Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Покруч Розділ 2 «Бєдний студент» або Мистецтво жити (1)

Yurko Alexander
Я все пять университетских лет проходил полуголодный

Глава 1 «Мілий друг»
Насправді те, що Льоня закінчив «десятирічку» є справжнім чудом. Заслуга в тому значною мірою належить Парасці Кучмі. Сам хлопець схилявся більше до того, щоби скінчити семирічку й спробувати зробити кар’єру військового. Прикладом прислужилися декілька його родичів або односельців:
«Довольно обычной была такая схема: парень с семиклассным образованием идет в армию на три года, оттуда идет в военное училище – украинцев всегда привлекала военная карьера. Некоторые умудрялись закончить десятилетку непосредственно в армии, тем более, что демобилизованные пользовались льготами при поступлении в вузы. Армия была привлекательной еще и потому, что наш брат колхозник получал после армии столь желанный паспорт — ведь сельские жители, в отличие от городских, паспортов тогда не было, и это очень сковывало людей.»
Паспорт, звичайно ж, для колгоспника – річ чарівна. Але мати юнака про таку «схему» і чути нічого не хотіла. Ну яка «армія» для такого хворобливого й миршавого хлопця? До того ж, перш ніж піти «в армію» після семирічки до призовного віку (а це більше п’яти років) треба було відпрацювати в колгоспі. Бозна, що може трапитися за ці п’ять років, а тим паче, – за три роки тієї армії.
А от атестат зрілості – документ про закінчення десяти класів середньої школи, який відкривав шлях до вищої освіти – це річ така сама чудова, як і омріяний паспорт. Тим паче, що сестра Параски, як ми знаємо, тривалий час працювала в системі «народної освіти». А впливові зв’язки на селі, то дуже значуща сила. Матері, спільно з родичами вдалося переконати юнака. Тож мрія стати вчителем та після навчання повернутися до свого рідного села засяяла на небосхилі юного Кучми на свою повну потужність.
Розповіді про те, як Л. Кучма три роки кожного учбового дня – в дощ і в сніг – ходив з Чайкиного до Костобоброва за 9 кілометрів до школи є до певної міри легендою. Після того, як хлопчина кілька разів під час оцих марш-кидків за освітою тяжко застудився, мати не без допомоги своєї сестри, подбала про те, щоби знайти куток для прихистку школяра у самому Костобоброві, де мешкали якісь їхні родичі. Життя в Леоніда стало трошки легшим, але навчання від того не перестало бути тяжким випробуванням характеру та снаги. Тож цей без перебільшення подвиг (нехай він і «юніорський») цілком справедливо треба занести до активу нашого другого президента. Заради цієї ж справедливості треба зауважити, що і в подальшому Леонід Данилович, коли йшлося про його власну долю та життєво важливі інтереси, майже завжди, спромагався демонструвати дива характеру, як також – витримку та волю.
Але одна справа отримати атестат і зовсім інша – вибратися з колгоспу до великого міста та потрапити на навчання до престижного радянського вищого навчального закладу (ВУЗу). З цією метою мати школяра не без допомоги своїх більш освічених родичів розробила та здійснила справжню невеличку операцію місцевого значення. У відділі освіти та в сільраді вони виправила всі необхідні документи, вивчили розклад руху поїздів на залізничній станції Узруй, домовилися з шофером полуторки, який вивозив картоплю з колгоспу, а головне – старанно приховали все це від колгоспного начальства. Таким чином, втікши прямо з косовиці, Леонід Данилович подався до Дніпропетровська підкоряти освітні вершини.
Але чому молодий Кучма попрямував саме до далекого Дніпра Петрова? Адже куди ближчими були і Київ, і Харків, і Мінськ. В останньому, до речі, з його «чайчинською» говіркою Леонід Кучма почувався би куди більш адаптованим ніж у південному, степовому Дніпропетровську, хоч і зведеному, на місцях колишньої козацької слави, але вже безповоротно зрусифікованому сталінськими «великими переломами».
Пояснення просте: у Дніпропетровську жив його дядько, двоюрідний брат матері, у якого юний абітурієнт мав можливість зупинитися. За словами Кучми, дядько працював на приміській залізничній станції і жив у казенному одноповерховому будинку поблизу від міста. Але ось відомий політтехнолог Кость Бондаренко у своїй книзі «Кучма. Портрет на фоні епохи повідомляє дещо інше, – дядько той, виявляється, викладав в Дніпропетровському університеті.
Ця «дрібненька» розбіжність у різних версіях біографії Л. Кучми привернула мою увагу, і я почав задавати собі запитання. Немає сумніву, що автор-політтехнолог створив свій «опус» на замовлення самого Леоніда Даниловича або його оточення. Тоді чому замовник не зобов’язав «бумагамараку» виправити прикру «помилку»?
Насправді, «косяк» К.Бондаренка, який видав правду щодо існуючого дядька-викладача університету просто був помічений кучминими референтами занадто пізно, вже після публікації, але привертати до того уваги не захотіли. Не потрібні були Л. Кучмі з його шлейфом скандалів на той час зайві уточнення та копирсання в деталях. Але повернімося до нашої оповіді.
Отже, не встиг юний Данилович, опинившись в уславленому місті на Дніпрі, переступити поріг Дніпропетровського університету, своєї майбутньої та не менш уславленої alma mater, як він докорінно змінив усі свої нібито «вимріяні» наміри та плани. І ось як це сталося.
Помню, словно это было вчера, как подхожу к огромному зданию Днепропетровского государственного университета имени 300-летия воссоединения Украины с Россией, спрашиваю у каких-то ребят, где приемная комиссия филологического факультета, втягиваюсь с ними в разговор, мы знакомимся. Одного зовут Витей, другого Игорем, и они с третьей фразы начинают убеждать меня, что нет никакого смысла идти на филфак, а надо поступать на физико-технический, так называемый «закрытый» факультет. Я бы, разумеется, с презрением отверг такое предложение, если бы не довод, приведенный Игорем (или Витей): «На филфаке ты будешь получать стипендию 180 рублей, а здесь 400!» Стыдно признаться, но этот довод оказался непобиваемым -- предстояли пять лет жизни на стипендию, помогать мне было некому. В эту минуту все и решилось…» («Україна не Росія», іитується за публікацією г-ти «Факты», 15.08.2003)
Уявляєте, собі? Ото зловмисники! «.Одного зовут Витей, другого Игорем». Та це ж перевтілені запроданці «Розенкранц і Гільденстерн з шекспірівського «Гамлета». Коротка розмова і вітчизна втратила одного (але якого!) майбутнього свого «сєятєля» усього отого «разумного, доброго, вєчного», що про нього так багато читав Льосік Кучма у правильних книжках з шикарної бібліотеки свого сільського клубу.
І що ж воно ото за «сєятєль» такий, який за чотири сотні старих совєцьких рублів в мить(!) зрікся принаймні трирічної своєї мрії? Але його історія зве нас далі.
«Физико-технический факультет Днепропетровского университета был создан в 1951 году в связи с преобразованием Днепропетровского автомобильного завода на «Южный машиностроительный». Набор 1955 был особенно многочисленным - 450 человек, но и конкурс составлял 6 человек на место. Каким специальностям учили на факультете, нигде официально не сообщалось. Я сдал экзамены и прошел по конкурсу, но даже со справкой, что я принят в университет, пришлось немало побегать, прежде чем родной колхоз согласился меня отпустить. Получить паспорт без соответствующей бумаги от колхоза было невозможно.
Первые же месяцы учебы показали, что и на 400 рублей прожить исключительно трудно… Удивительно ли, что одно из моих главных воспоминаний студенческой поры -- это постоянное чувство голода. Как бы я выжил, если бы поступил на филологический? Вдобавок, я впервые заметил, как я одет. И заметив, первое время, пока не сумел одеться, как городской парень, стеснялся куда-нибудь ходить. Иной раз пригласят, хочется ужасно, но отнекиваешься -- физические константы, мол, надо срочно зубрить, боюсь срезаться. Сколько я пропустил вечеров с танцами во Дворце студентов из-за того, что не в чем было пойти, до сих пор обидно вспоминать.
Но нет худа без добра. Благодаря тому, что я на первых порах почти не участвовал в развлечениях своих товарищей, мне ничего не оставалось, как налегать вечерами на науки. Налегал, как показали ближайшие сессии, не напрасно. Некоторые сильно прослезились уже на самой первой. Игорь и Витя, убедившие меня идти на физтех, тоже прошли по конкурсу и стали моими однокурсниками. Мы уже 47 лет близкие друзья. Виктор Дмитриевич Хазов сейчас живет в Москве, а Игорь Григорьевич Ханин, наоборот, после того как много лет проработал в Москве, перебрался в Днепропетровск. Игорь и Витя были городские ребята, то есть днепропетровские, а я, естественно, больше общался с народом из общежития, куда меня после некоторых приключений (приключение -- это неприятность, воспринятая правильно) все же поселили. («Україна не Росія», іитується за публікацією г-ти «Факты», 15.08.2003)
Якось мимоволі вихоплюється питання, і коли ж отой колгоспний парєньок у парусинових черевиках встиг був так швидко навчитися танцювати? Але біс з ними, з тими дрібненькими другорядними питаннячками. Давайте поговоримо про вступ Л. Кучми на «закрытый» факультет физтех», Адже конкурс «6 человек на место» й тому оце «Я сдал экзамены и прошел по конкурсу», – мене це якось не переконує.
Нам не відомо, які достеменно оцінки мав Льоня Кучма в атестаті, але про те, що він був відмінником ми щось не чули. Відмінники в школі, вони, як правило, стають відмінниками і в університетах. Але ж сам Л.Кучма зізнається: «Я не блистал, не был отличником. Приходилось все время думать, что пожрать и на что пожрать…». До того, ж більшість його конкурентів при вступі навчалися у міських школах, рівень котрих, без сумніву, переважав рівень глухоманьської костобобрівської десятирічки.
Всім відомо, що абітурієнти, готуючись до екзаменів, зосереджуються на так званих профільних дисциплінах. Для фізтеху це – фізика та математика. Отже і Льоня, що він «мріяв» стати вчителем російської літератури та історії, готувався здавати саме ці предмети. А тут раптом фізика, математика(письмово та усно)! За наявності конкурсу такого рівня, екзамени треба було здати тільки на відмінно. Та Л.Кучма не говорить, що він зробив це, він не говорить навіть про те, що здав їх «добре». А ми знаємо, що Леонід Данилович ніколи не втрачаєв можливості похизуватися своїми «досягненнями». Але тут він цього не робить. Зрозуміло, що екзамени він здав так собі. За такого випадку, щоби він «прошел по конкурсу» Л. Кучма повинний був мати інші переваги. Які?
В ті часи влада поважно ставилася до військових і саме вони мали пріоритет при вступі. Але це - не про Кучму. Він - звичайнісінький селюк. Вихідців з села, тим більш українського тогочасна влада віншувала не дуже, режим ще зберігав підозріливе ставлення до цих підкуркульників. До того ж в анкеті Льоня мусив був написати про те, що батько його під час війни «пропал без вести», як також - і те, що сам він два роки разом з сім’єю «проживал на временно окупированнных территориях».
То що ж допомогло сімнадцятирічному колгоспнику потрапити на престижний факультет? А може не що, а хто?
Хабарник-адміністратор практично виключається. По-перше, у злиденної сільської родини навряд чи були для цього відповідні ресурси. По-друге, режим нещадно викорінював нарушитєлєй социалістіческой законності. Хабарництво звичайно ж було і тоді, але практикувалося це з такими заходами обережности й маскувалося такими вже борзимі щенкамі, що і уявити собі важко.
До речі про оцих борзих щенков. – Одним з різновидів хабарництва, навіть за Сталіна, було те, що нині кваліфікується як «корпоративна солідарність». Військові принагідно допомагають військовим, флотські – флотським, канторські – конторським і так далі. Розумієте? А за два роки після смерті «вождя і учителя» на фоні загальних пом’якшень режиму такі неформальні стосунки серед різних верств та прошарків тодішнього «соціуму» суттєво зміцнилися. Одним з таких прошарків були викладачі ВУЗів. Надати послугу колезі вважалося загальним правилом гарного тону. А от відмовити у такій послузі могло здатися не досить ввічливим вчинком. Попросити колегу допомогти родичеві при вступі, було тоді вже майже узагальненою практикою.
Отже, виглядає так, що правий політтехнолог-найманець Кость Бондаренко, і що пройти конкурс юному сільському абітурієнту допоміг отой самий дядя, який «преподавал в университете». Очевидно, що саме тому Л.Кучма, не «акцентує» увагу на цьому факті своєї біографії. Адже дядько-викладач університету трішечки псує міф про сільського хлопчину-сироту, що він самотужки здолав верховини елітної вищої освіти.
Але ж ніхто нікого за руку не спіймав. Та й нині, коли стільки років минулося, навряд чи це можливе. То ж полишимо це дрібне «біографічне» непорозуміння на сумлінні колишнього абітурієнта. Нині він впливовий та поважний можновладець на відпочинку.
Отже, ми з’ясували, що насправді юнакові було все одно де і на кого вчитися, він просто хотів вирватися з петлі злиднів і жодному разі не повертатися до отого страшного колгоспу. У будь-якому випадку, диво сталося і «безбатченко» з глибинки буквально за кілька тижнів відкрив для себе новий світ і став студентом нині вже легендарним физтеха Дніпропетровського університету, який тривалий час готував елітні кадри для військово-промислового комплексу СРСР.
Поза тим, нездійсненою полишалась ще одна, особлива, мрія:
Долго была ещё одна, особая мечта: досыта поесть. Всё детство и юность, все студенческие годы меня сопровождало чувство голода. Вкус белого хлеба узнал только в городе. Городская булка с кефиром — это было так вкусно, что слов не находил передать этот вкус. И до сих пор нет. А когда очень голоден, то две булки с кефиром… (г-та Факты, 8 августа 2008)
Цікавий нюанс, вище, згадуючи дитинство, Л. Кучма зазначав, що його мама виробляла найкращу на селі самогонку з жита та пшениці. Виходить тоді, що на самогон у сім’ї пшениця була, а на білий хліб ні? Незбагненна є і буде назавжди ота колгоспна економіка. Але суть не в тому.
Дивовижну річ являє собою царина наших бажань та мрій. Невже задля того щоби одного разу «досыта поесть» не вистачає тобі «две булки с кефиром»? Можливо. Ну, візьми та й з’їж собі ще одну «городскую булку». Але ні. Для новоспеченого дніпропетровця та ще й студента-фізтехівця Л.Кучми «досыта поесть», вже зовсім не те саме, що налитися кефіром та набити шлунок дешевим хлібом (хай і білим). Юнакові хотілося чогось більшого. І – до біса нехай іде уся ота семантика з етимологією.
Про світ бажань Леоніда Даниловича ми ще поговоримо. Але зараз настав час пояснити, що ж то був за такий «закрытый физтех» Дніпропетровського університету, який відіграв таку важливо роль у долі нашого героя. Для цього нам прийдеться згадати особу, про котру вже йшлося в цьому правдивому оповіданні.
Товаріщ Сталін, недаремно, виявляється, 14-річний комсомолець Льоня Кучма так горював, дізнавшись про твою смерть. Адже, якби не ти, невідомо чи мала б Україна отакого свого другого президента? Але про все – у порядку черги.
Місто Дніпропетровськ, після гітлерівської окупації, було зайняте радянськими військами 25 жовтня 1943 року, і вже 21 липня 1944 р. за вказівкою Сталіна тут розпочалося будівництво Дніпропетровського автомобільного заводу (ДАЗ). У 1947 році на заводі була зібрана перша дослідна вантажівка ДАЗ-150, але вже в липні 1951 Сталін наказав виробляти на цьому заводі … ракети.
Холодна війна, яка розпочалася між СРСР та Західним світом майже одразу після закінчення другої світової стала причиною неабиякої гонки озброєнь. Головним ворогом радянської держави стали колишні союзники, й у першу чергу – Сполучені штати. До США так просто не дотягнешся, – географія не дозволяє. От і вирішили сталінські військові стратеги виробляти свою, стратегічну, зброю, ракети.
Насправді перші ракети (для Гітлера) розпочав робити ще Вернер фон Браун. Тож совєти і скористалися його доробком, коли до їхніх рук (як і до рук американців) у якості одного з трофеїв потрапили і не тільки зразки німецьких ракет ФАУ, але цілий завод з виготовлення цих ракет, не кажучи вже про велику кількість фахівців, причетних до розробки цих ракет.
Завдяки новій військово-політичній стратегії більшовицького режиму велике число радянських вчених та інженерів, яких режим гнобив у сталінському ГУЛАГу отримали шанс вижити. Для них були обладнані так звані «шаражки». (Шаражка – щось середнє між концтабором та тюрмою де для ув’язнених вчених та конструкторів були створені елементарні умови для наукової праці та практичних досліджень.) Найвідоміший серед цих конструкторів – Сергій Корольов. Перша ракета С.Корольова, Р-1, мало чим різнилася від нацистської FAU, але наступні, Р-2 та Р-5, вже мали суттєві вдосконалення та конструктивні переваги. Р-1 була прийнята на озброєння 28.11.1950р., Р-2 – 27.11.1951.
Але поточне виробництво ракет виявилося справою ще складнішою ніж конструювання. Річ у тім, що для своєї FAU (яка прислужилася прототипом) німці мали значно розвинутіші та потужніші виробничі бази. Достатньо сказати, наприклад, що німці при виробництві своїх ракет використовували 86 різних марок сталі, а радянська промисловість в 1947 році, коли почалася підготовка до випуску дослідних зразків, була здатна замінити аналогічними за властивостями сталями тільки 32 марки. По кольорових металах справа йшла ще гірше - для 59 марок підібрали лише 21 аналог. Найбільші прогалини виявилися в групі неметалів: гуми, прокладки, пластмаси, ущільнення, ізоляція. Було потрібно мати 87 видів неметалів, а наші заводи і інститути здатні були дати тільки 48.
Тим не менш совєти гарячково взялися за розширення виробничих потужностей. Дніпропетровськ невипадково був обраний місцем для базового заводу, поруч розвинута інфраструктура, металургійні заводи, корисні копалини, зручні транспортні розв’язки, навчені та працьовиті й слухняні робітники.
Восени 1951 році колишній ДАЗ на вулиці Рабочей було перетворено на установу «поштова скринька 201» або «завод №586». Того ж року у Дніпропетровському університеті имени 300-летия воссоединения Украины с Россией і був запроваджений фізико-технічний факультет. «Поштовій скриньці» потрібна була молода, здорова та технічно освічена робоча сила. Тож задля створення дніпропетровського фізтеху були звезені студенти та викладачі з Москви, Леніграду, Києва та інших міст колишнього СРСР.
У 1954 році для «доводки» ракет поруч з п/я586 було створене «Особенное конструкторское бюро 586» (ОКБ-586). Відповідно подбали й про зміцнення матеріальної наукової та педагогічної бази. На физтеху. 1955 року (саме в цей рік здавав екзамени Л.Кучма) була різко збільшена кількість студентів, яких приймали на навчання, збільшилося й фінансування навчальних програм.
При тому всьому, діяльність факультету особливо не афішувалася (закрытый факультет). Набір 1955 року проходив в умовах суворої секретності: ніхто не знав, на кого будуть навчатися – чи то на «атомників», чи то на шпигунів. Необхідно було скласти шість іспитів, прохідний бал — 27, тобто можна було отримати лише три четвірки. Л. Кучма в своїх спогадах (Помню, словно это было вчера) про це нічого не розповідає. Йому, сільському «троечніку» набрати такий бал було просто неможливо. Але окрім екзаменів абітурієнти проходили це й співбесіду. Тобто існувала позаконкурсна система зарахування. Саме під час цієї співбесіди Леонід мав можливість засвідчити свою відданість ідеям Сталіна. Це була елементарна вербовка. Очевидно це значно полегшило завдання його дядька «провести» свого протеже поза конкурсом.
Як би там не було, Л. Кучма став студентом. Й одразу розпочав озиратися довкола. Дійсність його трошечки розчаровувала.
«Когда наш курс собрался впервые, все выглядели довольно бедненько, но вскоре между нами оказались настоящие щёголи. Если у меня и была такая склонность, реализовать ее я в те годы никак сумел бы из-за своего жалкое безденежье…» (г-та Факты, 8 августа 2008)
До того ж, першокурсник Л. Кучма не був переконаний, що йому вдасться впоратися з предметами й закінчити навчання. Леонід Данилович й донині скаржиться, – навчання для нього було неймовірно важким:
«Но самой трудной и самой желанной была первая по времени цель. О ней я уже говорил. Закончить университет. Очное отделение. Это было очень трудно. Жизнь впроголодь, необходимость подрабатывать, а предметы — труднее предметов не бывает: высшая математика, проклятый сопромат, «начерталка», физика, химия, спецпредметы — то же конструирование.» (г-та Факты, 8 августа 2008)
Отже навчання аж ніяк не було задоволенням для студента Кучми. Але мета – є мета, її треба було досягти будь за що. Першу сесію Леонід Данилович здав завдяки тому, що не маючи належного вбрання не міг відвідувати різні розваги, тож змушений був вивчати сидіти у своїй кімнаті в гуртожитку та зубрити нудні константи. Результат його втішив, адже багато хто з тих його однокашників – «настоящие щёголи» – вбрання та манери котрих викликали у «сєврюка» з чайчинського колгоспу справжній «естетичний» шок не були таким успішними у здачі заліків та екзаменів. Відчуття втіхи від того у юного першокурсника було таким сильним, що запам’яталося Леоніду Даниловичу на все життя, і він згадує про це 60 років потому у своїй книжці такими словами: «Кое-кто расплакался».
Насправді бідний студент трошечки заздрив отим самим щёголям, яким вдавалося так гарно чепуритися. А може й не трошки.
«Если кто-то найдет в выпускном альбоме нашего курса меня и увидит франта в галстуке-бабочке, пусть не обманывается. Склонность у меня, предполагаю, была, возможности не было. Хорошо, что для этого альбома не надо было сниматься в полный рост.» (г-та Факты, 8 августа 2008)
Але невдовзі свої «склонности» Леонід Данилович спромігся «реализовать» дещо в іншому, проте не будемо забігати поперед паровозу.
Парубок Леонід Кучма на початках свого міського життя на справжнього парубка зовсім не виглядав, і справа не тільки в одязі. Невисокий, хирлявий, непоказний з поглядом кмітливого, але трішечки наляканого цуценяти. Серед його співмешканців по гуртожитку більшість виявилася людьми з досвідом служби в армії, тож не дивно, що деяким з них хотілося його пожаліти. Таке ж саме бажання виникало навіть у деяких викладачів. На одному з екзаменів один з них якось сказав Льоні:
– Смотрю я на тебя - такие умные глаза, что «двойку» я тебе не могу поставить, а «тройку»... Приди еще раз...
Сусідою Л.Кучми по кімнаті в гуртожитку, де в кожній кімнаті поміщалося зазвичай п’ятеро осіб, виявився такий собі Євген Капінус, якив став студентом, після п’ятирічної служби на флоті. Цей юнак вирішив опікуватися недосвідченим колгоспником, а часом навіть підгодовував молодого Кучму. За словами самого ЛД, цей Євген: «отличался тем, что всегда был при деньгах». Служба на флоті зробила пана Капінуса великим прихильником чистоти та порядку, але коли Євген спробував організувати життя в кімнаті гуртожитку за флотським правилами, Л. Кучмі це не дуже сподобалося:
«Но в нём было что-то от комплекса старшого брата, поэтому, как мне казалось, иногда он опекал меня слишком сильно» (г-та Факты, 8 августа 2008)
Простіше кажучи, досвідчений «дід» вирішив зробити з молодого «салаги» підлакузу, тому це не сподобалося, але зовні він підкорився. Мати покровителя не така вже й зовсім погана річ, – міркував собі Льоня. До того ж у Євгена був радіоприймач «Балтика52» в дерев’яному корпусі, платівки на рентгенівських знімках з естрадними піснями, «Апассіонатою, що її, розповідають, так полюбляв Ілліч, та навіть з напів-дозволеними записами Булата Окуджави. Тому Леонід терпів опікування взамін на можливість інколи користатися розкошами наставника та його авторитетом.
Як вже говорилося, після смерті Сталіна режим суттєво пом’якшувався. Разом Окуджавою із мєстних, просувалася крізь залізну завісу й ота західна «щегольская» мода, до котрої у злидаря-колгоспника может и была такая склонность, але реализовать ее в те годы йому було зась из-за своего жалкого безденежья.




Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/3006508.html.
Tags: история, подонки, покруч, піар, україна
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments