Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Diana Makarova · DE LA MUERTE…

... а Касіяна відпускають раз на чотири роки. У той єдиний день Касіяна бояться геть усі. Бо Касіян як гляне - скотина в'яне. А це неправда. Ну, правда ж, це неправда? За що ви так на Касіяна?
Насправді все не так, все навпаки. Насправді відпускає сам Касіян.
Раз на чотири роки він дозволяє всім мертвим вийти з могил, погрітись на сонечку, або посидіти під круглим місяцем на могильних каменях. І не варто тоді живим ходити на цвинтарі. О, ні, не те щоб небезпечно. Просто не варто. Не ваш цей день, живі.
А лише мертвих.
І самого Касіяна...
... закінчувався теплий, ламповий рейс.
Передріздвяні та передноворічні фронтові рейси завжи такі вже теплі, такі вже лампові, що вистачає там всього - виштовхування машин з грязюки і зі снігових заметів, тупцяння на морозі, скакання по позиціях під вітром, втоми і страху, боязні, що не встигнемо додому на Новий рік - але завжди, завжди наприкінці кожного рейсового дня буде вечір в бліндажі чи хаті, чи ще якомусь фронтовому прихистку, буржуйка гудітиме, ми знімемо куртки й нікуди не захочеться йти, і подумаєш - та ну його, той Новий рік вдома, зустрінемо вже тут, адже тут всі свої, ось і ялинку хтось приніс з лісу, або прокрались майже до самого аеропорту й зрубали найкозирнішу, з розбитої мінами алеї. І навіть не знаєш, чи гніватись на них, браконьєрів, чи навпаки, хвалити за вдалу вилазку.
Але стріпнешся, згадаєш - вдома теж чекають. Стрибнеш в машину і додому.
Так закінчувався рейс. За три доби спалось тричі по п'ять годин, мерзлось ногами, вгрузалось колесами, крутило й викидало машину на узбіччя, крутило на льоду, позаду лишались заплановані точки, обличчя, що стали рідними за сім років - всміхались ніжно, вийшовши назад у ніч. Ховали в душах, десь поглибше, тугу за фронтом. Ту саму тугу, яка наздоганяє, як тільки полишаєш останній блокпост й виходиш до цивільного світу. Прощавай, фронт, до наступного рейсу.
Всміхались сумно й ніжно.
Їхали, клюючи носами, мружачись від втоми.
Сяяла зірка. Якщо провести вісь уздовж безкінечної асфальтової стрічки, а потім ту вісь підняти й спрямувати в небо - якраз упрешся в зірку.
- Їдемо на зірку. - сказав Саня, він був за кермом.
- Цією дорогою якщо виходиш з фронту, весь час прямуєш на зірку. - досвідченим бувальцем відповіла я.
- Ага. Коли нема туману. - кивнула Санді, і ми разом засміялись.
Саня не зрозумів, що там такого смішного у тумані.
- З туману може вискочити пушка. - пояснила Санді. - Так на нас пушка колись і випливла, просто в центр лобового скла, ми всі заціпеніли, і лише Рітка в останні долі секунди встигла вивернути руля.
- А звідки пушка? - не зрозумів Саня.
- Та батальйон Донбас виходив на ППД, не вигадав нічого кращого, ніж поставити замикаючою машину без ліхтарів. І башню назад.
- А, ці можуть, ці такі... - засміявся Саня.
І ми знову помилувались зіркою.
Сходив повний місяць.
Падав на дорогу й узбіччя мороз.
Мускулисті високоногі зайці спокійно переходили дорогу. Десь майнув пишний лисячий хвіст.
- Кішка справа. - звично сказав Павло, відмітивши пару блиснувших з узбіччя очей.
Коли виходиш з фронта додому, чомусь всі кицьки блискають очима праворуч на узбіччях. А зайці й лиси ліворуч. Й дорогу вони переходять зліва направо. Чому так, пояснити неможливо. Звичайно, є в цьому щось сакральне, а що саме - ніхто не замислюється, та й сенс замислюватись в цьому.
У теплому, ламповому передноворічному й передріздвяному рейсі взагалі часто блискає щось сакральне. Хто розуміє і помічає.
У цьому ми, йдучи двома машинами, збили одночасно дрібну пташину й сокола. Звичайна річ для тих, хто в дорозі. Як не рятуйся від пташини в скло і бампер - та все одно вони влітають, ти не встигаєш пригальмувати. Але щоб одночасно, двома машинами разом - такого ще не було.
Але щоб сокола - такого не бувало теж.
Не можна нам збивати сокола. Тотемний в мене ворон, а сокол в мене - оберіг.
... я лежала на трасі й мовчала.
Болю майже не було, хоч переломи й побиття тіла були такими, що біль мав бути шаленим, я це вже розуміла. Але болю не було.
- Це шок. - сказав хтось. - За годину буде біль.
Ми чекали на Швидку.
Швидку викликали одразу, щойно мене викинуло ударом з мотоциклетного сідла, протягнуло трасою, спинилась машина, винна у аварії, звідти біг водій, спинялись інші машини, хтось біг до аеропорту дзвонити, у ті часи мобілок ще не було.
- Давайте піднімемо, перенесемо. - сказав хтось.
- Не чіпайте. - сказала я. - Нога зламана і незрозуміло, що з спиною.
Так я сама себе діагностувала. Була майже спокійною і болю не було. Лежала, дивилась в небо. Над нами ширяв сокол. Тридцять років минуло з того дня, але я пам'ятаю того сокола й мій спокій, і як дивилась на нього, а він на мене, з неба.
- Тато... - сказала я чоловіку.
- Бредить. - сказав хтось. - Больовий шок.
- Не бредить. - сказав мій чоловік, тримаючи мене за руку.
Він знав.
Сокіл у небі - значить, тато. Тримає під контролем. Значить, все буде добре.
... уперше тато прилетів через рік після смерті.
Сів на балконі, заглянув до кімнати через віконне скло, схиливши голову, посидів трохи і далі полетів.
Я була сама у кімнаті.
- Ну, здрастуй... - сказала я.
Мама потім не повірила. Не люблять соколи літати густонаселеними дворами, а так щоб сісти на балконі, такого й зовсім не буває. Тому й не вірила мама.
Наступного разу сокіл прилетів через півроку, на татків день народження. Ми з мамою були в кімнаті вдвох.
- Дивись. - стиха сказала я мамі.
Вона вже й сама дивилась зачаровано, сиділа непорушно. Сокіл зазирнув до відчинених балконних дверей, посидів трохи та й знову полетів.
Мама схопилась за серце і почала валитись набік.
Потім, коли я вже відбігала з корвалолом, з тонометром, коли рахувала пульс - мама сказала:
- Ніколи. Ніколи так не прилечу. Запам'ятай.
- А я буду чекати. - я сказала.
- Ні, мучити не буду. Не стану перевіряти. - сказала мама.
А сокіл і не мучив. Він просто ширяв у небі, коли погано, коли тривожно, коли страшно й безвихідь - і іноді, їдучи на якусь фронтову зірку, здіймала погляд я у небо, бачила сокола і заспокоювалась - тато тут, отже, все буде добре.
А відпускали татка, виходить, часто.
Давали дозвіл на крила.
... цей сокіл летів прямо на нас, машині звернути було неможливо - і сокіл загинув.
- Ми сокола щойно збили, мамо. - сказала Санді в телефоні.
Вона їхала в другій машині.
- Ми щойно збили малу пташину. - відповіла їй я.
Я їхала в машині першій.
І ми обидві досадливо помовчали. Не можна нам збивати сокола, ніяк не можна. Та що вже.
Це було на другий день рейса. Тепер був третій, ми їхали на зірку, що вела додому. Одна машина лишилась на фронті, ми їхали на другій, водії планували змінюватись дорогою, це прискорювало час.
Майнула тінь, Саня крутнув кермо. Дорогу перелетіла сова.
Ми всі зітхнули. Саня не зітхнув. Він за кермом взагалі не зітхає. Включає економний режим - ми називаємо це режимом бойового робота - і тулить вперед стабільною швидкістю.
- Саня, будь обережним. Сова перелітає дорогу не до добра. - сказала м'яко я.
Прагматичний Саня ввічливо кивнув. Давно з нами їздить, звик зважати на наші сакральні примітки. А, може, й сам щось знає. У кожного автомобіліста свої прикмети, у кожного мандрівника свої. Закон дороги - зважай на свої, поважай чужі, екіпаж єдине ціле, ніколи не знаєш, чия прикмета вистрілить.
- А де всі? - спитала Санді.
Нікого не було, ні назустріч, ні по обгону, ні позаду. Пустельнішої дороги я давно не бачила, навіть фронтові дороги виглядали живішими.
- Сама не розумію. - відповіла я. - Дорога не головна, але все ж міжобласна, тут мусять їздити машини.
Машин не було. Здавалось, що нині ця дорога лише наша, що хтось спеціально прибрав звідси усі колесні транспорти, аби лишились тільки ми. І зірка попереду. І повний місяць збоку.
Здавалось, що вимерли міста і села довкола - але якісь села все ж сяяли електричними вогнями далеко від шляху, загубленими десь в полях.
На узбіччі з'явилась тінь, швидко наблизилась, Саня крутнув кермо і чортихнувся.
- Хто це? - вигукнула я.
- Та чорт зна. Баба якась? - здивовано підняв брови Саня.
Краєм ока ми визріли постать, що задріботіла праворуч по борту, майнула і лишилась позаду. Сонні погляди вхопили скрюченість аж навпіл, якісь мішки в обох руках. Машина мчала далі. Ми помовчали.
- Та ні, я так не можу. - сказала я.
- Хтозна що. Повертаємо. – ствердно спитала Санді.
Саня мовчки розвернув машину.
- Поруч жодного села, ані позаду, ні попереду. Я перепрошую, звичайно, але мороз і ніч... Я так не можу. - сказала я.
Я марно вибачалась, адже зі мною ніхто не сперечався, хоча було вже зрозуміло, що це несе нам.
Що це нам несло, стало зрозуміло, щойно ми під'їхали і стали поруч з постаттю тим бортом, де є вентилятор.
De la muerte...
... - У смерті є свій запах. - сказала Пілар.
- Можливо, запах страху? У страху є свій запах. - спитав Фернандо.
- De la muerte - повторила Пілар.
Так, не запах страху, а запах смерті. Старі іспанки та цигани чують його.
Як зрозуміти цей запах? Пілар, стара іспанка, вважала, що це просто.
... "...він трохи схожий на той, який буває на пароплаві під час шторму, коли всі ілюмінатори зачинені. Понюхай мідну ручку зачиненого ілюмінатора, коли хитає корабель і сіпає в порожньому шлунку, — і тоді ти відчуєш щось схоже на нього.
... після корабля прийди рано-вранці до matadero коло Пуенте-де Толедо в Мадриді і, коли з Мансанаресу здійметься туман, зупинися на мокрій бруківці й почекай, поки з'являться старі іспанки, що ходять удосвіта пити кров зарізаної худоби. Вийде така стара з matadeio, кутаючись у хустку, і обличчя в неї буде бліде, очі порожні, а на підборідді і на щоках — кущики старечого волосся, наче кільчики на пророслій квасолі,— не щетина, а біді кільчики на мертвотно-блідій восковій шкірі. Тож обійми її, пригорни до себе якнайміцніше і поцілуй у губи, і ти відчуєш, що ще є в цьому запаху.
... а потім, затримавши в ніздрях той запах, повернися до міста і, як побачиш урну для сміття, де лежать зів'ялі квіти, встроми в неї ніс якнайглибше і вдихни так, щоб їхній запах змішався з тим, який є в твоєму носі.
... — А далі треба ось що, — провадила Пілар. — Щоб день був осінній, з дощем чи туманом, або щоб це було на початку зими. Отакого дня вийди на Кальє-де-Салуд, коли там прибирають у casas de putas і виливають помиї в канави, й тільки-но солодкавий запах розтраченого любовного шалу разом із запахом брудних змилків і недокурків торкнеться твоїх ніздрів, завертай до Ботанічного саду, де ночами ті дівчата, які вже не можуть працювати в будинках, роблять своє діло коло залізної брами парку і коло залізної огорожі, і на тротуарах. Там, у темряві, під залізними гратами огорожі, вони роблять усе те, що від них зажадає чоловік: від найпростішого за десять сентімо і аж до того найбільшого, вартістю аж цілу песету, заради чого ми взагалі живемо на світі. І там, на клумбі із зів'ялими квітами, яких іще не повиривали, щоб посадити нові, на клумбі, де м'якше, ніж на тротуарі, ти знайдеш кинутий мішок, що пахнутиме вогкою землею, зів’ялими квітами і всім тим, що робилося на ньому тієї ночі. Цей мішок матиме в собі все — запах землі, й сухих стеблин, і зогнилих пелюсток, і той запах, що супроводить і смерть, і народження людини. Загорни голову тим мішком і спробуй дихати крізь нього. ... Вдихни глибоко, і, якщо всі попередні запахи ще залишилися при тобі, ти відчуєш запах близької смерті, відомий нам, циганам." ...
(Хемінгуей, По кому подзвін)
Я вистрибнула з машини, Павло вийшов теж.
До машини човгала стара баба, в обох руках важкі пакети, ручки давно обірвались, були зав’язані вузлами.
- Ну, й куди ви оце? – спитала я суворо.
- А на Касьяновку ж. – сказала баба, підвівши на мене обличчя старої спитої відьми.
- А де ж та Касьяновка. – спитала я.
- А он попереду, скоро буде. – весело сказала баба, сяйнувши червоними відмороженими щоками.
- Ви обморозились. – сказала я приречено, підштовхуючи її до другого ряду сидінь.
Сама сідала поруч, Павло піднімав пакети й заштовхував їх нам під ноги.
Машина рушила. Запах старої відьми заполонив салон.
- А вдома ж хто? – спитала я, зарані знаючи відповідь.
Нікого не мало бути в неї вдома, та й чи був він, той дім.
- Мамо, на карті нема Касьянівки. – сказала Санді.
Я не здивувалась. Я б навіть більше здивувалась, якби та Касьянівка була.
- Є, є Касьянівка, ви їдьте. – звеліла баба і продовжила світську розмову. – А вдома в мене собачка.
- Собачка… - кивнула я.
Я так і думала. Якась собачка мусіла бути.
- Катя звать. – раптом всміхнулась баба так по-дитячому довірливо, що моє серце звично защеміло.
Це серце завжди щемить, коли я бачу, як розквітають мені назустріч ясними дитячими посмішками отакі скрючені старі діди й баби.
Щоб затиснути серце, я стала ще суворішою і спитала сухо:
- А киця? Киця є?
- Ні, киці нема. – відповіла з жалем баба.
- Погано. – сказала я вже зовсім грізно. – Як же ви без киці?
- Та я й без елєктрічества живу. – сказала баба.
- Та ясно. – відповіла я.
- О, є Касьянівка. – трохи зраділа Санді.
Я кивнула. Це теж було зрозуміло, все йшло як за сценарієм – і ця дорога, з якої хтось прибрав усі автомобілі на довгу післяріздвяну ніч, і будь-які живі душі, крім довгоногих зайців, пишнів лисів, наших мандрівних душ та заблудшої душі старої відьми, що поспішала в холодний дім, де чекала на неї лише собачка Катя. Тому й Касьянівка, якої не було на карті, а потім вона раптом з’явилась, уже нікого не дивувала.
- І скільки б ви оце так йшли… - задумливо сказала я, підтримуючи світську бесіду.
- Та до утра б і йшла. – всміхнулась знову ясно, зовсім по-дитячому, баба.
Місяць вже виліз високо на небо і приєднався до самотньої зірки посеред шляху. Касьянівка вигулькнула зненацька, як і годиться всім добрим Касьянівкам. Машина спинилась.
- Може, до хати підвезли б? – спитала я непевно, вистрибуючи з машини і жадібно ковтаючи свіже повітря.
- Так мені тут йти п’ять минут, та ви що… - засоромилась баба.
Доки Павло витягував бабині важкі пакети, я підійшла до передніх сидінь і попросила Санді знайти мою сумку.
Моя сумка теж мандрівна особа, вона вільно мандрує салоном машини і з’являється зненацька у найнесподіваніших місцях. Колись її заштовхали під ручник, наприклад.
Санді подала сумку.
Санді чудово знала, навіщо мені сумка, як знала і стан готівки у тій сумці. Готівки лишалось рівно двісті гривень. Ми їхали у ніч, ночувати мали в чужому місті, час хилився до півночі, хтозна, де банкомати, тому стан готівки треба було знати напевно.
Я витягла останні двісті гривень і простягнула старій бабі.
Вона не здивувалась, неначе іншого і не чекала. На цьому відрізку шляху усі знали наперед про дії одне одного – та і таке, коли люди стають на трасі, аби підібрати стару бабу зі змученим морозом й алкоголем обличчям – варто бути певними в тому, що ці люди не полишать бабу без готівки.
- Ось я їх тільки заховаю. – заметушилась трішки баба.
- Це правильно. – схвально кивнула я. – Ховайте добре.
- А в рукавиці? – спитала вона в мене.
- Правильне рішення. – я знову кивнула. – Тільки ж не порвіть, обережно запхайте.
… машина рушила далі.
- Мда… - подав голос Павло. – Їхати опівночі після Різдва на повний місяць…
- Підібрати стару відьму… - додала Санді.
- Шукати Касьянівку… - продовжив Павло.
- Якої нема на карті. – сказала Санді
- Віддати тій останню готівку з гаманця… - хмикнула я.
- Не поняв. Ну, і що? – спитав прагматичний Саня.
- Та як тобі сказати… - засміялись ми, але не в повен голос.
Ми дуже обережно засміялись.
Морозний вітер бив до відчинених вікон. Машина мчала, вивітрюючи на ходу запах старої спитої сільської відьми. Дуже хотілось зазирнути до карти, перевірити здогадки. Касьянівка мала розчинитись у темряві і знову зникнути з карт, лишень від’їхали ми від її скупих вогнів. Як і та стара баба, в яку, здавалось, обернулась сова, що помахом своїх безшумних крил перерізала нам дорогу.
- Нормально проводжаємо рік. – буркнула я.
- Ми не могли не спинитись. – смикнула плечима Санді.
- Та ясно. – сказали всі.
Машина їхала на зірку. Круглий місяць спливав вище. Запах крутився по салону, уперто не бажаючи вивітрюватись.
Я прикрила очі. Згадала мідну ручку задраєного ілюмінатора, старих іспанок, що приходять вдосвіта пити кров скотобойні, зів’ялі хризантеми і мішок вологої землі. Стара циганка прокинулась в моїй душі, криво всміхаючись мені з віків – і я згадала запах.
De la muerte…
… десь далеко, позаду, можливо, в паралельному світі, стара баба човгала вулицею загубленої Касьянівки, поспішаючи до собачки Каті.
А може, знову обернувшись на сову, летіла паралельним курсом, схвально махаючи крилами, прийнявши мою данину за вбитого сокола.
Прощавсь старий Касіян, заколихуючи мертвих, щоб через чотири роки знов їх відпустити на один день.
І одну ніч.


- Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2734302.html.
Tags: ато, донбасс, история, леді діана, піар, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments