розтасовували бандажі та турнікети по кишенях. Нам було страшно, але тоді все обійшлось. Ні, був обстріл, але падало лише на сусідню вулицю, а в селах вулиця від вулиці далеченько, пробігти два огороди. Бігати огородами теж прийшлось, але все якось обійшлось.
Коротше, ми працювали тоді в селі, вибухи були дуже голосними, поруч аеропорт, самі розумієте - але ми вискочили і вивезли людей, і стало зовсім не страшно.
І далі на питання Ендрю ми обурено пирхнули.
- Погано. - сказав Ендрю.
Ми не зрозуміли. Погано, що нам не страшно? Хлопче, та що ти розумієш, тут поруч з тобою такі мужні створіння, а ти ще й носа копилиш! Та ти радій, що твоя команда нічого не боїться!
- Нічого не бояться лише ідіоти. - досадно хмикнув Ендрю. - І найстрашніше на війні, коли поруч з тобою такий ідіот.
Ендрю пильно поглянув на нас і зрозумів, що нам таки дійсно не страшно. Ендрю скривився як на п'ятницю середа і щось пробурчав, здається, щось про ідіоток і про псів війни вже іронічно. І цілеспрямовано він почав нас вчити боятись.
Як це було?
Словами. Коли ти мчиш по трасі, а над головою в тебе летить щось дуже дивне і шумне - тобі розкажуть, що то таке і що воно лишає від людини. Якщо щось лишає.
Діями. Коли ти мчиш по трасі і бачиш на узбіччі розвалений автомобіль, ну автомобіль і автомобіль - твою увагу треба привернути і тицьнути тебе носом в біле полотнище на бічному дзеркалі. Ось, мовляв, це були цивільні, їм їхні білі прапори не допомогли, бійня йде і по цивільних.
Відстанями і траекторіями. Коли тобі розкажуть, що оцей звук - це вибух такого-то калібру, і додадуть, на яку відстань він летить, несучи свою убойну силу, і коли це все відбувається одразу після звуку вибуха - тобі якось доходить швидше. Навіть коли це був і наш вихід.
Інтерв'ю. Коли ми говорили з військовими, ті ось щойно з-під обстрілу чи з бою, Ендрю, всміхнувшись лукаво, питав раптово:
- Страшно було, да?
- До всирачки! - широко всміхнувшись, охоче відповідали ті.
Вони відповідали так, неначе чекали на це питання, неначе їм хотілось вихаркнути зі своїх горлянок оце "До всирачки!"
Так ми зрозуміли, що оце "До всирачки!" - на фронті дуже популярний вислів.
Ми з подивом починали розуміти, що зізнаватись в своєму страху не соромно. Більш того - потім, після всього, показано ще й пореготати над своїми повними штанами, і "До всирачки" лунало вже під регіт.
Але це все була теорія, незважаючи на те, що лунала вона під акомпанемент постійної канонади. А ніщо так не затверджує теорію як практика.
Перша практика сталась, коли запрацювали зенітки. Ми бігли по кострубатому льодавому снігу і я тоді вперше зрозуміла, що раптом що - я не втечу. Я просто не встигну. Мене підведе моя хвора нога. І вперше тоді упало серце вниз. В руках у мене був картонний стаканчик з кавою, кава теж випала з рук.
Коли ми перечекали обстріл і повернулись на те ж саме місце - стаканчик стояв в снігу. Він, виявляється, впав дуже акуратно, навіть краплі кави не плеснули на сніг. Я підняла стаканчик і машинально допила льодяну каву. Потім я підібрала своє серце і діловито вставила його на місце.
Другий практичний урок пішов, коли нас накрило вже прицільно. Я так би й не встигла, куди попреш проти кульгавої фізіології, але Ендрю повернувся і витяг мене.
- Ендрю, мені страшно! - перше, що я сказала йому після тієї вічності, коли ми перев'язували поранених, шукали зв'язку, щоб викликати допомогу, аналізували стан розбитого нашого транспорту, рахували поранених і дітей, тобто, займались сортуванням, все це затягло хвилин хіба двадцять, але вони розтяглись у вічність.
- Ендрю, мені страшно! - радісно сказала я йому, коли ми вже всілись під стінами першого поверху, перечікуючи обстріл, поклавши поранених на підлогу, у бомбосховищі їм вже не вистачало місця, нам теж.
- Ну, слава богу! - сказав він, і ми всі засміялись.
Він сміявся задоволеним сміхом вчителя, який навчив все ж своїх учнів чомусь. Ми - гордим сміхом учнів, які щойно здали екзамен на погану трієчку.
Нам було страшно ДО ВСИРАЧКИ, але не цим ми були задоволені - а тим, що нарешті навчились головній задачі- не боятись говорити, що тобі страшно. Немає більшої мужності, аби зізнатись у своєму страху. Зізнатись і прийняти його, щоб потім посміятись над ним.
