Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Diana Makarova · І ЗНОВУ ПРО ПСИХОЛОГІЮ

Начерк від людини, яка взагалі не розуміється на психології, не лізе до психологічних вивчень, а просто була внесена інтернет-хвилями до психологічних обговорень.
... тому скіпнути вже не вдасться, тому - ну, за психологію!
І нємєдлєнно випіл (цитата, єслі шо, бо зараз набіжать психологи)
... все почалось з швидкої розмови.
- У тебе щось відбувається. - сказали мені.
- Га? Що? - скинулась я.
- Ти припинила активно писати до фейсбука. Щось сталось у житті? Якась проблема? Ти хочеш про це поговорити? - і емпатично-віртуально зазирнули у вічі.
- Давно? - діловито спитала я.
- Що давно? - не зрозуміли мене.
- Давно припинила активно писати?
- Ааааа... Ні, кілька днів. Але ми помітили і стурбовані. - і емпатично зазирнули у вічі.
Я відірвалась від переписки і швиденько відкрила нову вкладку. Ввела "Фаза Місяця", зиркнула, кивнула, закрила вкладку.
- Ти обдумуєш? Не мовчи, не закривайся в собі. Давай поговоримо про це. - відгукнулись до мене і віртуально-емпатично зиркнули у вічі.
- Та все нормально. Ще кілька днів і знову буду активною. - відмахнулась я.
- Дарма ти ховаєшся від розмови. Дарма. Якщо щось відбувається, ти все одно не зможеш надовго це приховати. Звернись до спеціаліста, тобі допоможуть. - тужливо-переконливо відповіли мені.
До спеціаліста, да?
Та я б до Нього і звернулась, але Він якось не дуже любить, коли до Нього звертаються з такими дурними проханнями. Ні, звичайно, Він всемогутній, але просити, щоб якось пошвидше пройшла фаза старіння Місяця - ну, я не знаю навіть, як це назвати. Нахабством? Дурістю?
Вірніше дурістю. Бо в Нього специфічне почуття гумору, як попросиш, так можеш же і відповідь отримати. Хочеш пошвидше промайнути місячну фазу? Ок, не питання. І ось ти вже падаєш у несвідомість, тебе кудись везуть, вкладають до лікарні, реанімація - а приходиш до тями якраз на повний Місяць. Як і загадувалось.
Хочеш так?
Ні, дякую, не хочу. Тому з такими дурними питаннями до Нього як до спеціаліста не звертаюсь.
Здрасті, а до чого тут Місяць, спитаєте ви. А також Господь Бог, пом'янутий всує.
Так все просто, братця. Давно помічено - у багатьох юзерів інтернета бажання писати спалахує такою спалахуйкою якраз на повню, чи на зростання повні, тримається ще кілька днів по повній, потім спадає. І наступає період затишку під девізом "Не можеш не писати - не пиши"
Не пишу.
Чекаю на повний місяць.
Не я чекаю, мізки чекають самі, бо я якраз з тих, чутливих до стану Місяця, юзерів. Чим це пояснюється, не розумію. Можливо, припливами водних ресурсів моїх текстів, можливо, відпливами довбаної мрійливості душі моєї. Та й не суть. Є фази, я їх знаю, вони давно перевірені - та й ок.
Ну, це як місячні. Ти більш-менш чітко знаєш, коли вони почнуться, тому ти можеш планувати, коли йти до басейну, коли до сексу, а коли в турпохід. Мої починались з точністю до хвилин, годинника звіряти було можна, тому планування вдавалось чітко. Чому в минулому? Так постменопауза вже давно. Ні, навіть не клімакс, вже давно по клімаксу, а що? Ви хочете поговорити про це?
(і емпатично-віртуально зазирнула у вічі)
... насправді все почалось навіть не з фази Місяця, підміченої моїми непрошеними віртуальними психологами. Все почалось насправді з кашкета.
Кашкет (він же кепон, він же кепі, він же кепка, він же картуз, він же головний убір з козирком) з'явився давно. Завжди мала слабість до головних уборів, тому кепонами та капелюхами балувалась задовго до.
З роками війни змінився стиль одягу, капелюхи відпали самі собою, а кашкетів стало ще більше. Зараз маю цілезну колекцію, вона не просто так лежить чи висить, а використовується, тому давно та міцно зробила кепку на своїй буйній голові особистим взнаваним брендом.
- Чому ти стала так міцно насувати кепку на очі? - спитали в мене вже не віртуально, а особисто, і поправили кепку, піднявши її повище, на чоло.
Я швиденько смикнула картуза на очі, але співрозмовнику довіряла й люблю його безмежно, тому відповіла одразу й щиро:
- Я ховаюсь.
- Від кого?
- Від людей, від чужих очей. Ховаюсь, так - і так, ти правий, з роками я насуваю кепку на очі все глибше й глибше.
- Ну, мама, пора до психолога. - реготнув мій співрозмовник.
- Гадаєш? - хмикнула я.
Кепон на очах мені не заважав. Коли я помітила, що все частіше хочу заховатись під козирьок - я просто зробила кепку своїм стилем, та й по всьому. Ну, кому від цього жарко, кому холодно? Не мені, так точно. Оточуючим? Але можливо, вони просто заздрять, що в мене є аж ціла колекція кепок? О, розумію. Оце я точно розумію, до психолога не ходи. Я сама заздрю кожній новій кепці, якої в мене ще немає у колекції. Але ж хіба це привід звертатись до психолога?
Але стало цікаво - від чого ж я ховаюсь?
Чому я намагаюсь втекти від світу, клацнувши оцим забралом стиляжного кепона? І чи не пора мені з цим дійсно до психолога?
- Ой, я вас пам'ятаю. Ви приходили робити манікюр десять років тому. Ми так тоді цікаво говорили.
(Запоріжжя, минуле життя, десять років вона пам'ятала випадкового клієнта, господи...)
- Ой, ми вас запам'ятали. Ви шість років тому в нас купили кофтину і пальто. А ще оту спідницю. Я вас потім часто згадувала, а потім ще побачила по телевізору, то зрозуміла, що ви робили в нашому місті
(Бахмут, маленький магазинчик, який взимку 15-го один ще працював у напівпорожньому місті, ми вилетіли тоді з Дебальцевого, ми їхали на фронт на два дні, тож одягу взяли рівно на два дні, а мусіли лишитись на тиждень, щоденна робота, брудна, пітлива, замерзюча, ми витягували людей із бомбосховищ вдень, а увечері мусіли йти на переговори з офіцерами та ОБСЄ, тож страшенно зраділи, побачивши цей самотній провінційний бутічок, де господиня намагалась розпродати за півціни останні залишки товару, ми там трішки вдягнулись і вже могли дозволити собі не прати на ніч єдиного светра, щоб натягувати його вранці на тіло вологим, а бач, роки пройшли, а вона мене запам'ятала)
- Ой, я вас так добре запам'ятала. Ви така безпосередня, ми з вами тоді ще реготали, ви така сонячна...
- Ой, я її запам'ятав, вона така була люта і відчайдушна, і увесь час курила...
Мене запам'ятовують, до цього я вже звикла. Можливо, річ у носі. Він в мене крупнокаліберний, гачкуватий, козирний такий ніс, що капець - забути неможливо, під жодною маскою в дитинстві не могла сховатись. Можливо, в чомусь іншому річ, наприклад, в тій безпосередності, часом лютій, як ляпну щось, як ляпну - спробуй не запам'ятай.
Так мать нашу так, можливо, річ лише в тім?
Можливо, я просто не хочу, щоб мене запам'ятовували й впізнавали?
Можливо, грає роль те, що я працюю все ж на фронті?
Можливо, оцей мій кепон заміняє ту саму балаклаву, за якою ховаються наші військові. От чому вони ховаються, от запитайте в них. Чомусь-то ховаються. Ну, ви ж не станете тягнути до психолога фронтовиків, які ховають свої обличчя за балаклавами?
Я балаклаву натягувати не стану, але ж підсвідомість диктує своє, так може, ларчик просто відкривався, і немає тут жодної психологічної несуразності, яку треба нести до спеціаліста?
... про психологічну несуразність у мене відбувся днями тест.
Двом психологам я задала його. Мені дійсно було страшенно цікаво, що вони скажуть.
Я розказала історію, яка сталась у мене зовсім нещодавно, і ця історія зацікавила і мене саму, і оточуючих. Страшенно стало інтересно розібратись - а чому так було, а що лежить в суті того, що сталось?
Послухайте. Повєдаю.
... був вечір.
Вечір у зоні, яку можна сміливо назвати сірою. Той сірячок був класичним - напівпорожнє село, далі кілометри болотистої пустоші, жодних сіл, а ті, що аж на лінії фронту, вимерлі і взагалі майже порожні. Наші позиції тут рідкість. Що, ДРГ? Та ходи не хочу. Що, міни? Та будь-де можуть бути, хто там ту пустош перевіряв.
Ми йшли волонтерським рейдом до однієї з тих ріденьких наших позицій, потім повертались болотистим вечірнім безлюддям. Ми відмічали місця, де загинули наші, в різні роки війни, ми розповідали про це нашим супровожуючим офіцерам. Ми згадували тих з загиблих, кого знали і тих, кого не знали особисто. Ми говорили діловито, без надриву, просто відмічаючи як вішки, як крокИ, їх крОки. Аж до останнього, який веде у вічність. Ми говорили про їх звитяги і їх помилки. Вкрай діловита була розмова, абсолютно суха, без надриву, кажу ж.
Добравшись вже до штабу, ми повечеряли і пішли далі говорити з командирами.
Ми сиділи у кімнаті. Я виступала.
Я виступала, сидячи на стільчику посеред кімнати, практично я давала доповідь. Я говорила про взаємодію між волонтерами та військовими, я говорила про ці таємничі й пустельні місця, я надавала офіцерам історію цих місць у війні, дещо вони знали, але роки, коли вони тут не стояли, випали з оперативної пам'яті.
Вздовж стін та за столами сиділи офіцери. Усі вони уважно мене слухали, схоже, я говорила про цікаві речі. Схоже, я говорила про речі, потрібні їм в їхній роботі. Тиша стояла у кімнаті, тиша переривалась уточнюючими питаннями, тиша переривалась моїми посилами до моєї ж команди - мовляв, надайте дату того чи іншого, мовляв, надайте статистику.
Ну, тобто, йшла рутинна робота зі взаємодії.
Але зі мною коїлось щось недобре.
Я почала збиратись якось докупи. Я почала сутулитись і опускати плечі. Руки я тримала поперед себе і до болю стискувала їх в "замок". Я говорила все тихіше, щоправда, від цього мене слухали ще уважніше. Але я скукожувалась, як сказала мені потім Санді. І мене почало трохи колотити.
Я закінчила доповідь, ми вийшли на перекур, мене відпустило. Ми випили ще кави, ще поговорили, і виїхали в ніч.
- Що з тобою було? - спитала потім Санді.
Мені самій стало цікаво. Я навіть попросила, аби мені знайшли психолога, щоб розібратись - так чому ж мене так підколочувало і чому я так скукожувалась, роблячи цю доповідь?
А доки мені там шукають психолога - я звернулась з цією картинкою до двох психологів, яких я поважаю. І розказала їм, і попросила відповідей.
- Так тут все ясно. - відповіли мені і надали практично однакові терміни й рекомендації.
Звичайно, я вже давно довела себе до стану ПТСР. Звичайно, я волочу за собою усі смерті, через які ми пройшли. Звичайно, я мушу якось від цього вантажу вивільнитись, якось виговоритись, якось повзаємодіяти зі психологом, бо інакше буде стрес і зрив.
- Ага, ага... - покивала я.
А потім розповіла, що це було насправді.
Дорога була важкою, дорога. Це була, власне, колія, приморожена, притрушена снігом, прилита талою водою, і все це разом. Тому нашу машину чотири рази викидало на узбіччя тієї псевдодороги, виносило на бруствери колії в чисте поле, розвертало, крутило колами й клало набік.
Це було небезпечно, це було вкрай незручно, бо якби машину таки поклало - ми б мусіли стояти й чекати на підмогу, а підмога прийшла б до цієї пустелі не скоро. Не треба також забувати про гіпотетичне мінування тих пустошей, хто там знає, що на тих узбіччях?
І якраз в той момент мене круто підвело серце. Серцевий напад стався у вкрай непідходящий час. Я з досадою відмітила його. Замість того, щоб підтримувати спокій у екіпажі, я висіла у автомобільному кріслі й підстогнувала. Це було досадно, досадно, ДОСАДНО...
Раніше такого не ставалось. Раніше я проходила усі дороги й небезпеки - а серце починало здавати вже потім, коли відпускало, коли ми виривались у тили, коли вже можна було заспокоїтись і розслабитись.
А коли серце здає під час самого рейду - це вже погано. Це незручно у першу чергу. Це відволікання уваги оточуючих на себе, блін. Це ризик.
- Мда... Небоєць... - сама собі я констатувала.
Та й не дивно. Я виїхала на фронт після трьох операцій, після реанімацій, коли минуло лише півроку. Організм ще не мав сил, коли я поперла його знову на фронт.
Тому, коли я сиділа перед офіцерами й робила доповідь - я боялась найперше, що серце знову підведе. Що воно, кляте, почне капризувати і я не встигну поговорити, не встигну провести шалено потрібну розмову. Тому я, стискуючи до болю руки "в замок", насправді тримала в жмені кляте серце, клятий організм. Просячи й молячи його, щоб не підвів.
І це була проблема, і я не стала ховатись від неї.
То до кого мені йти з цією проблемою, помислила я потім?
О, так, ви теж розумієте. Звичайно, до кардіолога, звичайно. До чого тут психолог, до чого ваші терміни, стреси й ПТСРи?
Давай бігом кардіограму, ЕХО та всі інші серцеві обстеження, бігом-бігом, ти ж пам'ятаєш, як клятвенно обіцяла кардіологу, що після операцій ти в нього як штик. Ти ж пам'ятаєш, як кардіологи навіть дозволу на операцію не давали, а ти потім пройшла їх аж три. Тому бігом-бігом до кардіолога, ну, ти пойняла?
... коли йти до психолога, питання негуляще. Питання міцне і правильне. І загалом відповіді на це питання треба шукати.
Бо до психолога іноді йти треба.
А іноді вкрай треба.
А іноді до психолога йти протипоказано.
... я сиділа вдома і з тугою дивилась за вікно.
Депресія накочувалась чорними хвилями. Чорнота ця натякала вже на певну клінічність. Ще й не було грошей на ремонт чергового фронтового автомобіля, з СТО вже дзвонили, питались обережно, але настійливо. Ще й чайничок розбився, улюблений, такий скляний та елегантний. Ще й кляте сонце било промінням у вікно, що додавало депресивності загальному чорному внутрішньому стану.
- Так, дєвочка созрєла. - похмуро подумала я і занесла руки над месенджером, аби постукати до відаючих і попросити психологічної допомоги.
Я постукала, мені одразу відповіли.
- Капець. - сказали мені. - Оце ти себе запустила. Клінічна депресія, до гадалки не ходи. Давай терміново щось робити, а зараз швиденько пропий...
(назвали заспокійливе)
Стукнули вхідні двері, до кухні увірвалась Санді. В руках у Санді сяяла коробка, на обличчі Санді сяяла посмішка.
- Дивись! - переможно сказала вона.
З коробки було обережно витягнуто чайничок. Новий скляний чайничок, ще елегантніший, ніж той, що був.
В цей час дзенькнула смс - на рахунок Ф.О.Н.Д.а прийшла значна сума. О, є чим сплатити ремонт, ще й трохи лишиться на новий дальномір снайперам.
І в цей же час сховалось нарешті докучливе депресивне сонце і на світ навколо мене наповзла така священна, така велична хмара - сяючою своєю сірістю виводячи з мого організму залишки отого, що я помилково ледь не стала вважати клінічною депресією.
- Стоп-стоп, тут щось не те. - зупинили зараз мене. - Ти побудувала свою розповідь неправильно. Ти мусіла сказати, що депресію прибрало сонце, викотившись на небо і сяючі його промені...
- ... ненавиджу. - відповіла я похмуро.
- Що ненавидиш?
- Сяючі сонячні промені ненавиджу. Вони мене завжди вганяють до депресивності.
- Та ну... - отетеріли мої співрозмовники. - Адже вітамін Д... Адже мелатонін... серотонін... амінокислоти... Ти ж не можеш сперечатись з законами природи?
А я й не сперечаюсь. Просто одного разу я спитала в лікаря, чому мені так погано при сонці і так добре при хмарах та дощу?
Лікар хмикнув і сказав:
- Тю, так сонце, це перше, що вам протипоказано з вашим захворюванням. Друге це магній. Але перше таки сонце. І ваш організм підсвідомо про це знає.
Лікар був торакальним хірургом, і він все знав про моє захворювання. Торакальний хірург, прошу уваги!
То в той момент мені був потрібен зовсім не психолог, а торакальний хірург?
Та саме так, і торакальний хірург тобі потрібен з кожним днем все більше, голубонько, пойняла?
Їдемо далі.
Тоді моя депресія (мабуть, аж клінічна, та до гадалки не ходи!) була прибрана всього трьома факторами - святою хмарою, яка прибрала ненависне сонце, новим чайничком і грошима для ремонту фронтового автомобіля.
То чи була це депресія?
Звичайно, ні. Звичайно, справжня клінічна депресія такими простими методами не прибирається. Але якби не хмара, чайничок та гроші для ремонта - я б вже, мабуть, присіла на пігулки.
... чи досить прикладів, чи ще?
А хочете, я розкажу, як колись мене затягли на психологічний тренінг, як я там реготала, слухаючи ці настанови, і як нам запропонували обрати кожному по картинці з запропонованих.
Я обрала щось в сепії, щось сірувате, там було самотнє дерево, цегляна стіна і пустир, порослий сухою травою.
Мені за цим фото одразу стали виставляти діагноз - капець-капець, клінічна депресія з поворотом до суїцидальності, терміново треба щось робити...
Слухайте, я просто люблю картинки в сепії.
Слухайте, мене просто завжди заворожують оці застиглі пустирі, оці цегляні стіни, оці самотні дерева.
Слухайте, а якщо я оберу Брейгеля, знамените оте, з голими деревами і людьми, крихітними, бо далекими, на льоду - ви теж почнете ставити діагнози? Слухайте, а що ж ви тоді скажете, коли я зізнаюсь, що закохана у Чорний квадрат? (насправді ні)
Та я от Сталенхага для себе відкрила, то я тепер починаю свої ранки з того, що переглядаю його картини, і вечори закінчую тим самим, а серіал з Петлі проглянула за ніч, наче пила й напитись не могла - та мене до психіатра пора з цим відправляти, це ж до гадалки не ходи. А коли вилізе, що я усе життя дивлюсь Тарковського, так це ж взагалі капець.
А хтось, можливо, бачив, як я вдягаюсь? У мене ж в одягу усі відтінки сірого, мені нещодавно подарували ще один сірий шарфик, то я мружилась від ніжності, вищала від захвату.
А вони мені діагнози за картинкою ставлять. Йдіть подивіться Сталенхага з вашими діагнозами, та у вас і термінів таких не стане!
... ͟.͟.͟.͟ ͟н͟а͟с͟п͟р͟а͟в͟д͟і͟ ͟я͟ ͟к͟а͟ж͟у͟ ͟в͟а͟м͟ ͟з͟о͟в͟с͟і͟м͟ ͟н͟е͟ ͟п͟р͟о͟ ͟т͟е͟,͟ ͟щ͟о͟ ͟п͟с͟и͟х͟о͟л͟о͟г͟и͟ ͟н͟е͟ ͟п͟о͟т͟р͟і͟б͟н͟і͟.͟ ͟П͟с͟и͟х͟о͟л͟о͟г͟и͟ ͟п͟о͟т͟р͟і͟б͟н͟і͟ ͟л͟ю͟д͟я͟м͟ ͟в͟к͟р͟а͟й͟,͟ ͟і͟ ͟к͟р͟а͟п͟к͟а͟.͟
͟І͟н͟о͟д͟і͟ ͟в͟о͟н͟и͟ ͟п͟о͟т͟р͟і͟б͟н͟і͟ ͟т͟е͟р͟м͟і͟н͟о͟в͟о͟.͟
͟І͟н͟о͟д͟і͟ ͟в͟о͟н͟и͟ ͟п͟о͟т͟р͟і͟б͟н͟і͟ ͟т͟а͟к͟,͟ ͟щ͟о͟ ͟а͟ж͟ ͟к͟р͟и͟ч͟и͟т͟ь͟,͟ ͟а͟ж͟ ͟г͟а͟л͟а͟с͟у͟є͟ ͟-͟ ͟д͟а͟й͟о͟ш͟ ͟п͟с͟и͟х͟о͟л͟о͟г͟а͟,͟ ͟й͟ ͟п͟о͟ш͟в͟и͟д͟ш͟е͟!͟
͟
Але іноді можна обійтись без психологів. А іноді психологи категорично протипоказані.
Бачте, я навіть підкреслила, щоб ви не пропустили.
Бо, бачте, щойно я починаю говорити людям, що іноді можна обійтись і без психологів - до мене набігають психологи і апологети і починають галасувати:
- Та ти що тут говориш, що психологи непотрібні?
Та вашу ж дивізію, та чи я незрозуміло написала, я ж кажу - ІНОДІ можна обійтись. А, ні, мені у відповідь:
- Та ти що, взагалі перекреслюєш користь від психологів?
Ну, в такому разі я починаю розуміти, що опоненту точно треба до спеціаліста. До спеціаліста з читання, як там що. І вкотре підкреслюю текст.
Коли людина може обійтись без них, без психологів?
- коли ще може сама відцифровувати те, що з нею відбувається. Для поміркованої, в міру освіченої людини з розвиненою логікою, певним вантажем прочитаного й осмисленого це не так вже й складно.
- коли людина сама ще може відрізнити, хто їй потрібен зі спеціалістів, чи кардіолог, чи невропатолог, чи вертебролог, чи гастроентеролог (а що ви думаєте, банальний біль в шлунку вганяє в таку депресію, що мама-не-горюй)
- коли людина володіє таким знанням себе, що може ще підібрати сама собі ті милиці, які виведуть її з похмурого й загрозливого стану (так, класичний елегантний чайник, комусь собака, для когось діти, робота у саду, ліпка, малювання і т д)
- коли людина спочатку впадає в похмурий депресивний стан із-за побутових негараздів, а потім вже йде все інше, тому тут ліки чіткі, житло, зарплатня, а то і просто вдалий бізнес, а то і просто високооплачувана робота і перспективи кар'єрного зростання, а в когось це вдалий шлюб
Ну, тобто - спочатку ти, людино, навчись розбиратись в собі сама. Це непогано, коли людина знає свої слабкі місця і сильні сторони. Це навіть дуже здорово, людино.
А потім вже, коли не зміг, коли злякався сам себе, коли не стало сили - тут можна і до спеціаліста. Якщо ти знайдеш його, того спеціаліста. Бо зустрічі зі спеціалістами буваюсь всякі, знаєте.
- Здрасті, я психолог, мене до вас направили. Давайте поговоримо. - сказала мені мила дівчина і емпатично зазирнула у вічі.
- Давайте, чого ж. - кивнула я.
Я якраз лежала під крапельницею, знов здав організм.
- Ось пластилін, ви можете його пом'яти. - сунула вона мені якусь яскраво-жовту масу в руки.
Я відсмикнула руку.
Я не терплю пластилін з дитинства. Мене тошнить, коли я беру до рук пластилін.
- Помніть, помніть, він допоможе. - настійливо рекомендувала мені симпатична дівчина і уперто підсовувала до мене це безобразіє.
Мене затошнило. Я побіліла.
- Так, я бачу, що вам точно потрібен психолог. - діловито сказала вона. - Та ви мніть, мніть, це допомогає. І розкажіть мені тим часом про себе.
Говорити я не могла, мене вивертало на цей Священний Психологічний Пластилін.
Ну, ви зрозуміли.
Дипломований психолог, спеціалізується на роботі з фронтовиками, чо.
Я знаю кілька історій, коли психологи (дипломовані, досвідчені) починали працювати з людиною, витягуючи її з сімейної якоїсь образи дитинства і в результаті в людини лише посилювалась та образа дитинства - погана мама, погана сім'я, мене ображали все дитинство, мене не любили, ааааааа...
Людина починала ще більше жувати ту образу, починала носитись з нею і доводила свій болісний стан аж до дуже болісного. До істерично-болісного. Закінчувалось істериками і неадекватністю. Сенс?
Я знаю ситуації, коли психологу розповідалось про обстріли - і про те, як людина перебувала в епіцентрі тих обстрілів, як та людина воювала, як кулі свистіли...
... і я ж знаю абсолютно точно, що максимум, який чула ця людина - артобстріли за пару кілометрів від неї. Тобто, не було ніяких перебувань в епіцентрі, та й куля не свистіли, але сама людина вірила в те, що все це було. Бо з кожною новою згадкою, новим спомином ті обстріли ставали в пам'яті дедалі ближчими, аж доки не переросли в епіцентр вибухів, і людина свято в це вірила, і страждала, й ридала в психологічному кріслі про оце. ͟П͟р͟о͟ ͟с͟а͟м͟о͟н͟а͟в͟і͟я͟н͟и͟й͟ ͟П͟Т͟С͟Р͟.͟
Для чого ця людина це робила?
А людині просто хотілось уваги до себе.
Над чим працював психолог?
Над ПТСР внаслідок прямих обстрілів.
А над чим треба було працювати?
Над бажанням людини бути в центрі уваги.
Міг це знати психолог?
Ні, психологи нашого рівня цього знати не можуть. Людина вже приймає пігулки, до речі, ага. Заспокійливі.
Я знаю масу історій, коли людина скотилась в страшний і близький до суїцидального, стан лише тому що була звільненою з трьох підряд місць роботи. Знаєте, чому? А в людини була контузія, людина виглядала смиканою, тому її й звільняли.
Так, адекватною була та людина абсолютно.
Так, хорошим працівником.
Так, просто контузія, іноді сіпалась голова й руки. Вердикт звільнення:
- Та ти якийсь смиканий, корочє, раздражаєш.
В результаті людина попадає до психіатрії, лікують фронтовий ПТСР і схильність до суїциду.
Що було б, якби людина лишилась працювати на досить грошовитому місці? - та більш-менш все було б нормально. Доки людина там працювала, отримувала нормальну зарплатню, вона й про фронт не згадувала. Звільнили - почав снитись фронт, почали снитись смерті побратимів. Де зв'язок?
А він прямий.
Бо я знаю кілька випадків (насправді кілька сотень випадків), коли людина повертається до коханої дружини. До дітей. До бізнесу чи до роботи, яка чекала на цю людину після фронта.
Людина вкладається в житло.
Людина стягується на машину.
І починає свій власний бізнес.
Бізнес - це ще той депресняк та ПТСРняк в нашій країні, але якось він йде. І людина спокійно говорить про фронт, і наші спомини йдуть під спільний регіт. І це регіт здорової людини.
І нікому не прийде до голови послати цю людину до психолога. Навіщо? З якої речі? Людина і сама справилась.
Або не сама, або з фінансовою допомогою. В даному випадку ключове - фінансовою. З усім іншим розумна й поміркована людина (в даному випадку!) розбереться сама.
На цьому місці до мене вже летять на крилах святого ПТСРа апологети і починають знову запевняти, що жодна зарплатня, жодна квартира чи будинок, жоден власний бізнес не здатні перемогти Святого ПТСРа чи Святої Клінічної Депресії.
А я з посмішкою зиркаю на дрова, завезені для мене колишнім бійцем, бізнесменом, кіборгом, до речі, і жодного ПТСРа - і знаю, що дрова ці взято у іншого колишнього бійця, фронтовика, зараз успішно працюючого на лісопилці, і жодного ПТСРа - і посміхаюсь я, сидячи в будинку, який мені допомогають ремонтувати інші бійці, які за сім років війни вже встигли піти повчитись і отримати офіцерські погони, і знають точно, чого вони хочуть, і вдома в них мудрі дружини, які чекають на них, і розмножуються ці бійці весело й наввипередки, бо діти в них усіх такі золоті, що просто мусять робити їх ще більше, во славу генофонду країни і просто во славу тих дітей та їхніх мам, і ось зараз до мене постукає мій побратим, щасливий в шлюбі, і в бізнесі, і у чеканні майбутнього дитяти, і ми з усіма цими можемо позгадвати про фронт, і згадуючи, ми будемо нестримно реготати...
а потім, знаю, до мене постукають ті, хто не знайшов роботи, кого звільнили з сучярським коментарем:
- Ти смиканий якийсь, корочє, ти мене раздражаєш...
і після цього пішла дружина, забравши дитину, бо скільки ж можна чекати, доки ти почнеш отримувати нормальну зарплатню, і будемо ми говорити про фронт, і будемо плакати разом...
і комусь хмара, комусь сонце, комусь скляний чайничок, комусь зарплатня, а комусь дійсно категорично потрібна допомога.
І дійсно, потрібна психологічна допомога.
͟А͟л͟е͟,͟ ͟п͟р͟о͟ш͟у͟ ͟-͟ ͟т͟а͟ ͟н͟е͟ ͟п͟і͟д͟в͟о͟д͟ь͟т͟е͟ ͟ж͟ ͟в͟и͟ ͟п͟і͟д͟ ͟с͟п͟і͟л͟ь͟н͟и͟й͟ ͟з͟н͟а͟м͟е͟н͟н͟и͟к͟ ͟в͟с͟і͟х͟!͟
͟А͟л͟е͟ ͟м͟о͟л͟ю͟ ͟-͟ ͟т͟а͟ ͟н͟е͟ ͟к͟о͟р͟и͟с͟т͟у͟й͟т͟е͟с͟ь͟ ͟ж͟е͟ ͟в͟и͟ ͟ш͟т͟а͟м͟п͟а͟м͟и͟!͟
͟ш͟а͟н͟о͟в͟н͟і͟ ͟п͟с͟и͟х͟о͟л͟о͟г͟и͟.͟.͟.͟
͟Г͟а͟,͟ ͟ш͟а͟н͟о͟в͟н͟і͟ ͟п͟с͟и͟х͟о͟л͟о͟г͟и͟.͟.͟.͟
... і якщо ви дочитали цей пост до кінця - вітаю вас, друзі, вам точно психолог поки що без потреби.
Вітаю вас, сильні люди. Гайда до нашого клубу.
Клубу Критичного Осмислення Психологічних Процесів.
ілюстрації:
- картини Сталенхага, зиркніть, так і я бачу світ
- фото мого улюбленого фронтового автора, Костя Андрійович, гляньте, так і я бачу фронт
- Брейгель, дихаю
- Тарковський, бачу, Метр, бачу...
- музику я вже навіть не буду показувати, застрелитись можна, яка депресивна музика дає мені підйом й бажання жити.
Так що не все підходить під спільні шаблони, панове, далеко не все - як оте сонце, що вганяє мене до депресії.
Як ота хмара, що повертає мене до життя.



























- Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2752695.html.
Tags: ато, здоров'я, история, леді діана
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 116
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment