Сьогодні ми повернулись з фронтового рейсу. Він був незвичайним, хоча б тому що пройшов у повному мовчанні нашого ефіру. А як нам було не мовчати, коли ми тільки й дивились, що ми танцюємо наразі - вальс чи танго.
Вальсували наші машини на льоду, сам бог велів.
Танго було вже на дорозі в гребеня, де напрямок дорогою назвати важко, там лише колія від важкої техніки. Так я вам скажу - коли машину викидує на узбіччя цієї колії і хвацько розвертає з нахилом убік, а ти питаєшся у командира:
- А що в нас з узбіччями?
і він тобі відповідає:
- Та чисто. Мабуть. Короче, ніхто не перевіряв.
так це те ще танго.
І так увесь рейс, і тому нам було б класно, звичайно, оголосити темою рейсу щось новорічне чи різдвяне, давати фото й відео цієї тематики, ми взагалі любимо проводити фронтом якусь тему - веселу чи сумну, філозофську а чи бугагашечну - але було трохи не до того.
Все ж ми робили фото та відео, ми вам покажемо цей рейс нашим поглядом. Власне, це і є одним з найцінніших надбань фронтового волонтерства - не відвезти грузи, не зачекінитись, ось ми тут були, ось ми які відважні, глядіть на нас і захоплюйтесь - о, ні...
Найголовніше тут - бачити фронт. Подавати його вам. Розказувати вам про нього і показувати вам його як живий організм, а він і є таким.
Побачте ж, як бачимо ми.
Почуйте, як чуємо ми.
Порівняйте з іншими баченнями. І тоді, можливо, у вас складеться цілісніша картинка оцього живого організму сходу нашої країни - нашого фронта.
Поки що ж побачте просто танцпол для вальсу.
Відчуйте туман для фокстроту.
А танго буде після...
- Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2728623.html.
Journal information