Якщо пощастить мати це потім.
... "А вони ж також бояться, думав він, знову вмощуючись у "пежо". Бояться, бояться, високолобі... Але так і має бути. Вони повинні боятися навіть більше, ніж усі ми, звичайні міщани, разом узяті. Ми ж просто нічого не розуміємо, а вони принаймні розуміють, до якої міри нічого не розуміють. Дивляться в це бездонне провалля і знають, що неминуче їм туди спускатися, — серце заходиться, але спускатися треба, а як спускатися, що там на дні і, головне, чи можна буде потім звідти вибратися?.. А ми, грішні, дивимося, так би мовити, в інший бік. Слухай, а може, так і треба? Хай воно собі йде все своїм робом, а ми вже проживемо як-небудь. Правильно він сказав: найгероїчніший вчинок людства — це те, що воно вижило і збирається вижити надалі... " ...
Чому я завжди згадую про Ендрю, коли читаю цей відчайдушний виплеск страху від Нунана з "Пікніку на узбіччі"?
Чи тому, що він завжди сміявся:
- Існують оптимісти й песимісти. Але слухати треба добре поінформованих реалістів. З ними якось все зрозуміліше.
Він був якраз тим добре поінформованим реалістом. Він найкраще знав всю глибину прірви, до якої ми можемо впасти - і найкраще він знав, що в цю прірву доведеться лізти найперше йому самому.
Насправді я вам усе це не раз писала.
Насправді, коли у відповідь на мій вчорашній пост, мені понаписували:
- Ви, така мужня жінка, а тепер сієте паніку!
- Ми так вірили у вашу мужність, а ви боїтесь якогось коронавіруса!
я посміхалась, читаючи ці коменти.
Я згадувала закіптюжені, обвітрені обличчя тих добре поінформованих реалістів, які у відповідь на питання:
- Страшно було?
відповідали, розквітаючи дитячими посмішками:
- До всирачки!
І після цього вони знову й знову лізли до прірви, мої дорогі добре поінформовані реалісти. Вчителі мої, які навчили мене головному - боятись на війні. Боятись правильно. Боятись мужньо, НЕ БОЯЧИСЬ говорити про свій страх.
Чомусь завжди до прірви лізуть першими саме вони - ті, що бояться. Бо добре знають, що там.
Мабуть, мені завжди хочеться і вам передати частину того правильного страху - страху добре поінформованого реаліста. Беріть. Мені не жалко. Ну, кому? Підставляйте руки! Ходіть до мене, я навчу вас говорити, широко всміхаючись:
- Так! Мені страшно до всирачки! - і знову лізти до прірви.
Тиша...
Немає черги...
У мене мало бажаючих цьому навчитись.
Цьому навчитись завжди мало бажаючих. Людство влаштоване так, що заглядати до прірви воно взагалі не дуже бажає. Хоча і неухильно туди прямує.
... о шостій ранку мені наснився сон.
Ми разом з Ендрю ходили полем після бою і сортували поранених.
- От бачиш, ти казав, а я вмію сортувати поранених. - казала я йому.
- І як тобі ця справа? - питав похмуро він.
- Жорстка. - відповідала я.
Мене розбудив дзвінок.
- Ендрю двісті. - сказали мені.
- Ні... - відповіла я.
І повторила:
- Ні, ні...
Це було другого вересня п'ятнадцятого року.
Та прірва відпускає не всіх. Але я хочу передати вам слова мого товариша і вчителя:
- Не бояться лише ідіоти. Не бійтесь зізнаватись в тому, що ви боїтесь. У цьому є найбільша мужність.
Я думаю, це добра практика для добре поінформованих реалістів.
Та прірва відпускає не всіх. Але завжди є поруч люди, які у відповідь на просте питання - чи страшно тобі? - всміхнуться широко і скажуть:
- До всирачки!
і знову й знову полізуть до тієї прірви.
Військові, які знову й знову повертаються на фронт.
Лікарі, які знову й знову йдуть до своїх інфекційних відділень.
Волонтери, які мчать - хто до фронта, хто до лікарні, незважаючи на будь-які карантини.
Я теж час від часу звично заглядую до цього провалля - а, повернувшись, поливаю квіти і тримаю небо над тими, хто лишився там - лишився, тримаючи небо наше.
Тому, якщо ви хочете справжньої мужності - всміхніться широко і скажіть самі собі:
- До всирачки!
Це непоганий девіз.
А потім полийте кіти і потримайте небо.
Правильно я кажу, вчителю?
Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2656547.html.
Tags: ато, донбасс, история, леді діана, луг%андония, менты, піар, сбу, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments