Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Diana Makarova · ВІСІМ ПРАВИЛ СУЄТИ

СУЄТА СУЄТ
Блогери на низькому старті.
Блогери завжди на низькому старті.
Хто б не був при владі - блогери одразу заявляють про себе і випинають свої блогерські регалії як стенд до продажу. Блогерам хочеться їсти.
Я була двічі у Адміністрації Президента за минулий строк, і двічі в Офісу Президента нинішнього. Цього мені вистачило, щоб зрозуміти і тоді, і зараз - системних змін не передбачено, йде те ж саме затикання дірок у нашому сУдні (чи суднІ, в даному разі не так вже і важливо, раз ми говоримо про владу), як і раніше. Тоді нащо я там як блогер, як волонтер? Досить того, що я й так працюю на затикання дірок. А якщо буду працювати затикачем обіруч з владою - ну, хіба називатись буде красивіше.
І більше я туди не приходила, ні до АП минулого президентського строку, ні до ОП президента нинішнього.
Але кожного разу я бачила, як в'ються там в'юнами блогери. Як ходять вони практично з фанерними щитами на грудях - "Шукаю роботу"
Я бачила, як вився в'юном Вовнянко, як випинався він і так, і етак - ну, помітьте ж мене! Ну, ось я, баришня ліг і просють, беріть вже мене на роботу.
Я бачила, як гордо, але запопадливо пропонував себе і тій, і нинішній владі Мартін Брест - мабуть, лише Мартін здатен пропонувати себе настільки гордо-запопадливо. З високо піднятою головою, ось я, беріть мене тепленького, за попереднього ставка була такою-то, розраховую на таку ж в еквіваленті перерахунку на курс долара. Головне - гордо. Втім, досить запопадливо.
Я чула, як натякає Трегубов - ну, ми ж, мовляв, професіонали, ау, зеленські, зверніть на нас увагу, а нє то! - єслі ви нє отзовьотєсь, ми напішем в Спортлото!
Я розуміла, як сяє щит "Шукаю роботу" на грудях у Макарука та Грома.
Я вже мовчу про Арестовича, ви про нього й так знаєте, а щоб ви знали це ще в 14-му, коли саме ваші лайки та репости надали цьому продажному потужний злет.
Будь-хто з цих всих та інших готовий писати за гроші будь-якому господарю, клянусь вам Ігорем Бігданом, вправним майстром перевзування у повітрі. Клянусь забігами цих "чесних" порохоботів до нинішньої Банкової. Дорожка ними туди протоптана, фанерні щити "Шукаю роботу" сяють на випнутих грудях.
Я посиділа з ними за круглим столом конференції, помилувалась, як вони себе пропонують - досить, нецікаво. Це була не конференція, куди я йшла з цікавістю, а ярмарка вакансій блогерів та журналістів. Свят-свят-свят, я не по ярмарках. Вийшла, пореготала, подивилась, як вони кучкуються на тему "візьмуть, не візьмуть?" - і втекла, роняя шпильки. Як втікала я з таких ярмарок за минулого президента, виводячи для себе перше правило:
1. НЕ СТІЙ НА ЯРМАРЦІ ВАКАНСІЙ. ЦЕ ПРИНИЗЛИВО.
Тоді ж я вивела для себе й друге правило:
2. КОЛИ ТЕБЕ ЗАПРОШУЮТЬ НА ЯКІСЬ ЗАХОДИ - БУДЬ ОБЕРЕЖНОЮ. ЦЕЙ ЗАХІД МОЖЕ ВИЯВИТИСЬ ЯРМАРКОЮ ВАКАНСІЙ. А ЦЕ ПРИНИЗЛИВО.
Я не знаю, ЯК треба хотіти їсти, аби йти на такий самопродаж.
Так само я не знаю, ЯК треба хотіти їсти, аби йти працювати на канали 112, ЗІК, "Наш" та інші подібні, яскраво-продажні (щоправда, інших в нас вже якось і нема)
Ну, тобто, ви зрозуміли - я не знаю, як можна продавати Слово. Твоє власне слово.
Тут ви хмикнете, ти що, мовляв, з дуба впала? Слово продається, таке життя.
Але у мене є відповідь - я родом з сім'ї журналіста. Старого журналіста, який жив і працював в Радянському Союзі, але якось примудрявся писати тільки те, що хотів писати сам. Як можна було примудритись робити це в Радянському Союзі? А дуже просто. Лише фріланс, хоча тоді не знали такого слова, фрілансери називались позаштатниками.
Мій тато в журналістиці завжди бився за справедливість, отаке високе слово, але куди дітись, коли до нього ставали черги принижених та зневажених, і тато розбирався у їхніх справах, і рив тему, гасав по інстанціях, потім зачинявся на ніч - і на ранок на нас чекали товсті конверти, які ми відносили на пошту. І ми знали, що скоро десь у обласній, а чи може республіканській, вийде стаття про багатодітну сім'ю, яку відсунули від черги на квартиру, бо терміново потрібна була до весілля квартира сину якогось партійного бонзи.
Ми розуміли також, що це лише початок шляху. Закінчитись кожна така історія могла по-різному. Або багатодітна сім'я отримувала квартиру, а партійний бонза злітав зі свого крісла - або приходила коротка відповідь з редакції, що віднині татових матеріалів присилати не треба, редакція від них відмовляється. Що ж, навіть в такому випадку тато продовжував стукати в двері інших редакцій, і багатодітна сім'я таки отримувала квартиру, а тату приходив конверт з дружнім листом від редактора, який запрошував тата на розмову.
При одній такій розмові я була присутня.
Редактор вибачався перед татом, косячись на мене. Я кришила печиво і уажно слухала. Присутність дівчинки в плани редактора не входила. Навіть не знаю, навіщо тато взяв мене на ту розмову. Хоча ні, знаю. Мабуть, для того, щоб я запам'ятала, і тут працює головне правило
3. ПРОБИТИ МОЖНА БУДЬ-ЯКУ СТІНУ, ЯКЩО ТИ ЙДЕШ ЗА ПРАВЕ ДІЛО
Праве діло й чесність.
Це так просто, братця. І цієї простоти давно нема. Є лише доцільність й недоцільність. Я це знаю абсолютно точно, бо пробивала чергові стіни, коли геть усі редакції й канали не могли (боялись) писати й говорити про справу Ендрю, про справу Марківа, і чого нам коштувало все ж витягувати на світ ці теми, знаємо лише ми. І ті редакції, які:
- Ладно, давайте, ви дасте інтерв'ю...
потім:
- Ой, погано записалось. Здається, під час інтерв'ю в нас зламався диктофон... Давайте якось іншим разом. Колись...
або:
- Ой, в нас не було часу розшифрувати інтерв'ю, а тепер воно вже неактуальне. Давайте іншим разом. Якось...
Я все це знаю, я посміююсь, дивлячись на нашу журналістську братію, я розумію, що вони заручники своїх зарплат. Я також радію, що знаходились журналісти, які все ж бовкали в цю холодну воду "доцільно-недоцільно" і випускали власне слово. Честь їм і хвала до часу.
Не те блогери.
Блогери працюють лише на самих себе. Начебто.
Але їсти хочеться. Тому й існують ярмарки-продажі блогерів. Тому й лунають полум'яні слова Мирославів Гаїв та Тімів Златкіних, Ігорів Бігданів та Арестовичів. Тут же ж як - чим полум'яніше ти прокричиш, тим більші твої ставки на ярмарку-продажу.
Це - суєта суєт...
СУЄТА НАВКОЛО ДИВАНА
Але, цінуючи власне слово настільки, наскільки мені його ніхто не диктує, вляпалась якось я в іншу суєту.
Одного разу, написавши щось гостре, болюче особисто мені, а це було питання знову ж про фронт - почула дзвінок, і схвильований голос в трубці сказав:
- Диночка, ты написала прекрасно. Но вот в этом абзаце, мне кажется, ты неправа. Ты слишком горячо сказала об этом, ты не подумала. Надеюсь, в следующий раз ты все же подумаешь лучше...
Голос належав одній з соратниць, однодумців, тому зауваження я вислухала, чом би й не вислухати. І палко почала доводити власну правоту, як я її бачила. Розмова затяглась, в результаті я не встигла зробити якусь фронтову роботу. І я досадливо скривилась.
Далі таких дзвінків почало ставати більше. Мені писали і телефонували, і кожного разу звучало:
- Диночка, я с тобой согласна, но вот здесь ты неправа. Ты должна была написать по-другому.
Чуєте? Почало звучати слово - должна. Тобто, повинна.
Таких дзвінків і звертань стало дещо більше, підключились ще хтось з соратників. Начебто соратників. Мені вказували:
- Не вспоминай о прошлом президенте. Не надо его трогать, сделай вид, что его вообще не было.
- Как не было? - дивувалась я.
- А вот так. Забудь о первых годах войны и всех проколах. Просто забудь. Говори о нынешнем дне.
Я питалась - як? Тобто, я маю забути про Дебальцеве та Іловайськ, Зеленопілля та Слов'янськ, забути всіх загиблих у ці дні, забути злодійство у армії, забути нелюдське ставлення, забути тридцять другий блокпост?
Так, я не помилялась. Саме це мене й просили забути. І говорити про нинішній день. Тобто, он є новий президент, критикуй його, ти ж полум'яна, ти можеш.
- Та це само собою. - відповідала я. - Але як ви не розумієте, що ми не можемо розглядати якісь окремо взяті роки війни, ми мусімо розглядати баги системи в комплексі?
Отака я була дурна, я бачу, що ви вже смієтесь. Я дійсно доводила людям ці прості речі, щиро вважаючи, що вони чесно не розуміють особливостей системного підходу.
Тут ключове - чесно. Чесності якраз не було, бо все вони розуміли - була політична доцільність їх особистої редактури. І тут я вивела для себе наступне првило
4. КОЛИ ХТОСЬ ПОЧИНАЄ ТОПИТИ ЗА ЯКОГОСЬ КОНКРЕТНОГО ПОЛІТИКА - НА ЧЕСНІСТЬ ЦІЄЇ ЛЮДИНИ ВЖЕ НЕ РОЗРАХОВУЙ
Тим часом їх ставало дедалі більше. Тепер вони вже диктували наступне:
- Вы пишете непонятно. Проще надо, проще. Люди не поймут.
Я не розуміла, мені пояснювали "на пальцях"
- Ну, смотрите. Вы пишете обзор фронта, ссылаясь на Кэрролла. Какая-то Алиса в стране чудес. Вы думаете, кто-то это читал? Вы думаете, люди поймут ваших героев? Или вот вы пишете по Булгакову, по Гоголю. Да кто это читает? Да ваш рейс "Пропала грамота" вообще никому непонятен! Проще надо. Вот вы делали рейс, ссылаясь на мультик "Трое из Прстоквашино", вот это хорошо, это понятно всем.
Я реготала. Але вони не помічали й продовжували:
- Или вот какой-то Дон Корлеоне. Ну, кто такой этот Дон, что вы даете шуточки о нем, да еще из фронта? Кто его знает? Проще надо, давайте какие-то патриотичные песенки, какие-то стишки, людям это нравится.
Але доконала мене дефлорація. Я влила це слово до тексту, вітаючи людей з втратою політичної наївності - і моя редакторська аудиторія просто вибухнула:
- Ну, вот зачем вы применяете такие сложные слова и аналогии? Ну, люди же не поймут... Какая еще дефлорация, что это вообще такое...
І я не здивувалась, коли навесні 19-го усі ці мої добровільні редактори почали кричати й істерити, матюкаючись і кричати в сторону народа:
- Бидло!
В нас слово бидло під забороною. Ми взагалі не вважаємо людей за бидло, навіть тих, хто опинився нижче риски бідності, навіть вкрай недалеких людей. Ну, от не зустрічала я серед народу бидла, от що ти скажеш.
Тому тут я вивела наступне правило
5. ЯКЩО ТИ СТАВИШСЯ ДО НАРОДУ ЯК ДО БИДЛА, НЕ ДИВУЙСЯ, ЯКЩО НАРОД ПОСТАВИТЬСЯ ДО ТЕБЕ ТАК САМО
Тим часом ми вже реготали, ми просто катались зо сміху, читаючи замітки наших непрошених редакторів. Але крізь наш бурхливий сміх прослизало вже чітке розуміння, що нас намагаються виліплювати в рамках, поставлених нам нашими самовольними редакторами. Ліпити нас - було помилкою наших редакторів. Але головною помилкою моєю було те, що я згоджувалась на ці довгі й безцільні діалоги. Я намагалась довести людям свій погляд. Щиро не розуміючи, що - як? ну, як можна не розуміти таких простих речей? Ось ми поговоримо, я донесу свою думку, люди зрозуміють...
Все вони розуміли. Ось чого я не врахувала. Їм просто треба було диктувати мені, що писати, як писати. Така у них була задача.
Повторюю - вони були начебто соратниками. Вони начебто робили одну справу зі мною. Я поважала їх, тому я витрачала час на них. Начебто наш спільний час для нашої спільної роботи. Аж доки я не звернула увагу на те, що наша спільна робота ділиться якось нерівномірно.
- Ми вантажили машину на фронт.
- Вони приїздили і починали говорити, відриваючи нас від цієї роботи. Я все очікувала, що вони й самі візьмуться до завантаження машини, але вони просто говорили і потім, обнявши нас на доріжку, їхали додому. А ми довантажували машину і виїздили на пару годин пізніше задуманого часу.
- Ми робили закупки. Ми вишукували, де що подешевше, гасаючи за балансом "ціна-якість".
- Вони писали нам в приватні і досадували, що ось, вони зайняті, в них робота, потім візит в гості, вони вже домовились, тому вони не можуть взяти участі в закупках. Розмова затягувалась, мені знову щось доводили, вже на бігу йдучи у гості, розказуючи нам, що ми ПОВИННІ писати.
- Ми гасали фронтом.
- Вони писали нам смс, тарабанили дзвінками, розказуючи, що саме ми мусімо написати на своїй сторінці з фронту.
Одного разу я не витримала і покликала їх на фронт.
Вони шарахнулись, гнів та зневага биснули в їхніх очах - як? Нам пропонують таке? Та ти взагалі розумієш, з КИМ ТИ ГОВОРИШ, смерд? Та що ми, бидло, щоб гасати фронтом?
Потім вони себе опанували і пояснили, що не можуть, що мають кволе здоров'я, що не вміють вести машину трасою, ще щось і...
... і поїхали до турпоїздки. Ведучи машину трасою, ага. 🙂
Ми вже починали щось розуміти і надалі я час від часу кликала їх на фронт. Тут ми завмирали і з усмішкою очікували на нові відмазки.
Кожного разу їм щось заважало і кожного разу, прочитавши нам чергову лекцію про те, що саме ми ПОВИННІ писати - вони їхали в якихось своїх справах. У них завжди були справи - фестивалі, тури вихідного дня, якісь гостини, та й взагалі в них кволе здоров'я...
Я читала ці пояснення, влізаючи до фронтового автомобіля, балансуючи на тростині, тамуючи крик від болю в порушеній спині, порушеній нозі, пухлина росла в моєму пузі...
... я їхала на фронт.
... вони їхали до турпоїздок.
О, ні, вони таки брали участь у спільній нашій справі - вони приносили якісь суми для фронта. З тим, щоб, помахавши рукою і скрикнувши:
- Ви ж пишіть нам з дороги, ми ж хвилюємось! - поїхати далі у своїх власних справах.
Кожному по способностях, ми це розуміли. Ми не наполягали. Кожен робить що може.
Але писати з дороги ми мали обов'язково. Відмова не розглядалась. Ми мусіли писати смс з кожної точки, де ми були. Бо вони тут, в Києві, чи в своїх турпоїздках, хвилювались, бо в них хворі серця, хворі спини, хворе ще щось, ми ж ПОВИННІ берегти їх здоров'я та нерви.
І ми пішли на це, ми якось відчули цю повинність, бо вони ж хворі, в них же серця і все таке.
Ми писали їм з кожної точки. І якщо я на фронті завжди плутаю сліди, я ніколи не дам одразу фото з позиції, я дам його за пару днів після того, не знаю, навіщо я це роблю, це просто дії досвідченого фронтового волонтера - але моїм дорогоцінним хворобливим редакторам я давала смс одразу. Тобто, по наших смс можна було чудово прослідкувати наші рейси. Вважалось, що наші дорогі редактори тоді спокійніші, тоді вони краще сплять.
Все припинилось після однієї історії.
... Ми затримались на КСП одного батальйона. КСП було дуже близько до передової, стояв час о пів на дванадцяту, коли ми вирушили на зворотній шлях.
Ми мали дві дороги на вибір - довгу й заплутану, безлюдну, зарослу нечищеними лісополосами, ямисту й неприємну - і швидку, яка миттю виведе на трасу, але проходить повз лінію фронта, ну дуже близько, отаку звичайну фронтову рокаду.
Військові нам порадили їхати тією рокадою, ми ризикнули. Щоправда, вже вийшовши на ту дорогу, я зателефонувала попередникам цих позицій, вони закричали:
- Йой, та ви з глузду з'їхали, та хіба можна вночі їхати тією дорогою, та які довболоби вам це порадили, виключайте фари і женіть швидко!
Ми виключили фари.
Ми виключили геть все. В нас є така приблуда, що виключає всі бортові вогні, а панеь ми затуляємо шарфами й куртками. Світило трохи місяця, і ми погнали щодуху.
Санді, наш штурман, прикривала приглушене світло мобілки, бо прокладала шлях. Ми мусіли не проскочити один поворот. Ми добре знали цей поворот, але такої напівтемної ночі ми запросто могли його проскочити. А проскочити його - однозначно загинути, бо ми тоді влітали на геть заміновану дорогу, нас про неї сто разів попереджали і нинішні військові, і попередники, та ми й самі її добре знали, і знали, як непомітно навіть вдень вискакує той поворот. Тож ми дивились пильно в темряву, гілки посадки, що праворуч, шарпали машину, я сиділа біля вікна і звично інстинктивно відхилялась від тих гілок.
Спалахнуло світло екрану мобілки.
Потім ще раз.
Потім ще й ще.
То наші редактори писали нам схвильовані смс:
- Где вы???
Ми не могли відповідати. Тут або мчиш і дивишся пильно, або пишеш щось в смс. Але наших редакторів це не цікавило. В них хворі серця, в них хворі нерви, тому вони мусять конче зараз знати, де ми є і що з нами.
Мобілка спалахнула вісім разів!
Вісім разів прийшла одна й та ж смс з одним і тим же запитом:
- ГДЕ?
Якби ми ховались десь зараз в кюветі, така восьмиразова смс запросто здала б нас. Якби ми зачаїлись десь перед сепарським блок-постом - така смс здала б нас на раз, а тут мова йшла про вісім разів.
Я не знаю, що треба мати в голові, аби сидіти й тарабанити одну й ту ж смс, начебто це якось поможе. Начебто це не зашкодить. Я не знаю, як треба уявляти фронт і волонтерські шляхи по ньому, аби робити таку підставу.
- Дай їй відповідь. Заткни цей фонтан. - втомлено сказала я.
Санді схилилась і скрючилась десь між сидінням і підлогою, аби швиденько дати відповідь, затикаючи схвильований диванний фонтан.
Замінована дорога була десь поруч, ми вдивлялись. Я була змучена, я на хвильку закрила очі, Рітка не відцифрувала, напередодні була буря і поскидала всі таблички з написами "Обережно, міни!" - і, коли Санді відірвалась від обов'язкової цієї грьобаної смс, я перелякано відкрила зморені очі - ми зрозуміли, що мчимо по мінному шляху.
- СТОЯТЬ! - закричала я.
Завищала і захрускотіла АБС.
- Задом... Обережно... Здавай. - сказала я, намагаючись виглядати спокійною.
... ми вибрались.
Ми не встигли заскочити критично далеко.
Ми вийшли на правильну дорогу і зробили ще кілька небезпечних кілометрів. А тоді, вже на трасі, нашій українській трасі, я попросила зупинити машину, вийшла й закурила. Я набрала нашого редактора і пояснила все - як ми заради тих смс вискочили на мінну трасу, як ми могли загинути, як треба нишкнути й терпляче чекати, коли немає новин з фронта. Я вичитувала людину, так, і мене можна зрозуміти.
У відповідь мені обурились і образились. У відповідь мені пояснили, що ось тут же люди хвилюються, що ми повинні думати про них, тих, хто хвилюється за нас. І далі мені знову почали пояснювати, що я повинна писати на своїй сторінці у фейсбуці.
І саме тоді, курячи на тій трасі, на яку ми щойно вискочили з чергової задниці волонтерських доріг, я раптом задала собі питання:
- а чому я повинна гинути тільки із-за того, що хтось, сидячи десь на дивані, хвилюється про СВОЄ хворе серце?
- чому повинен гинути мій екіпаж, і моя донька, між іншим в ньому, тільки тому, що ми мусімо подбати про чиєсь схвильоване серце, яке перебуває десь далеко, на теплому дивані?
І, як висновок:
- Чому я повинна влізати в цю суєту навколо чийогось дивану? Якщо ці дивани явно думали лише про те, як заспокоїти себе, а не про нас. І там, на тій фронтовій трасі, вивела я для себе наступне правило
6. НЕ ДОЗВОЛЯЙ ЕГОЇСТАМ ЖИВИТИСЬ ЗА ТВІЙ ВЛАСНИЙ РАХУНОК.
НЕ ДОЗВОЛЯЙ ЧУЖИМ ІСТЕРИКАМ ЗБИТИ ТЕБЕ З ПРАВИЛЬНОГО ШЛЯХУ.
ЗАПАМ'ЯТАЙ - КОЛИ ТИ НА ШЛЯХУ СВОЄЇ РОБОТИ, Ц ШЛЯХ ОБРАНО ПРАВИЛЬНО, ЧУЖІ ІСТЕРИКИ ТЕБЕ НЕ СТОСУЮТЬСЯ.
ВСЯЧЕСКА СУЄТА
прості правила, правда? І ми ж всі їх знаємо. Але знати й виконувати - різні речі.
Бо мої редактори, оці самі люди, про яких я й розповідаю, продовжували дзвонити й писати у відповідь на кожен мій пост. Більш того - вже після кожного посту, написаного мною, я відкидувалась на спинку крісла (автомобільного чи домашнього), якогось фронтового стільця чи лікарняної койки, і починала очікувати на дзвінок чи повідомлення.
Мої редактори не барились, і знову звучало в трубці:
- Диночка, ты написала хорошо, но вот это ты должна была написать иначе.
- Так напишіть. - спробувала відповідати я.
Ну, от дійсно, у всіх є сторінки у фейсбуці, і раз ви так добре знаєте, що саме треба писати - то чом би вам і не написати?
У відповідь я чула, що от їм ніколи, а так вони-то, конєшно, можуть. Вони міють писати, у них за твори в школі були п'ятірки. І в них вищі освіти, тому дарма я сумніваюсь, що вони можуть щось цікаве написати, а в когось навіть кандидатські.
- Та я не сумніваюсь, що ви! Тим більше пишіть! - давно вже реготала я.
Тут мені пояснювали, що в них багато роботи, їм ніколи, та й здоров'я, знаєте...
Здається, я вже знала.
Кінець цього добровільного редакторства не забарився.
З останнього рейсу минулого року я повернулась вже лежачи. Мене витягли з машини, вклали до ліжка і я почала готуватись до операцій. Я вже розуміла, що час прийшов, що я розвалилась абсолютно, що доки не полатаюсь, шляху не буде. Тим часом мої редактори зателефонували мені й сказали:
- Дина, вот ты что-то такое очередное написала... Ты написала неправильно, ты написала плохо. Мы думаем даже, что ты работаешь против Украины.
Я поклала трубку.
Я лежала в болю. Біль супроводжував мене тепер вже увесь час. Я згадувала шість років, які пройшла Майданом і фронтом - розриви калібрів, які я чула, спалахи зарева над палаючими містами, біль від контузії, і як припиняли працювати м'язи, як задихалась після двосторонньої пневмонії й плевриту, не знаючи, що це пневмонія й плеврит, бо в цей час мчала фронтом. Як куталась до капюшона, бо вибите скло в машині, а мала на той час температуру - якою б не була дурною, та мала все ж розуміння, що температура 38 і мінус десять за бортом при відкритому вікні на швидкості - речі якось малосумісні.
Я згадувала, як стрибала до бліндажів і як пірнала до бомбосховищ, а чи звичайних підвалів, що заміняли бомбосховища.
Я згадувала, як зганяли нас з гірки до нижніх бліндажів, коли починали працювати гради, а ми пручались, бо ще тут не з усіма поговорили, не все роздали.
Я згадувала спеку фронта і вітри фронта, морози фронта, і те, як мерзнуть ноги в благих чобітках, коли тупцяєш десь на 29-му блокпості. Я також згадувала, як свистять кулі в посадці за Новгородським і чим той свист відрізняється від свисту куль на Пєсках.
Я згадувала запах розкладених тіл, які пролежали прикопаними в землі і які було викопано через два тижні - і чим той запах відрізняється від запаху згорілих тіл, які було вишкребено зі згорілої техніки.
Я згадувала, як мчати за машиною з пораненим взимку - і як мчати за точно такою машиною влітку. Як кричати в телефонну трубку:
- Так, в нього черепне і живіт. Так, серйозно, кишки вивалені.
Я згадувала, як замерзали на трасі, в очікуванні підмоги, в одному спальнику на трьох.
Я згадувала, як заносили мене до волонтерської Швидкої, підібравши на спеці 40, як тицяли до писка кисневу маску.
- Так от що це означає, працювати проти України. - криво всміхнулась я.
Я не збиралась вже пояснювати моїм редакторам нічого. Вони вирішили самі за себе, не вигадавши нічого кращого як почати обсмоктувати мої кісточки, лаяти мене й виховувати заочно - саме тоді, коли я вмирала в реанімації.
Моїх редакторів зрозуміти нескладно. Світив гроб, а лаяти й обсмоктувати одразу після гроба некомільфо. Прийдеться хвалити, мертвих завжди хвалять, а що ж подумають, коли вони будть мене хвалити - адже я так і не виправилась, так і не стала писати в заданих рамках.
Неувязочка.
Тож треба встигнути зараз, до гроба, доки ще жива. І мої редактори жерли мої ще живі кістки, аж хрускіт стояв над фейсбуком.
Це дуже прикольно, я вам скажу - прочитати таке обглодування твоїх кісток, лежачи й вмираючи в реанімації.
- Дина, вот ты написала ... - невдовзі після цього написала мені одна з моїх редакторів.
- Я не хочу ні з ким з вас говорити. - відповіла я їй.
Я написала так, наче сказала - вон, бидло. Якби я говорила слово бидло. Я написала так, неначе матюкнула й послала у відомому напрямку - якби я вміла матюкатись і посилати.
І після цього я вивела ще одне правило:
7. ЯКЩО ЛЮДИНА ПІДЛА В ЧОМУСЬ ОДНОМУ - ВОНА БУДЕ ПІДЛОЮ В УСЬОМУ.
ЯКЩО ТИ НЕ ХОЧЕШ ПІДЛОСТІ НА СВОЇХ ШЛЯХАХ - МІНІМІЗУЙ КІЛЬКІСТЬ ПІДЛИХ ЛЮДЕЙ НАВКОЛО СЕБЕ
... пройшов рік.
Один з найскладніших років в моєму житті. Рік, коли я вмирала й піднімалась, і знову падала, і знову піднімалась.
Я вижила. Ви витягли мене Звідти, з Там-того... Я пам'ятаю кожне ваше слово, кожну вашу допомогу, кожну руку, простягнену мені. Усе це - щастя, люди.
Я продовжую працювати для фронта - МИ продовжуємо. Що би я змогла сама, без своїх товаришів, без моїх вірних плечей, рук та мізків, без вашої допомоги, дорогі читачі... І я щаслива цим.
Мені важко, я ще реабілітуюсь - та все ж запах фронта вже вривається в мої ніздрі, та чи я змогла б без нього довго, господи... Я мчу тим фронтом, і я щаслива.
Жити.
Робити свою справу.
Любити рідних своїх і своїх товаришів.
Це все таке щастя, люди - мені здається, я заново відкрила для себе його за цей важезний, але такий щасливий рік.
Десь у куточках інтернета кублиться Клуб Ображених Діаною Макаровою. Там і досі йдуть недоговорені розмови, там сплелись в один клубок порохобот і зеленобот, юлефан і невідомо чого філ, майданівець і антимайданівець. Там все це неважливо, там є одна страстна тема - за що нас послали?
Чому нам сказали - вон?
Сказали і послали, навіть не сказавши цього, але ж ми відчули - то чому і за що?
Там в єдиному екстазі цілуються у вуста і взаємопогладжують одне одного:
- люди, які намагались обікрасти Ф.О.Н.Д., і тому були вигнані
- дамочка, яка хотіла на фронт лише тому що там воєнні, красиві, здоровенні, вона й сама зрозуміла, що ми не про це
- дівонька, яка все намагалась знайти фронтові романи, ну дуже романтична натура, але ми не про це, тому нафіг, дівонько
- хороші й приємні у всіх відношеннях люди, які були приписані до Ф.О.Н.Д.у, аби повідомляти про внутрішні справи кудись нагору (стукачі), я вас притримувала біля себе, вірна заповітам Дона Корлеоне "Тримай друзів близько, а ворогів ще ближче", мені набридло з вами панькатись, нафіг, нафіг, у мене пероцінка цінностей, мені ці ігри набридли
- люди, які змогли легко переступити через тіла загиблих наших товаришів і пішли на співпрацю з їх ймовірними вбивцями, я гидливо видалила вас
- парнішки, які їхали з нами і хутенько озирались на позиціях довкола в пошуках "а у вас можна взяти гранатку, а патрончиків..." - ми видалили вас якомога швидше, ми не про це
- і люди, які чомусь вважали, що можуть диктувати нам - як жити, що писати, кому й чому вклонятись і чи вклонятись взагалі
Десь там клубочиться образа, десь й досі лунає:
- Она не слушалась нас...
- Она жестокая, как можно так с людьми, а если у меня любовь, ну, и что, что у меня муж на фронте, а у него жена? Как єто касается Ф.О.Н.Д.а, что, сразу выгонять?
- Ну, подумаєш, сказала я військовому, щоб тебе вбили на тому фронті, якщо ти голосуєш не за того політика! Та жаль, що його не вбили, якщо він не так голосував! Так що ж, за це одразу в бан?
- Ой, подумаешь, обсудили ее в интернете. Ну и что, что она тогда умирала? Не умерла же?
- Я, між іншим, гроші давав. Могла б і прислухатись, і писати, що я хотів. Яжгрошейдавав!
- Ну й що, що ми співпрацюємо з ймовірними вбивцями нашого товариша. Це ж не доведено, що вони вбивці. От коли буде доведено...
- Так, ми знаємо, що вони ганяють контрабанду. Ми навіть знаємо, де, хто, коли й куди. Але ж ми разом з ними не ганяємо. Просто співпрацюємо.
- Так, я розумію, що моя волонтерська допомога зараз йде контрабандистам. Але мені сказали, що якусь корисну роботу вони теж роблять. І взагалі мені пофіг, кому йде моя волонтерська допомога.
- Я ей говорила, что надо писать, а она не хотела меня слушать...
... ви не уявляєте, які виростають крила, коли ти розумієш, що це кубло окремо, а ти окремо. Ви не уявляєте, скільки щастя від того, що ти колись перестав панькатись з цим кублом і послав його - навіть не посилаючи вголос, але давши зрозуміти, що геть.
І, може, ви навіть уявляєте, як пишеться, коли ти точно знаєш, що після твого поста не пролунає дзвінок і не прозвучить оце, начебто дружнє:
- Диночка, ты написала в целом правильно, но вот об этом писать не надо было. А вот об этом ты вообще зря написала. И вообще, ты пишешь слишком откровенно, так нельзя. И вообще, ты должна не писать о том, что...
І я все думаю - чому я тримала ОЦЕ поруч? Безжально виганяючи тих, хто бачив Ф.О.Н.Д. як можливість притирити гроші, можливість поїхати на фронт і знайти там фронтовий роман, можливість бувати у Ф.О.Н.Д.і і відпрацьовувати гонорари стукача - я все ж тримала оцих доброхотів, які капали мені щоразу:
- Диночка, ты написала в целом правильно, но вот об этом писать не надо было. А вот об этом ты вообще зря написала. И вообще, ты пишешь слишком откровенно, так нельзя...
можливо, я їх все ж поважала...
можливо, я їх все ж любила...
можливо, я вважала, що колись вони все ж зрозуміють, що коли хочеш щось написати - пиши, золотце, сам. І нікому свою волю не диктуй.
Не знаю. Але я така щаслива за цей рік, коли їхні турботливі голоси стихли в мене за плечима. Тим більше, що на фронтовій роботі Ф.О.Н.Д.а це не сказалось. Ми як робили цю роботу самі, так її й робимо.
І є ще статистика. Ніколи за роки фронта в мене не було такого притоку читачів, як за цей рік. Здавалося б, чому? Чи не тому, що писатись сталось вільніше, коли точно знаєш, що ніхто не стоїш за твоїм плечем і не капає:
- Диночка, ты написала в целом правильно, но вот об этом писать не надо было. А вот об этом ты вообще зря напи...
Тому коли я дивлюсь на черги журналістів щодо продажу на нерукопожатні канали... коли дивлюсь на черги блогерів в ОП на ярмарку вакансій, так, як до цього в АП...
я все думаю - люди, чи воно того варте?
Чи годиться продавати найбільше щастя, найбільшу волю - волю вільного слова. Свободу вільної совісті.
Та я картоплю вирощувати буду й продавати на ринку - а волю свого слова не продам.
Як мій тато.
Як багато хто.
і тут я виводжу останнє правило цього довжелезного тексту:
8. ТВОЯ ОСОБИСТА ВОЛЯ ЗАЛЕЖИТЬ ЛИШЕ ВІД ТЕБЕ, БЛОГЕРЕ.
ЖУРНАЛІСТЕ.
І ПРОСТО ЛЮДИНО.
... невже цей текст хтось дочитав?

- Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2718886.html.
Tags: леді діана, порошенко, свобода змі, україна
Subscribe

promo don_katalan декабрь 29, 2014 14:39 116
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment