Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Дивна річ - психіка. А психіка на фронті - це взагалі чудасія

Diana Makarova
Дивна річ - психіка.
А психіка на фронті - це взагалі чудасія.
На фронті ми бачимо здоровенних серйозних дядів, які носять на броніках маленькі іграшки. Або ж ми знаємо й таких, що йдуть всю війну з малюнком незнайомої дитини. Малюнок дбайливо носиться в кишені, малюнок витерся на згинах. Його ламінують і знову носять.
На фронті ми чуємо іноді й таке:
- Що вам привезти? В чому потреба?
- Та самі приїздіть, а так потреб ні в чому і немає.
- Так самі ми без заявки не приїдемо.
- Тоді даю заявку. Привезіть нам цукерок "Ромашка". Прошу серйозно поставитись до цієї заявки.
Я майже не сміюсь. Я знаю точно, що серйозно поставлюсь до цієї заявки.
Дивна річ - психіка. Що з чим пов'язано, що тригернуло, що коли зачепилось і лишилось назавжди? Іноді знаємо. Іноді навіть знати не треба, ну, який сенс в цьому знанні? Зачіпка в психіці вже є, кому вона заважає?
... коли ми повертаємось з фронтового рейсу - я хочу зелене яблуко. На цьому зворотньому шляху я просто помираю від бажання з'їсти яблуко, і чомусь саме зелене.
Коли ми забігаємо на автозаправки зворотнього фронтового шляху, я жадібно кидаюсь до яток, я шукаю зелене яблуко. Воно не завжди буває, тоді я страждаю.
На зворотньому з фронту шляху я падаю на заднє сидіння й засинаю. Я втомлена, я хочу спати, і екіпаж мені це дозволяє. Десь ближче до ранку я прокидаюсь від спраглого бажання з'їсти яблуко. І чомусь саме зелене, туге й хрустке.
Якщо я з'їм на зворотньому шляху зелене яблуко - бажання зникне. Аж до наступного рейсу, наступного зворотнього шляху. Та я взагалі не дуже люблю зелені яблука, у чому річ, і чому саме тоді, коли я повертаюсь з фронта? Ну, до чого тут яблука, і чому саме зелені, і то лише одне, та хоч і половина. Що там такого я витрачаю на фронті, що організм так жадібно бажає цю хрустку зелень?
А щоб я знала. Просто вкотре я даю собі обіцянку взяти до рейсу кілька зелених яблук, щоб з'їсти одне з них на зворотньому шляху, і вкотре забуваю. Щоб знову прокинутись в тряскій машині зранку від спраглого жадання того яблука...
... а це Моня.
Моню я купила на заправці, коли їхала до свого першого небезпечного рейсу. Я сунула його до внутрішньої кишені куртки і так пробігала весь рейс, і совенятко визирало з кишені, я куртку не застібала, якось забувала.
Він просто був совеням, у нього ще не було імені, ім'я йому дали Бармалей з Ендрю, коли сиділи ми в готельному номері знаменитого "Оазису", що в Щасті. Ми тоді приїхали великою компанією, колоною в кілька машин, нам треба було десь переночувати - і хлопці домовились для нас за номери.
Нам тоді знайшли три номери, вночі станться обстріл, але далеко, десь кілометрів за півтора-два. Новакам з переляку здасться, що обстріл саме тут, над нами. Старики повернуться на другий бік і знову захроплять. Дред про всяк випадок потягне за собою ковдру, вичовгає зі свого номера і вляжеться біля дверей нашої кімнати, щоб бути поруч, раптом що - тут же засне сном молодечим, але забуде виключити плеєр. В плеєрі гратиме безкінечна мантра, і весь готель вимушено слухатиме ту мантру. Дред іноді прокидатиметься, звично прислухаючись до пострілів, а іноді уві сні буде кричати, знову ж, на весь готель:
- Гради! В укритія!
Так я ту ніч і запам'ятаю - далекі вибухи, але не такі вже дальні, щоб вікна не дрижали, індійська мантра в лункому готельному коридорі, крики Дреда - і Моня поруч, в жмені.
Моня - він Моїсей. Так вирішили увечері тоді Бармалей з Ендрю, так він й пішов по фронту далі Моїсеєм, але поки маленький, то Моня.
Моня - сильна особа. Він не пропустив жодного мого фронтового рейсу. Колись я його забула вдома, то мусіли повертатись. Без нього я в рейс йти категорично не хотіла.
Коли я забігаю до придорожніх заправок - я першим чином не яблуко шукаю насправді, ні. Я кидаю своїм:
- Мені каву.
вони давно знають, яку саме.
А сама йду до стелажа з іграшками. Оцих лупастиків на заправках виставляють зазвичай окремо. Там кого тільки нема - олені і собаки, коти й єдинороги. Але немає там більше совенятка. А я шукаю саме його. Навіщо мені ще одне совенятко, адже у мене є Моня? Мені здається, що Моні самотньо, чи що. Я друга для нього шукаю? Та наче ні. Але всі наші давно знають, що саме я шукаю на іграшкових стелажах. А я давно знаю, що, коли раптом я знайду цих совеняток, я викуплю їх всих, скільки стане грошей.
Чомусь мені обов'язково треба знайти саме таке совеня.
Або навіть багато совенят.
Я не знаю, чому. Я жадібно його шукаю. Сім років.
Насправді я знаю...
Якось я забігла зі своїми онуками разом до іграшкового магазину. Поки онуки обирали іграшки для себе - я звично підійшла до стелажу і занурила руки до пухнастого світу. Я рилась в тих лупатих створіннях, я повертала їх до себе, занурювалась глибше - їх там було навалено такою чарівною, продумано-недбалою купою, мені здавалось, що от-от знайду - втім, мені завжди так здається.
- Що ти шукаєш? Це для нас? - спитала моя онука, підійшовши стиха і спостерігаючи за мною.
- Ні, це я шукаю іграшку для себе. Мені потрібне точно таке совенятко, як в мене.
Моя онука знала Моню, я їх знайомила.
- Але ж в тебе вже є одне. - здивувалась вона.
- Розумієш... - присіла я до неї, щоб наші очі були на одному рівні.
- Розумієш... - стиха шепнула я їй. - Мені здається... Ну, так я собі давно наворожила. Що, коли я знайду ще одне таке совенятко - закінчиться війна.
Закінчиться війна...
Неначе коло замкнеться. Неначе перший пункт - чотирнадцятий рік, я поспішаю до першого небезпечного рейсу, заправка, тьмяно навкруги і тьмяно на душі - зійдеться з пунктом останнім, знайденим мною у другому совенятку. І стане все добре. Бо раптом виявиться, що всі живі, що нікого не було вбито, поранено, замучено. Нам все те просто наснилось, і сон той наш страшний почався там, в далекому чотирнадцятому, коли мені було так страшно, що купила совенятко, аби на щось а чи на когось спиратись у своєму фронтовому шляху.
Неначе Моня-Моїсей знову стане новим, непошарпаним фронтовими подорожами, і стиха скаже він нам:
- Гайда за мною, я вас виведу...
Так я собі придумала, так я сказала дитині, і саме в той момент до нас підійшла молода, але впевнена в собі особа, з тих, що підходять до тебе в будь-якому магазині і проникливо питають:
- Вам чимось допомогти?
- Вам чимось допомогти? - спитала вона в нас.
Це прозвучало так, неначе вона могла допомогти нам всими силами душі своєї, неначе справжня Фея Іграшок спустилась до нас сходами лялькового будиночку і пообіцяла вирішити всі наші проблеми, всі туги світу.
І ми відповіли їй:
- Так.
- Нам треба, щоб закінчилась війна. - сказала моя онука.
- І що для цього потрібно? - спитала Фея, навіть не здивувавшись.
- Потрібно знайти ось таке совенятко. Коли я його знайду, війна закінчиться, так я собі сказала.- витягла я з сумочки Моню і виклала його на прилавок.
Фея знову не здивувалась і я впевнилась у своїй правоті.
- Але ви цим не допоможете. - додала я. - Я вже давно його шукаю. Мені сказали, що цю модель зняли з виробництва.
- Ви помиляєтесь. - сказала Фея Іграшок. - В нас є будь-які іграшки, і я впевнена, що таке совенятко ми теж знайдемо.
Вона відійшла від нас і направилась до наступного стелажа. Ми пішли за нею, неначе вона нас потягла за собою на мотузці - стільки впевненості було в її легкій ході.
- Таке? - спитала вона, повертаючись до нас, і я ахнула.
В руках у Феї було точно таке совенятко, як і в мене - але удвічі більше.
- Ні, не таке. - відповіла я зачудовано. - Але ви праві, у вас дійсно є будь-які іграшки. І я вам вдячна, бо, здається, ви знайшли маму для мого маленького Моні.
- То війна не закінчиться? - спитала в мене онука.
- Ні, ще не закінчиться. - з жалем відповіла я. - Але тепер Моні буде до кого повертатись з фронта. Тепер на нього вдома буде чекати мама. Це, знаєш, дуже важливо, щоб, коли ти повертаєшся з фронта, на тебе вдома чекала мама.
І ми купили маму для Моні. І пішли з того магазину. Фея уважно і серйозно дивилась нам услід, ми помахали їй рукою, вона кивнула.
... Мій Моня і зараз, як завжди, зі мною. Він їде до кожного фронтового рейсу. А вдома на нього чекає мама.
Але...
Але ж коло не замкнулось. Я не знайшла точно таке совенятко. Тому і зараз, забігаючи на заправку, я першим чином направляюсь до стелажів з іграшками. Оглядаю всих пташок, кошенят, єдинорогів - я звично шукаю совенятко. І звично не знаходжу. А потім я вже йду шукати зелене яблуко.
Але яблуко - лише коли я повертаюсь з фронта.
А совеня завжди.
Мені страшенно потрібно знайти таке маленьке совеня. І я вже не витримую, я прошу допомоги у вас. Знайдіть мені маленьке совеня. Це треба. От конче це потрібно, бо я не можу вже, мені погано, коли коло не замкнулось.
Я свято вірю в те, що, коли я його знайду...
... нічого, може, і не станеться.
Ну, що ж. Тоді я звично зберусь і знову поїду на фронт. І знову зі мною буде мій маленький Моїсей. Колись таки він мене виведе до кінця кола. Де всі знову будуть живими. Де я озирнусь і скажу - так все наснилось? Правда, Моня?
І Моня всміхнеться і простягне мені зелене яблуко.






- Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2764689.html.
Tags: ато, леді діана, піар, україна
Subscribe

promo don_katalan декабрь 29, 2014 14:39 116
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 3 comments