Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Diana Makarova · ІХ БІН ЙА-ЙА, ФОЛЬКСВАГЕН НАРКОМАН

... а от була ще така історія.
Зустрілись якось кілька заяв. Всі заяви були з одного підрозділу і всі вони йшли на одного командира.
Командир був дуже непоганим. Підрозділ блискуче виконував задачі. Дисципліна в підрозділі була вражаючою.
Але чомусь на командира написалось одразу кілька заяв, звернулись до депутата, депутатом було написано запит, і Сухопутка змушена була відреагувати. До підрозділа направили комісію з перевіркою.
Після цього комісію наздогнало ще кілька заяв на того ж командира. Чи ж треба говорити, що всі вони йшли з того ж підрозділу?
Не буду довго маринувати, багато людей пам'ятає цю історію.
В ході перевірки підтвердилось майже все - а що не підтвердилось на диктофон та на офіційні свідчення, підтвердилось у приватних бесідах.
Командир дійсно знав свою справу, про це свідчив кожен. Командир дійсно добивався дисципліни, це теж зрозуміло. І добивався він цього всього цілком поширеними в армії способами. Бив в зуби.
Крім биття в зуби, командир також бив носаками в ребра. Так сталось з дев'ятнадцятирічним пацаном, якого командир піймав з запахом від косячка. Пацан потім стверджував, що йому просто дали затягнутись, це підтверджували й інші, мовляв, не наркоман, просто попробував на слабО, на "понял-понял".
Пацана любили, оберігали й жаліли. Пацан був сиротою, на фронт його проводжала лише бабуся. Нікого більше в нього не було, бабуся й виростила.
Пацану було зламано ребра командирським носаком, потім його відправили на передову позицію, кров'ю смить і всьо таке. Забула сказати - іскомий підрозділ дислокувався в Бахмуті, при штабі, з виходами на передову, ну, інженери, хто розуміє.
На передовій швидко розібрались у ситуації, головами покрутили і приставили пацана до кухні. На передовій воно якось зрозуміліше. Там якось бережуть отаких пацанів. Понятно, що наркоманом те мале не було - але коли комісія приїхала розбиратись, командир виставив його саме наркоманом. Мовляв, наркомани не люди.
Сухопутка дуже не хотіла, аби підтвердились всі факти на командира. Але якби ж питання було лише у побитті. О, ні. Командир виховував особовий склад ще й іншими методами. Особливий зуб був у нього на жінок. Одну жінку він вивіз на передову у багажнику. Там, на передовій, відкривши багажник, він дозволив дамочкам-прихлєбалочкам влаштувати показову фотосесію жінки, що лежала в багажнику. Це було покарання приниженням.
Іншу жінку командир просто викинув з машини за 13 кілометрів від місця дислокації. Зброю брати не дозволив. Діло було теж на передній лінії, жінка мусіла топати ці 13 кілометрів без зброї, в досить веселих місцях, пішки. Це було покарання страхом та фізичними вправами.
Третю жінку, яка служила поруч з місцем проживання і мала дворічну дитину, цей командир обожнював викликати по тривозі вночі. Дитину не завжди було на кого лишити, жінка кидала дитя й бігла на штаб, там просто сиділа при командиру. Це було покарання. І це найстрашніше покарання - знати, що десь твоя мала дитина, можливо, плаче, а ти мусиш сидіти поруч з командиром за його прихоттю. Да, був випадок, коли жінка мусіла кидати дитину з температурою. Командир знав про це, але все одно викликав цю жінку до себе. Це було покарання психологічним тиском.
А знаєте - усі ці покарання були, можливо, і за діло. Ну, що за діла, пацан, ти ж в армії, тому нічого оце затягуватись ізлішествами всякими нехорошими.
Ну, що за діла, жіночко, ти ж йшла в армію, тому мусіла подумати, що буде з дитиною, коли тебе піднімуть по тривозі.
Ну, що за діла, мужики - шо, бухнули? Понятно, що всі бухають - а ти не бухай. А коли попадешся, не ображайся, якщо тебе кулаком в зуби.
Понятно, все це понятно.
Але командир розвів таке колосальне самодурство, що навіть офіцери з комісії, які бухтіли щось про офіцерське братство і "своїх не кидаємо" мусіли докласти командуванню істину того, що відбувалось.
(ага, щас, доклали б вони, якби в комісію не входили волонтери, які дублювали всі свідчення в своїх записах)
Командира звільнили.
... а от була ще одна історія.
Був один командир, і був він класним, якимсь абсолютним командиром. В нього була мета - вбивати ворога - і він вбивав. Честь і хвала. І дисципліну поважав. І ненавидів аватарів та наркоманів. І начебто все правильно. Але людей зі зламаними ребрами й розквашеними носами час від часу доставляли до госпіталів. Довести побиття було неможливо. Усі підлеглі як один, не підтверджували факт побиття підлеглого командиром.
І це теж зрозуміло - спробуй підвердь, якщо тобі служити в цьому підрозділі й далі. Мало хто наважиться, способів покарання вистачає.
... в усих цих історіях найважчим є факт, який потрібно довести - а підлеглі не підтверджують. От наче й були свідками, наче й самі викликали медиків, щоб віддати їм скривавленого наріка чи аватара, наче й медикам по гарячці говорили правду - а потім раз, і не підтверджують. Тобто - СВІДКІВ НЕ БУДЕ, навіть якщо вони і є.
Є ще одна важлива складова - неможливо складно довести будь-яку провину офіцера. Від побиття наріка до торгівлі паливом чи організації потоків контрабанди з послідуючим вбивством своїх же, тих, хто надто глибоко засунув свого носа у ті контрабандні потоки. Бо ОФІЦЕРСЬКА КАСТА СВОЇХ НЕ ЗДАЄ.
Є ще одна важлива складова у подібних історіях - воєнкомати.
Воєнкомати мусять брати на службу будь-якого, кого наздоженуть. Наркоманів, алкоголіків, "та хоч бомжів!" - кричав один з воєнкомів. Бо У ВОЄНКОМАТІВ Є ПЛАН набору, і вони мусять його зробити. Але, на відміну, від офіцерської касти, тут є виключення. Не всі воєнкомати підуть на такий ризик - направити на службу явного наркомана.
І тут ми плавно підходимо до ще однієї важливої складової.
Не завжди і не всюди до армії приходять вже готові наркомани. Є певна статистика, коли залежність організмів набувається саме в армії і саме на фронті. І тут є ще одна історія.
... нам принесли облатку певного медикамента.
Медикамент продавався лише за рецептурою, бо був таким, особливим. Якщо випити його більше, ніж дозволено рецептом - людина отримує крила хоробрості, відчайдушності, пофігізму в бою. Одним словом, людина отримує все те, чого можна досягнути й іншими наркоманськими засобами.
Медикамент цей, як виявилось, видавав бійцям начмед. Видавав безкоштовно. На перший і другий рази. А потім вже, коли до нього приходили за цим медикаментом - він оголошував таксу. Купували, чо ж. Потім звикали і знову купували.
Також начмед пропонував інші засоби поганої очистки, і треба ж статись такому збігу - саме ці засоби гнав один з цехів відновленого заводу фармацевтичних препаратів одного з міст ДНР.
Як попадали ці медикаменти та інші засоби до начмеда? А їх йому доставляли певні волонтери. Вони приїздили до начмеда, зачинялись з ним, проводили там певний час - і у підрозділі з'являлись чарівні таблетки, чарівні порошки та інші чарівні засоби.
Чи це було в одному військовому організму? О, ні. Волонтери-дилери поступово крокували фронтом і просочувались з бригади в бригаду. Інші волонтери тільки за голови хапались, взнавши, що оці "підсаджувачі" вже просочились в підрозділ №..., потім в №..., потім в №...........
Для чого все це робилось?
Для грошей, звичайно. Майже всі злочини у світі робляться задля грошей. Грошей у начмеда, грошей у волонтерів-дилерів - ну, і найгрубіших грошей саме в тих, на кого працювали і ті волонтери-дилери, і ті начмеди.
- Тактика чеченських війн. - пояснили нам. - Тільки там особовий склад росіян споювали пальонкою, а тут відсипають порошочків та таблеточок.
А як же? Звідки ж? Чому ж? усе це з'являлось в наших, здавалося б, українських волонтерів?
Розводимо руками, сподіваючись на те, що нас читають розумні люди і вони самі здогадаються.
На цьому історія закінчується.
... А, ні, не закінчується. Коли було вирішено попередити комбрига чергового підрозділа про те, що діється у ввіреному йому організмі - пішли й попередили. Отакими були ідіотами, мда...
Тому що лише потім взнали - комбриг отримував від ланцюжка свою долю. В акуратному конверті.
На цьому, мабуть, історія й закінчується...
... А, ні, ще не закінчується.
Комбрига попереджали через контррозвідку. Були такими ідіотами, мда...
Чи ж треба казати, що контррозвідка попередила спершу волонтерів-дилерів, потім комбрига, а потім вже стало зрозуміло, що кришують все це аж-аж згори. То ж більше нікого попереджати й не стали.
На цьому, мабуть, історія...
... А, ні, знову не закінчується!
Було вирішено розказати про ланцюжок журналістам. Довго шукали журналістів. Бо у нас журналістика останніх військових років, знаєте, якось зійшла або на парадні інтерв'ю з героями в стилі парадних портретів Ільї Глазунова, або на красиві сюжети в стилі "отут стріляють, а тут ми біжімо бігом, свистять кулі, працює арта, але наші захисники..." і так далі.
Тому серед журналістів і не виявилось бажаючих поринути у це кубло. А хто поринув - змушений був тікати з країни.
Але ж групи волонтерів, яких хвилювали ці питання, мусіли зробити хоч щось - а були вони ідіотами, як вже зрозуміло, мда...
Тому звернулись до Віолети Кіртоки. Вона, віддати належне, уважно вислухала історію про те, як поширюються фронтом наркотики, як цілеспрямовано підсаджують на них цілі бригади - іііііііі?........
І все.
Далі самої Віолети це не пішло. Можливо, вона боялась, що серед імен з ланцюжка вилізе хтось з Народних героїв. Можливо, такий матеріал взагалі був не в стилі Віолети Кіртоки, майстра парадного героїчного інтерв'ю.
Знаєш, Violetta Kirtoka, я б, може, й не згадала тебе у цьому пості, як і те інтерв'ю, яке ти "не змогла" колись записати - якби ж не наткнулась на твій пост, де ти досить недолуго намагаєшся виправдати комбата в стилі " ̷Д̷ж̷о̷н̷н̷и̷,̷ ̷к̷о̷м̷у̷ ̷т̷ы̷ ̷в̷е̷р̷и̷ш̷ь̷,̷ ̷м̷н̷е̷,̷ ̷ч̷е̷с̷т̷н̷о̷й̷ ̷ж̷е̷н̷щ̷и̷н̷е̷ ̷и̷л̷и̷ ̷с̷в̷о̷и̷м̷ ̷б̷е̷с̷с̷т̷ы̷ж̷и̷м̷ ̷г̷л̷а̷з̷а̷м̷!̷ Та кому ви вірите - наркоману чи командиру та добровольцю?"
https://www.facebook.com/violetta.kirtoka/posts/2843099742612610
Якщо ставити питання саме так, Віолето - то наша журналістика покотиться ще глибше, ніж вона скотилась вже. Бо ти ж бо чудово розумієш, що свідків побиття і не буде, навіть коли вони є. Бо ти ж чудово розумієш, що коли передумови наркоманії та аватарства в армії є - командири мусять боротись як можуть, з наслідками. Повторюю по складах - з НАС-ЛІД-КА-МИ
А з передумовами боротись треба вже вам, журналістам. Нам, волонтерам. Їм, активістам.
Тут ключове - боротись.
А не скіпувати з небезпечної теми.
Ти тоді скіпнула, вибач, не можу про це змовчати. При всій моїй симпатії до тебе особисто.
А тепер про командира.
Командир Морпіх - класний командир. Певні роботи на фронті зупинились з його арештом. Бо вмотивованість, небоязнь взяття на себе відповідальності - це рідкісний товар на фронті серед нашого командирства. Все це є у Морпіха. І його арешт відкриває певну проріху у фронтовому організмі. Якраз тоді, коли таких би командирів, та побільше б...
Бив чи не бив Морпіх того злополучного наркомана?
Та ні в кого на фронті не виникає сумнівів, що бив. Бо наріків та аватарів б'ють всі, б'ють всюди, бо нарік та аватар на фронті - це категорична небезпека.
Чи не легше було відвезти наріка на задувку?
Ні, не легше, бо кожен такий випадок знімає гроші не з наріка, але з командира. За погану роботу з особовим складом. Отакий тупий парадокс. Це може здивувати того, хто в армії не служив. Нас не дивує. Ми вже давно у цирку не сміємось.
Але це одна з причин, за якими аватарство та наркоманія у підрозділах давно вже виховується методами самих підрозділів.
А тепер про методи.
Розквашений ніс, карцерні заходи, або й просто звільнення за невідповідностю - це одне. А відбита селезінка чи зламані ребра з історії номер раз - це зовсім інше. Перше може пройти і підвищити рівень дисципліни у підрозділі, за друге треба відповідати. Як відповів за своє свавілля командир з історії номер раз.
... у будь-якій історії є зав'язка, розвиток подій, кульмінація і, мать її так, розв'язка. Історія з комбатом Морпіхом - це вже ближче до розв'язки.
Я ж хочу сказати вам про зав'язку.
Вона починається там, де:
- з'являється ланцюжок наркодоставки на фронт
- існують передумови для розгалуження цього ланцюжка в ширину (охват по фронту і навчальних центрах)
- існують передумови для розростання цього ланцюжка по горизонталі (зацікавленість в грошових потоках як вищих командирських ешелонів, так і спецслужб)
- існує план військкоматового набору до нашої контрактної армії, і виконай, воєнкоме, той план, хоч тушкою, хоч чучелом, нікого не гребе, як ти це зробиш і кого ти до тієї армії набереш
- існує така армія, до якої чомусь не хочуть йти служити, незважаючи навіть на досить високі зарплатні
- бо щось, мабуть, треба робити з цією армією, щоб до неї йшли вмотивовані люди, а вмотивовані в нас ще є, їх чимало
- існує журналістика, яка давно забула, що таке військові розслідування, що таке викривання недоліків нашої армії - а зупинилась на парадних інтерв'ю та красівенних сюжетах в стилі парадних портретів Ільї Глазунова, де комбат, стоячи на бруствері, піднімає бійців в атаку, де всі як один, вмотивовані та героїчні, де ось-ось, і ми переможемо, урааааааааа...
... не переможемо.
ТАК - не переможемо.
А треба, щоб перемогли.
Поки що ж наша маленька радянська армія воює з великою радянською армією Росії. Маленька радянська армія велику радянську армію не переможе. Тому треба зробити нашу українську армію. Зробити нарешті - а не безсило спостерігати за розкладанням того чудового явища, яке ми всі спостерігали в чотирнадцятому році. Тоді й саме тоді в нас була можливість для створення нової армії.
Чому не створили?
Чому відкотились в радянщину?
Питання до всіх.
І до політиків, і до вищого командного складу, і до нас самих - і до журналістів, так. Кому, як не вам, боротись за нашу нову армію? А не безсило белькотати - ̷Д̷ж̷о̷н̷н̷и̷,̷ ̷к̷о̷м̷у̷ ̷т̷ы̷ ̷в̷е̷р̷и̷ш̷ь̷,̷ ̷м̷н̷е̷,̷ ̷ч̷е̷с̷т̷н̷о̷й̷ ̷ж̷е̷н̷щ̷и̷н̷е̷ ̷и̷л̷и̷ ̷с̷в̷о̷и̷м̷ ̷б̷е̷с̷с̷т̷ы̷ж̷и̷м̷ ̷г̷л̷а̷з̷а̷м̷!̷
Ну, і писати різні героїчні красівості.
Примітка
З пацаном з першої історії все добре. Воює, одружився. Дружина теж військова.
Варто було боротись.
Примітка.
... а ось ще була одна історія.
В одному з підрозділів один боєць впав і розквасив собі носа. Падали там всі. Таке було дзеркало скрізь, що посипай пісочком з сіллю, не посипай - все одно впадеш. Хто на жопу, хто на бік. Та й таке. А цей розквасив собі носа.
Так комбат з зампоросом кілька годин доводили, що ні, не били. Та й бити його ні за що. Так, саме впав. Та ну точно впав, ось він сам, сміється й розповідає красочно, як йшов до туалету і послизнувся. І впав.
Кілька годин доводили. Замість того, щоб займатись своїми справами, а справ на фронті чимало, навіть в часи цього довбаного перемир'я.
Йшла звичайна справа для радянської армії. Радянська армія шарахалась з боку в бік - від закривання очей на побиття до відслідковування кожного падіння, а чому він впав, а чи не забився хлопчик.
Ми люто спостерігали.
Наші зуби давно скриплять від люті - а як вони скриплять у військових, навіть не переказати.
... десь на іншій позиції іншого підрозділу припинялись заплановані роботи.
- Комбат на кічі... - пояснювали нам згодом.
Ми люто спостерігали.
... Ми давно тут.
Ми давно вже в цирку не сміємось.
для тих, хто незнайомий з творчістю Ільї Глазунова - ілюстративний приклад



- Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2730766.html.
Tags: ато, леді діана, піар, свобода змі, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment