Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Diana Makarova · І ЗНОВУ ПРО КОТИКІВ

Я дуже люблю український фронт. Це моя релігія, наш фронт.
Я дуже люблю нашу армію (ЗСУ, Національну гвардію, інші роди військ, я тут підводжу риску - армія і є армія). Це моя молитва, наша армія.
Я дуже люблю наших сонечок, хлопчиків, зайчиків, котиків, всі-як-один-герої і все таке - але я знаю, що серед них зустрічаються різні сонечка. Котики й зайчики теж різні. Я знаю про це дуже давно, десь з весни 2014-го року, коли офіцери привласнювали собі те, що передавали ми для рядового складу, а рядовий склад дрисливо мовчав на те у відповідь. Я знаю про це також з 2015-го року, коли передача для одного підрозділу переходила до рук другого підрозділу "Та ми їм завеземо, не переживайте!" - і потім зникала.
Ну, ми не так щоб сильно переживали - приїздили тоді до підрозділу, який вкрав передачу і просто вимагали повернути вкрадене. І повертали, паршивці!
Нічим мене не здивуєш з темних сторін фронта. Ніщо не ввергне в мрак депресії. Бо я давно і точно знаю - ніде й ніколи не буває так, щоб всі герої і святі, і німби сяють над чолами. А навпаки - будь-який соціум є збором різних людей. І святих, і грішних.
От про щось таке я вам і повідаю, закінчуючи свою травневу пісню про фронт. Рубрикою - і про погане...
... вечоріло.
Але не смєркалось.
Ми сиділи на КСП батальйона в одному з містечок нашої фронтової лінії. Столик, за яким ми сиділи, затишно влаштувався під аркою, яка згодом, з теплом та цвітінням, обіцяла стати найзатишнішою курилкою великого подвір'я, колись заводського, тепер штабного, військового. А поки що ми, хто з кавою, хто з чаєм - напроти нас офіцер.
Офіцер ховав очі, втулювався спиною у бильце лавки, наче хотів заритись в ті дошки і злитись з ними.
Навколо буяло вечірнє життя штабу батальйону. Хтось закінчував міняти мастило в машині, хтось скупчився в курилці, що напроти, підтягувались групи, і всі з усіх сил робили вигляд, що дійство під аркою нікого не стосується.
Дійство стосувалось всіх, хоча начебто і одного цього офіцера.
Всі знали, для чого ми приїхали. Ми ж планували цей приїзд ще рік тому. Але то я захворіла, то бригада перебувала на ППД, в тилу - отже, нарешті зорі стали, ми без попередження з'явились перед воротами КСП, офіцер спочатку спробував не відповісти на мій дзвінок, але через КП нас пропустили, та ще й з зеленою вулицею, червоною доріжкою. Бо - повторюю - всі знали, навіщо ми їдемо до цього батальйону, скандал назрівав давно, і всі вже розуміли, що краще швидше.
Кава й чай в червону доріжку не входили. Каву й чай у цьому батальйоні я завжди просила сама. Я повторюю - жодного разу нам не запропонували в цьому батальйоні каву й чай. І кожного разу, буваючи там, я уперто просила кави й чаю. Мені було просто цікаво - невже ці хлопчики не запам'ятають, що волонтерів, та й просто гостей з дороги, треба пригостити хоча б оцим мінімумом, який і гостинністю вважати складно. Щось таке необхідне, що ти говориш навіть на автоматі:
- Каву-чай-будете?
Бачить бог, скільки разів я таке чула у своїх поїздках по фронту. Скрізь. Крім цього батальйону.
Про таке просте й звичайне, як нагодувати волонтерство, яке іноді привозить тобі машину усілякого потрібного збіжжя, й говорити марно. Їжа тут завжди була трішечки і лише для себе.
Отже, я знову, як і завжди, з 2014-го року, звично натякнула:
- А каву й чай не пропонуєте?
І ми пішли за стіл, який був цього разу сценою, а групи вечірніх спостерігачів - глядачами.
- Що будемо робити? - спитала я офіцера.
Він заховав очі і стенув плечима.
- Ти ж розумієш, що бойова машина батальйону не повинна стояти півтора року на твоєму власному подвір'ї.
- Я розумію. - пробелькотів він.
Далі почав пояснювати щось про ремонт, про довгий список запчастин.
- Цей список я попросила тебе прислати ще кілька місяців тому. Ти не вислав. - сказала я.
Історія була прозорою і ясною у своєму непотребстві.
Машину цю ми колись подарували роті, якою командував цей офіцер. Потім він пішов служити в штаб, машину забрав за собою, потім вона стала на його подвір'ї. Ми все це знали. У цьому батальйоні всі про все знають і всі розкажуть все одне про одного.
Офіцер вже потихеньку починав розпродувати машину. По запчастинах, по блоках. Ми теж це розуміли. Усі оточуючі теж про це знали.
Вечоріло. Та ще не смєркалось.
До нас підтягувались командири. З машиною було все зрозуміло. Офіцер вже подзвонив батьку, що ось приїдуть волонтери, їм треба віддати машину. Забігаючи наперед - батько потім ще побідкається, що ось, мовляв, невже й лебідку віддавати? А може, лебідку можна лишити?
Схоже, на лебідку вже був свіженький покупець. І, схоже, нахабство не має кордонів.
А ми вирішували наступне питання.
Колись ми подарували цьому батальйону ще й літачок. Зараз цей літачок лежав десь у запасниках, розкрадений, випотрошений, просто корпус.
Літачок теж треба було віддавати, хоч тушкою, хоч чучелом. Офіцер, якому ми вручили цей літачок, давно вже пішов на дембель, тож в очі йому хотілось зиркнути, але наразі змоги не було.
Навколо бесідки нарізав круги ще один офіцер, який мав необережність попросити в нас шини на ще одну машину. Ну, а ми мали обережність навести справки - що ж там за машина?
Виявилось, що машина волонтерська, куплена у змінщиків. І теж готується на продаж, вже, мовляв, виставлена на авто-ріо. Ну, і тупому ясно, що з хорошими шинами машина продасться швидше. То ж чому не попросити новенькі шини у добреньких волонтерів?
Ми не стали пояснювати цьому офіцеру, що ми думаємо про його гешефт. Я сподіваюсь, він і так все зрозумів.
- Нє получілось...
Було дуже гидко.
Досі ми йшли фронтами п'ять днів. На кожній позиції, на кожному ротному, батальйонному КСП нас зустрічали як найдорожчих гостей. Бо мало нині волонтерів, це раз. Бо геть всі пам'ятали, що ми привозили і висилали їм всі ці роки.
- Тобі дальномір треба? - питались ми в ротного.
- Та маю ж, ось, ви ж самі подарували три роки тому. - відповідав він.
- Інструменти? - питались ми в іншого.
- Та ми ще ваші не зносили. Ви ж нам чотири роки тому давали! - показували заповітний чемоданчик нам.
Але в багажнику Вжика обов'язково знаходилось те, що потрібно саме зараз - і сміливо віддавали ми часом дорогі речі, часом не надто дорогі, але потрібні. Бо точно знали - ці збережуть і навіть за кілька років покажуть нам діючий інструмент.
Так йшли ми фронтом п'ять днів, пишаючись тим, що в цілому маємо справу з правильними хлопцями й дівчатами. В цілому, але...
... але шостий день в нас був похмурим. Ми їхали до батальйону, де розікрали і розбазарили даровані волонтерами коштовні речі.
Ми, як могли, відтягували цей візит. Але машину ми подарувати на розкрадання не могли.
... вони виїхали нам назустріч на важкій бехі і зсипались з броні.
Наші серця упали разом.
- Боже, пацани... - прошепотів хтось.
Серйозні пацани п'ятнадцятого року. Вони взяли наші серця одразу і назавжди. Ми ладні небо були прихилити їм, а не те що машину. А не те що літачок.
Скільки я бачила тих пацанів чотирнадцятого, п'ятнадцятого...
За ці п'ять днів рейсу вони зустрічали нас - хто ротним, хто НШ бату, хто в підготовці до посади комбата. Дай мені, боже, сили - так я пишаюсь цими пацанами, неначе це я їх народила, виростила і виховала.
- Як повиростали пацани... - шепотіла я.
Пацани шостого дня рейсу теж виросли. Аж так, що ось ми проводили позорне аутодафе, і всі, хто був на КСП, з цікавістю спостерігав.
Не знаю, чи було комусь з батальйона соромно - та мені точно соромно було за край. Не за те, що колись повірила, що допомагали як могли, іноді цілу машину вантажу, та ще й з прицепом, відправляючи на позиції цього батальйона. Ні, те все вони відпрацювали. Все ж пацани ці воювали, як могли. І втрати мали, і мали певні звитяги.
Іспанський сором пік мене, неначе це я сама притирила волонтерську машину, розікрала волонтерський літак, намагалась одурити волонтерів під девізом:
- А чо? У них же гроші всьо равно не свої!
Не свої. Тому відповідати мусимо ще сильніше, ніж за свої.
Тому й пишу зараз цей пост, горючи іспанським соромом.
Машину ми забрали. Це коштувало нам сьомого дня маршруту, евакуатора, і ми вже навіть не здивувались, коли виявилось, що паливну з машини офіцер встиг таки продати.
- Він компенсує вам паливну. - подзвонили мені з батальйону.
Що ж, ми чекаємо. Ані словом ми не назвали батальйон, бригаду, та навіть прізвище й звання офіцера замовчимо поки що. Я вам більше скажу. Втомлена цим вечірнім аутодафе, поклявшись ніколи більше не співпрацювати з цим батальйоном, я все ж не витримала й спитала:
- Маємо ще трохи плівки і того-сього. Вам потрібно?
Так, тут було потрібно все. І от чому. Коли я спитала, з ким з волонтерства вони працюють ще - офіцери зам'ялись і назвали одне ім'я. Лише одне. А їх раніше були десятки, волонтерів, які неслись на поміч цьому батальйону.
Я знаю. Я давно наводжу справки про цей батальйон і цю бригаду. І всі колеги, з якими я говорила, махають руками:
- О, ні. З цими працювати неможливо. Розкрадуть все. Та й зворотнього зв'язку там немає.
Це дуже важливо - коли є зворотній зв'язок між волонтерством та військовими. Це дуже важливо, коли ти приїздиш, а тобі показують ті прилади, що ти колись видав. І прилади ці служать і працюють. І знаєте, дуже важливо, коли перше, чим тебе зустрічають:
- Чай-каву-будете?
і додають:
- Вечеряти будете? Переночуєте?
Це так по-людськи, це так просто й звичайно, що про це навіть говорити смішно.
Але не тут.
Тут лишилась одна волонтерка з натовпів моїх колег. Сподіваюсь, хоч їй там кави дадуть, коли вона приїде. Можливо, навіть подякують. Бо ми за всі роки співпраці так подяк і не дочекались.
Ні, не тих подяк, що в рамочці на стіну, що ви - тут хоча б дочекатись звичайного:
- Дякуємо вам...
Ні, жодного разу.
Щоб було зовсім зрозуміло про стиль співпраці з волонтерством - коли Павло пішов до нашого авто, щоб вигрузити плівку і того-сього, я кивнула хлопцям, що стояли поруч:
- Допоможіть.
Ніхто не ворухнувся.
- Ні, я люблю, щоб з доставкою. - гигикнув один.
І оці слова впали останньою краплею на наші стосунки з цим батальйоном.
- Навіщо ви запропонували допомогу? Ви ж вже знали, яке там ставлення. - сказали нам потім.
- Так, знали. Але ми також знаємо позиції, де вони стоять. Це дуже неприємні позиції. - відповіла я.
Я добре знала ті позиції. На тих позиціях у різні часи нас накривало градами. На тих же позиціях нас колись покатали на танку, досі, здається, синці на задниці. На ці позиції ми пробирались по лісочку, молячись, щоб не загрузла машина. І з цих же позицій ми втікали, коли довбануло ливнем, громом і ось-ось мала почати працювати артилерія.
Я надто добре знала про ті позиції...
Це дуже неприємні позиції. І плівка, що ми видали, звичайно, не захистить. Але коли з будь-ким з цих пацанів щось станеться, я ж собі довіку не прощу, що плівки ось і не дала.
З оцих дорослих вже, нахабних до волонтерства і до народних грошей, пацанів.
Але вони воюють.
Тут крапка.
Смєркалось. Ми їхали за евакуатором, і дзвінок навздогін нас вже не здивував:
- Діано, а от комбат сказав, що, може, ви повернете машину? Ми її самі відремонтуємо. Комбат сказав, що вона буде для офіцерів.
Воістину, нахабство кордонів не має.
Прим.
Перепрошую за цю розповідь. Звичайно, хочеться, щоб всі як один, герої, і наші сонечка, котики і все таке. Але буває й так.
Але це ваші гроші, машину було куплено за них, і, коли ми кажемо, що відслідковуємо шлях кожного з подарованих нами автомобілів - це так і є, братці. Тому віджати назад своє, народне - це правильно, ми вважаємо.
І кожному, хто зараз скаже:
- А, так от вони які, ці українські військові! Та я їм більше ні копійки не дам!
я пропоную подивитись на п'ять прекрасних, тріумфальних днів, коли йшли ми по фронту, зустрічаючись, спілкуючись з правильними пацанами, дівчатами, чоловіками, жінками. Коли ми йшли, пишаючись тими, на кому тримається наш фронт.
І один гидкий вечір, коли смєркалось, і ми виїздили з цього КСП - не перекреслить наш фронтовий шлях.
Машину буде відремонтовано і передано одному з тих, кого зустріли ми в чудові п'ять днів нашого рейсу - тому, з ким ми співпрацюємо вже сьомий рік. Тому, хто вміє відповідати за кожну річ, видану волонтерами.
Котики мені у свідки.
І тут теж крапка.




-
Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/2980397.html.
Tags: ато, война, донбасс, леді діана, піар, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments