Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

- Чи тепло нам? - питаються в нас деякі люди. - Чи тепло вам у ці морози?

Diana Makarova ·
- Чи тепло нам? - питаються в нас деякі люди. - Чи тепло вам у ці морози?
Нам тепло, люди.
Нам тепло не було б.
Стіни руїн старої контори а чи старого хуторського клубу, стіни, які ми викупили по смішній ціні для нашого ППД, були у півтори цеглини товщиною. Коли в далекі совдепівські часи контора опалювалась соляркою, ці стіни, може, ще й виручали. Але по нинішних часах нас би ніщо не врятувало від холоду, якби.
Якби одного разу не прийшов Андрій, не покрутив головою і не сказав би - ні, так не годиться, ці стіни треба утеплювати. Ми ще пручались, а він вже замовив піноблок і клей до нього, а потім домовився за будівельні риштування напрокат, і нам лишалось тільки знайти бригаду будівельників, які зроблять цю справу.
Бригада будівельників знайшлась досить швидко.
До нас прийшли військові, покрутили головами і сказали - ні, це не годиться, ви заплатите за таку роботу шалені гроші, та де ви їх знайдете?
І хлопці переїхали до нас підрозділом, і почали роботу.
Для цього підрозділу було не вперше приїздити до нас от так і розпочинати роботу:
- з перестилання даху, щоб не заливало нас дощами крізь роздовбані роками діри в старому шиферу
- з укріплення фундаменту, старий був в три цеглини, а місцями й зовсім без цегли, не горді, мовляв, постоїте й на піщаній подушці
- зі зварювання основи під паркан
Підрозділу наших друзів допомагали інші підрозділи. Артилерія виділяла для нас людей для внутрішніх робіт. Розвідка прилітала й розбирала будівельні завали старезного дворища. Десанти й піхота приїздили поодинці а чи по двоє, і тут же брались до робіт. Снайпери дуже влучно вираховували крокви і ставили їх.
Сусіди чудувались, іноді підходили до людей в робочому, витертому до дір старому мультикаму - тому самому, який ми привозили цим хлопцям ще на Карачун - і питались, що ж і кому тут будують.
- Та генеральську дачу будуємо, що, не бачите? Нагнали нас, срочників, мусімо будувати. - відповідали хлопці, покурюючи у перервах.
Сусіди зиркали на сорокарічних дебелих "срочників" і з повагою кивали. Хтось набирався сміливості і запитував, де ж той сам генерал.
- А ось же він. - кивали хлопці в мою сторону.
Я якраз вискакувала з машини, яка привезла бут, поважно кивала - о, так, мовляв, шо ж, генерал так генерал.
На цьому місці сусідів охоплювала непозбувна бентега і вони відповзали, сильно замислившись.
А ми так вже звикли до того, що в нас перевалочний табір військових, що лишали їх розпоряджатись будівництвом під керівництвом зампотила, а самі мчали на фронт, на нас чекали рейси, і жодне будівництво, хай навіть будівництво ППД (пункт постійної дислокації) не може відволікти нас від головної волонтерської задачі.
А потім підходив час ротації і хлопці й самі їхали на фронт. А ми лишались на них чекати, або збирались слідом, та й за ними - і увесь цей час мене теж охоплювала бентега. Я ж бо розуміла, що останній місяць перед фронтом вони провели на нашому будівництві, замість того щоб бути з сім'ями.
Вони поспішали врятувати нас від холоду, то ж чи може нам бути зараз не тепло?
Хлопці йшли знову на фронт, не завжди встигнувши доробити заплановане - тоді на зміну їм приходили дембеля, а чи інші підрозділи, і будівельні риштування не простоювали.
Так наш Дред Андрій взяв на себе довикладення фронтонів, зібравши бригаду виноградарської босоти.
А Віктор Томашевський став директором по закупівлі мінеральної вати, якою досі втеплює дах і майбутній другий поверх наш зампотил, прораб Олександр Макаров
Зробити тепло скрізь, звичайно, ми не могли - тому на другий поверх поки що вирішили начхати. Третину першого поверху мусіли віддати під чистий склад (для складу брудного звели в дворі тимчасовий хламник) А дві третини першого поверху, які й повинні стати робочою Ф.О.Н.Д.овою зоною - ми поки що відвели під житлову частину. Усього-навсього три кімнати, але скільки людей в них іноді розміщається...
Провести опалення до цієї житлової частини взялись волонтери Микола Лящук з його святейшим кумом. Тим часом з гуцульських країв вже привезли котел. І скоро, десь за три тижні, по трубах зашуміла вода, вливаючись до батарей.
Чи тепло нам після такого? Смішні питання. Нам дійсно тепло, люди. Ми ще змінили не всі вікна, і в стелі між першим та другим поверхом купа проріх, а то й дірок, та навіть незакритих люків. В нас ще люфтить від дверей, усе не встигнеш одразу. І діри в стінах ще не всі закриті. Та й опалення лишилось ще розводити цілих три контури. І це я мовчу про те, що треба зводити ще багато метрів стін, а ті, що є - обробляти, чистити, фарбувати, місцями навіть наляпувати штукатурку (місцями лишиться просто фарбована цегла)
Ну, тобто, лишилось почати й скінчити, роботи не на кілька років навіть, а більше. Але нам тепло, люди.
Я й досі не розумію, за що й чому нам так допомагають. Але від цього так тепло...
... тепер спитайте, чи нам затишно.
Коли ми запрошуємо когось до себе вперше, то завжди попереджаємо:
- Ви ж тільки не лякайтесь, ми живемо на будівництві.
Можливо, попередження допомагає, але ніхто ще не лякався. ну, майже ніхто. Ну, пара десятків людей не змогли приховати свого переляку, заходячи до нас - о, Боже, а як ви тут живете?
Ну, так. Живемо собі. Ми намагались знайти на фронті такі ж умови, як в нас. Не знайшли. Скрізь на фронті живуть трохи краще, ніж ми. Але час минає, і Олекандр Васильович теж не сплять зайвого - і якось робота рухається.
- Чи затишно вам? - якщо спитають в нас.
Ну, тут таке. Ми й досі не маємо куди розвісити й розкласти свій одяг, частина його ще зберігається в мішках на складі. Наша чимала бібліотека, яку ми возимо за собою, теж ще не розпечатана. Усі наші милі серцю дрібнички, включаючи й повний музей Ф.О.Н.Д.а, досі теж в запасниках. Картини, дзеркала, штори, все те, що задає дух дому, теж ще закутане і запаковане на складі.
Але нам таки затишно, я поясню на прикладі.
Ось не було в нас кухні. Приглядувались ми, прицінювались до кухонь, тримали навіть якусь стартову суму, а потім я захворіла, вся та сума й здиміла з моєю хворобою.
Потому озирнулись ми довкола та й зрозуміли, що купувати чи замовляти кухню нам ніяк. Ну, я понила про це трохи в інтернеті, але трохи. Навіть не понила, а понюняла, та й рукою махнула.
Бо тут же таке. Коли ми увійшли уперше до цієї будівлі, я одразу визначила стиль, що пануватиме тут. Я одразу зрозуміла, що сильного багатства тут не буде, де його взяти - тому треба пропагувати й виставляти той стиль, який диктує сама ця стара й занедбана будівля.
Стиль називався "Чим хріновєй, тим хіповєй"
Голі цегляні стіни? - тю, лофт ніхто не відміняв, оце ще вкладатись в оздоблення, помиємо, пофарбуємо, та й славно.
Покоцані совдепівські кахлі на підлозі в коридорі? - чудово, доточимо їх такою ж совдепією, щоб не випадати зі стилю, он нам старі кахлі повіддавали.
Немає кухні? Немає милих серцю господині шафочок, куди так затишно могли б вміститись каструлі та сковороди, тарілки й судки з крупами? - та не питання, сказав мій чоловік, ми викладемо з цегли такі собі стовпчики-стінки, а на них покладемо дошки. Ну, для початку завісимо те все якимось шторками.
- Ні, так не годиться. - сказав одного разу Andriy Fedoruk - Кухня мусить бути. Здається, в нас підходяща є.
І скоро разом з Valerka Goryachek вони привезли нам кухню нашої мрії. Ну, да, бувшу колись чиєюсь. Ну, не нову, але ж хто тут мріє про щось нове? У чому-чому, а у використанні б/в меблів в нас комплексів немає.
А заодно з Валєркової машини вигрузили і чиїсь балконні та верандні вікна й двері. І це колись перетвориться на наші омріяні веранди. Можливо.
Щодо дверей я вам розповідала?
Двері тут, розумієте, всі різні. Наші військові коли повертаються з ротацій, заходять в будинок і оцінюють все, що тут побудувалось за їх відсутності - іноді за животики хапаються від сміху. Смішать їх різні двері, розумієте. Звикли, розумієте, до одностроїв. А тут двері - одні білі, другі коричневі, інші блакитні, за висотою неоднакові, доточуємо фрамугами. Смішно їм, бачили таких?
А стиль-то, стиль забули?
А стиль - "чим хріновєй, тим хіповєй"
А стиль тут ще один - "не до жиру"
Ви ще спитайте, на якому ліжку я сплю. Бо сплю я на палетах, зверху яких покладено два матраси. Між матрасами мій чоловік обов'язково кладе квасолину. Гороху не знайшов. Потім дбайливо питається у мене:
- Ну, як тобі спалось, принцесо?
- Чудово спалось. - уперто відповідаю я.
Бо спиться тут дійсно чудово. Бо затишно тут, не зважаючи ні на що.
Так і живемо.
Прослизаючи між машин у дворі, тих самих, що приготовані для фронта. Протоптуючи стежку до соснових колод, якими нас теж забезпечили дембеля одного підрозділу. На відміну від дерева для будівництва, якими нас забезпечив військовий іншого підрозділа. На складі стоять меблі, якими нас забезпечили Ukrainian chemists а я вже другий рік ніяк не можу сфотографувати ті меблі для звіту, бо й досі не стає сил, часу й грошей прокласти світло на склад, так і лазимо там з ліхтариками.
А вздовж стін довгого коридора стоять старі меблеві стінки, які нам привезли різні люди. Чарівність цих стінок в тому, що ми можемо робити з ними все, що хочемо. А хочемо ми їх пофарбувати у правильний колір і примусити прикидатись меблями старезного Провансу. І руки таки дійдуть. Ось тільки закладемо діри в стінах. Ось тільки змінимо вікна. Ось тільки зведемо одні стіни, а інші пофарбуємо. Ось тільки...
... тим часом все це робити не дуже є часу, бо головне для нас все ж - фронт. Тому усе це буде, ось тільки ще з'їздимо на фронт, і ще на фронт, і ще. І ось же тільки дочекаємось наших з чергової ротації.
... а знаєте - коли вони приїздять з ротацій, то затримуються в нас на кілька днів. І це єдині кілька днів, коли вони нічого тут не роблять. Просто живуть. Просто дихають. Просто видихають.
А коли вже закінчать свої справи, зберуть наплічники, щоб їхати додому - оглянуться вони і скажуть:
- Так відпочили за ці дні... Так класно тут у вас.
- Це ж і у вас теж. - звично поправлю я їх, бо ніхто не замислював цю Контору як затишне гніздечко для сім'ї.
Бо це все ж місце зустрічі військових та волонтерів, наш ППД.
і всміхнусь я їм услід. І приготуюсь знов чекати. То їх же з фронта. То нашого виїзду на фронт.
Так і живемо. Тепло й затишно.
Невпинно дякуючи людям, які допомагають нам так жити.
А чи тепло?
Так. Та ідея обкладення стін в стилі термоса - вона була світлою ідеєю, Андрію. Термос працює. Хіба у ці морози трохи холодно, та й то лише уранці, коли котел згас годин сім-вісім тому. Довго тримається тепло. Швидко нагрівається будинок.
Тепло...






















- Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2766300.html.
Tags: ато, леді діана, піар, україна
Subscribe

Recent Posts from This Journal

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 116
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments