Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Покруч Розділ 2 «Бєдний студент» або Мистецтво жити (2)

Я все пять университетских лет проходил полуголодный

Глава 1 «Мілий друг»
Разом з тим, чи то з «пагубно загнивающего Запада», чи то з «проклятого наследия прошлого» на СРСР посунули й інші принади. Серед них – азартне картярство, й зокрема преферанс. Склонность, до преферансу молодому Кучмі вдалося реализовать повною мірою. Дивовижно, мотивом прислужилося те саме жалкое безденежье.
Відомо, що великим шанувальником і майстром преферансу був Шарль де Голль, легендарний французький президент, сучасник та соратник Вінстона Черчилля і Франкліна Рузвельта і відповідна їм за масштабами історична постать. Саме ця трійця спочатку за допомогою Сталіна поклала край диктатурі Гітлера, а потім об'єднаними зусиллями спорудила знамениту «залізну завіса» на шляху вже самого Сталіна до світового панування.
Навряд чи в ті роки Льоня Кучма, «вістуючи» та записуючи штрафні очки «на гору» суперників, замислювався і навіть здогадувався про такий збіг. Втім, на цьому його схожість зі знаменитим французьким «колегою» закінчується. Та і яка може бути схожість між славетним аристократом духу та нікчемним плебеєм, якому досыта поесть і то не вдавалось? Та й мотивація у цих двох була абсолютно різна. Перший шукав у грі вправи для мозку, відпочинок від важливих справ, інтелектуальну насолоду. Останній – дрібного підробітку аби вижити.
Своє матеріальне становище незаможні студенти зазвичай поправляли традиційним способом, – винаймалися на різні трудомісткі підсобні роботи. Найпоширеніший – розвантажувати вагони на «Лоцманке» (залізнична станція в тодішньому Дніпропетровську). Якось посунувся туди й наш Льоня. З першого разу роботи для нього не знайшлось, наступного – на розгрузці вугілля за ніч вдалося заробити 25 «старих» радянських рублів (півкіла ковбаси вареної сорту «любітєльская»).
Але справа ця забирала час і сили, а ще треба ж і вчитися. Та й потрібно ж ще й відпочивати й відновлювати сили. Молодий студент Льоня винайшов свій оригінальний спосіб заробітку-відпочинку, гру в преферанс. Спочатку він з цікавості спостерігав за грою однокашників, але потім зауважив, що його пам'ять та природна кмітливість дозволяє йому запам’ятовувати більше та прораховувати швидше варіанти гри, ніж це роблять його товариші. Теоретично в преферанс можна грати й на ґудзики чи на сірники. Але кому то цікаве? Адже це дуже запальна гра, то ж запальність треба підігрівати належним мотивом. Тому навіть у злиденному студентському гуртожитку гра йшла тільки на гроші, хоча і за мізерними ставками у чверть копійки. І вже з перших партій в ньому невсипно завантажувалася програма: програти не можна, програш це – катастрофа. І він практично не програвав. А дохід від виграшів, принесений преферансом став істотною частиною бюджету студента Л.Кучми.
«Поневоле я научился играть так, чтобы не проигрывать. Кстати, многие городские ребята, сколько ни старались, так толком и не освоили эту игру. Любовь к преферансу осталась у меня на всю жизнь, особенно мизер половить.» («Україна не Росія», іитується за публікацією г-ти «Факты», 15.08.2003)
Разом з грою в преферанс Леонід Данилович мав ще одне важливе досягнення. Він оволодів технікою гри на гітарі. Ось як це сталося:
Овладеть гитарой, по сравнению с преферансом, много легче, и я вскоре оценил, насколько свободнее стало мое самоощущение. Студенческий песенный репертуар состоял наполовину из городского, дворового фольклора, из песен, придуманных неизвестными авторами, как я теперь понимаю, времен нэпа, 30-х лет, военного времени, а также эмигрантами вроде Петра Лещенко. Ходило множество песен с вечными сюжетами - о несчастной любви и жестокой судьбе, среди них блатного происхождения, немало было шуточных. Некоторой популярностью пользовались песни «романтические» - о далеких морях, о каких-то надменных леди, нежных японках, суровых моряках.
Зверніть увагу, Л.Кучма, говорячи, про гітару, вживає не «навчився грати», але «освоил». Тобто – опанував. І це – не випадково. Так, як і преферанс, акомпанемент на гітарі не просто задоволення для душі, а й засіб, що допомагає йому відчувати себе впевненіше, адже отієї впевненості цієї йому тоді явно не вистачало.
Коли це розпочалося? Може бути, зі смутного спогаду про те, як він біжить за підводою, що везе батька на війну, а може - з пильного погляду на себе в дзеркало, перед тим як податися на залицяння до місцевої красуні, яка насправді його не сприймає? Це не суттєво. Важливо тільки те, що це почуття робило його вразливим перед ворожістю цього світу. І він намагався вразливість подолати. Був період, коли йому здалося, що він підшукав собі отой набір засобів для такого подолання. Це – і престижний преферанс, який виявився до того ж ще й прибутковим для Льоні. Це – і трошки алкоголю, щоб відчувати себе не таким скутим і затиснутим, особливо в жіночому товаристві. І нарешті – щоб сподобатися всім – гітара.
Кажуть, неабияку популярність серед товаришів в гуртожитку Леоніду Даниловичу виконання, ні, зовсім не пісень Окуджави, але пісеньки «Мішка», радянського «супершлягера» тих часів.
– Мишка, Мишка, где твоя улыбка, полная задора и огня? – виспівував Кучма під тренькіт отих трьох акордів,що він їх опанував. – Самая нелепая ошибка, Мишка, то, что ты уходишь от меня...
В ті часи Льосю часом можна було побачити у підвальчику на вулиці Лєніна, де недорого розливали портвейн «777». Відвідував Л.Кучма ще й «Озерку» (Центральний колгоспний ринок) де молдовани з бочок торгували вином. Але студенти вина не купували. Справа в тім, що щедрі торговці дозволяли куштувати вино зі скляночок, куди наливалося грамів по 50. Накуштуєшся, і купувати не треба! А ще його часом зустрічали в металевій конструкції, яка прилягала до будинку профспілок, що він в тодішньому Дніпропетровську звався «Дом союзов». Разом з купкою приятелів Леонід Данилович полюбляв там ковтнути скляночку-другу «бузи». (Бузою звали неміцний, трошки каламутний, хмільний напій з проса, що був тоді дуже поширеним у Дніпропетровську.) Вважалося, що буза, на відміну від пива, дуже корисна для справжніх чоловіків і покращує колір обличчя у жінок. А головне – по кишені.
З досвідом Леонід Данилович виявив, що вправної гри в преферанс та трьох акордів явно не вистачає для отого свободного самоощущения, яке спочатку здалося йому таким чарівним. Для справжнього самоствердження не вистачало якогось більш досконалого та ефективного інструменту та більш майстерної гри. І він їх невдовзі знайшов… в громадсько-політичній діяльності. [Меморандум2]
Меморандум 2
«Оттіпєль». Саме так звучить російське слово «оттепель», яке в перекладі на українську означає відлига. «Оттіпєль» так звучить і назва, яку дав своїй повісті Ілья Ерєнбург, чи не найекзотичніший комуністичний літератор й шпигун усіх часів та народів. Ця повість, що вона була написана майже одразу після смерті Сталіна, дала назву нетривалому періоду в історії СРСР, який для багатьох вірнопідданих цієї держави перетворився на справжню епоху.
І хоча в природі своїй відлига, як явище, часом несе для людей досить неприємні речі, в політичному сенсі воно й досі викликає у деяких з них почуття казкової ейфорії.
З часом ту «епоху» стали звати «хрущовською відлигою, адже саме йому повинна завдячувати вона своїм початком. Ось як це сталося:
«В ніч із 24 на 25 лютого 1956 року на закритому засіданні XX з'їзду КПСС перший секретар ЦК КПСС Микита Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену розвінчанню культу особи Сталіна. Зміст доповіді викликав шокову реакцію в залі. Деякі делегати непритомніли. Інші вірили і не вірили одночасно. Перед ними постав новий образ Сталіна - малокомпетентного, надзвичайно жорстокого тирана, який послідовно створював свій культ, безжалісно знищуючи опонентів і вчорашніх соратників.» (Л. Огнєва. СЛОВО ПРО ХУДОЖНИЦЮ АЛЛУ ГОРСЬКУ)
Але справжнім кріейтером феномену оттіпєлі є, безперчно, Іосіф Віссаріоновіч. Адже ступінь моторошності його тиранії була такою пекельно безмежною, що навіть оте нікчемне хрущовське «послаблєніє» було спийняте, зомбованою масою, ніби якимось поверненням до раю.
А скільки неокомуністичних «навернень» здійснилося о тій порі! Скільки дутих «митецьких досягнень» було нібито «здійснено» на цьому тлі! Скільки складено міфів та легенд! Боже ж ти мій, про то знаєш тілько ти.
І чи не головна з тих легенд, – про «покоління шістдесятників». Численні примари тієї легенди й досі блукають затінками свідомості назавжди «скалічених системою» підстаркуватих ентузіастів. Не оминула та пошесть і нашої батьківщини. Хоча за спостереженнями деяких «експертів», в Україні, як головній «провінції» московської імперії совєтів, всі ці події мали «певну специфіку».
Як би там не було, історія – це завжди людська доля. До українського «шістдесятництва» ця доля пригорнула-була найрізноманітніших персонажів, усіх кольорів та ґатунків, – від Івана Драча до Миколи Руденка, від Бориса Олійника до Дмитра Павличка, від Миколи Вінграновського до Ліни Костенко, від Левка Лук’яненка до Вячеслава Чорновола, від Опанаса Заливахи до Івана Марчука, від Лесі Дичко до Мирослава Скорика, від Бориса Івченка до Леся Танюка, від Али Горської до Івана Світличного, від Івана Миколайчука до Леоніда Осики, від братів Горинів до Валерія Марченка, від Михайлини Коцюбинської до Івана Дзюби, від Леоніда Плюща до Семена Глузмана, від Віталія Коротича до Олеся Бердника. Згадати всіх неможливо та й немає в тому сенсу. Але долі однієї людини я не втримаюся та трішечки торкнуся. Задля порівняння.
Україні
Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм…

Ці рядки належать Василю Симоненко, людині для котрої оттіпєль та «шістдесятництво» перетворилися, власне, на саму долю.
Василь Симоненко, як і Леонід Кучма, народився у глупому українському селі, тільки – не на чернігівському поліссі, але на полтавському посуллі, під Лубнами, й майже на три роки раніше останнього. Так само, як і останній Василь пережив важке дитинство без батька, з матір’ю-колгоспницею.
Щоправда, на відміну від Данила Прокоповича Кучми, батько Василя не був більшовицьким активістом, не брав участь у акціях проти українських селян під час «великого перелому» та голодомору й не служив заступником політрука. Андрій Леонтійович Симоненко, втім, заслужив прізвисько «зальотника» й репутацію не дуже відповідального батька, щоправда теж був мобілізований до РККА, воював з гітлерівцями й дослужився до чину підполковника.
Галина Щербань, мати Василя Симоненко, «проста колгоспниця», предки котрої мали гербову грамоту на право дворянства, яку її дід Трохим «скурив під час першої імперіалістичної», так само, як і Параска Кучма, доклала всіх зусиль, щоби її син закінчив десятирічку та здобув вищу освіту. Тож довелося Василеві, як і Леоніду Кучмі, ходити до школи в сусіднє село за 9 кілометрів. Тільки не останні три роки навчання, а цілих шість, починаючи з п’ятого класу Василь Симоненко, на відміну від Л. Кучми, був міцній фізично, не хапав «ангіни» й закінчив десятирічку з золотою медаллю, високий та стрункий чорнявий красень, сповнений романтичних юнацьких мрій.
Мрії ті, внаслідок, тієї ж самої тотальної радянської пропаганди, теж забарвлювалося комуністичними ідеями «загальної справедливості» та «братерства», але плакати за Сталіним, як «шмаркач» Льонька, йому навіть у голову не приходило. Адже він, хоч як і отой Льонька зазнав і злиднів і голоду, на відміну від останнього мрії своєї не зраджував ніколи. А мріяв він служити правді та добру в колі рівних йому та гідних того служіння товаришів. Найкращою нивою для того служіння на той час йому видавалася журналістика, а отже 1957 року він закінчив факультет журналістики Київського університету. До України, якраз докотилася перша хвиля отієї контраверсійною, але такої «надихаючої» оттіпєлі.
Натхнений отією хвилею, як йому здавалося «нової свободи», Василь деякий час намагався усієї душею віддатися вимріяному служінню. Але рутинна праця, що спричиняла скоріше скніння душі, ніж відчуття виконаного обов’язку, у «органах партії та комсомолу» «Черкаській правді», та «Молоді Черкащини» ніяк не узгоджувалося з отією мрією.
Проте Василь Андрійович крил не опускав, навпаки, шукав однодумців, цікавився «громадськими справами», навіть став до лав КПСС, шукаючи при цьому не кар’єрного росту, а можливості більш досконалого служіння. Але йому були затісні межі компартійних газет, цих «ркпорів» примітивної пропаганди, йому не вистачало повітря у захланних черкаських номенклатурних кабінетах.
Деяку розраду знаходить він у колах київської інтелігентської молоді. На початку 1960 він стає співтворцем та активним учасником Клубу творчої молоді, який формально був заснований за ініціативою ЦК ЛКСМУ. Клуб очолив Лесь Танюк, а його «офіс» розмістився у кімнаті №13 у «Жовтневому палаці». Так радянська влада іменувала особняк Київського інституту шляхетних дівчат, зведений 1842 року талановитим архітектором Вікентієм Беретті. Сталінські посіпаки в цьому «палаці» свого часу катували та розстрілювали «ворогів народу». Питання сталінських репресій стало предметом цікавості членів Клубу. Алла Горська, Василь Симоненко та Лесь Танюк віднайшли найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій СРСР і місце розстрілу польських офіцерів біля села Биківня Броварського району під Києвом. Цей злочин й досі полишається непокараним, а обставини його здійснення недослідженими. Ось фрагменти з щоденників Леся Танюка стосовно цих подій:
«На вечорі Курбаса підійшла до мене жінка, схвильована, очі заплакані. Почала — про сталінізм, про жертви — я подумав, вона з репресованих, може, знає щось про Курбаса; ні. Слово за слово, і раптом: «От ви все про Соловки, хто і як там розстріляний… а в нас під Києвом свої Соловки. Людей полягло там не менше, ніж на Соловках; ніхто ні слова. А їх же поховать треба по-людськи, по-християнському…».
Ми тоді з нею домовились, що вона мені покаже те страшне місце, «де лежить пів-Києва», ліс навпроти Биківні. Та потім вона передумала й з нами туди не пішла. Познайомила з чоловіком, який «добре все знає й покаже, якщо треба, де розстрілювали й де ховали»...
...За порадою Фросини Микитівни захопили пляшку горілки. Проте це виявилося зайвим: цьому Петрові Захаровичу справді болить; і пригубили ми з тієї пляшки уже після всього, — разом, за упокій душ невинно убієнних Сталіним, бо це таки місце поховання…
Тут, доповів він, перед війною відвели гектарів з п’ять НКВД, воно й дорогу проклало углиб лісу, «Наші сільські й фашини рубали для того, 36-й 37-й рік, це було ДУ 691 Козелець». Огородили у глибині лісу ділянку зеленим парканом, метрів на три заввишки, внаклад, без дірок — не зазирнеш. Сюди й привозили трупи розстріляних «політічеських» з Києва, полуторками п’ять-шість машин за ніч. І трамваєм привозили, був такий вантажний, накривали брезентом. А розстрілювали, каже, у Лук’янівській спецтюрмі і на Короленка, а потім — у підвалах будинку, де тепер Жовтневий палац.
— А може, це німці? — спитала Алла.
— Німці тут нікого не стріляли! Німці стріляли у концтаборі, звідси кілометрів сім, а тут — наші.
Враги народу. У їх, як допитували, й жаргон свій був: «Не признаешься — пойдешь в песок»… бо ґрунт тут був піщаний… Або «В пионерлагерь захотел?» — бо біля того був табір піонерський. А то ще грозили людям: «Пойдешь по 23-й статье…». І всі все розуміли, бо не було такої розстрільної статті, а був маршрут трамвая, 23, Бровари — Микільська Слободка, цей самий, яким уночі трупи вивозили…
Поруч — озеро Рибне, там полуторки відмивали від крові. А якщо багато машин, гнали їх назад, на озеро Тельбин.
Охоронці, як почалась війна, перебралися з цивільного — в одяг НКВД. Ну та перед війною ні для кого вже в Биківні не було таємницею, що там коїться.
— Розстрілювали?
— Ні. Ми б чули. Привозили вже побитих, їх стріляли по тюрмах. А тут стояли бочки з вапном. Велика яма, клали штабелями, пересипали вапном і закопували. Неглибоко закопували, ніколи було, от воно й почало виходити на поверхню…
— То кого ж тут розстрілювали?
— Більшовиків. Старих ленінців, тих, що робили революцію. А Сталін їх усіх постріляв! (Плаче).
— Коли найбільше ховали?
— 1937 і даже в 1938. Пішло на спад тільки перед самою війною. Ну, тоді вже було по три-чотири машини вночі. І без трамвая.
— Якось я не вдержався і заліз з боку піонерлагеря на той зелений забор. То мене мало не встрелили! Бабахнули,
та не попали. Я — драла, а мене впіймали: «Ты что, малец, на тот свет захотел?»
Я — плачу, що це ж коза моя туди забігла, а я за нею. Так той охранник з рушницею, що стріляв:
«Врьош, сука, сюда і миша не пролезет, не то что коза!»
Майор мене врятував, з двома шпалами. «Отпусти, — каже, —другой раз не полезет и корешам перескажет, что сюда им нос совать не надо!..»
Я вже зі світом попрощався. Більше ніхто туди з нас не лазив...
— Відмітьте: всі черепи прострелені ззаду. Німці — ті ставили в ряд і лупили з кулемета. А наші патронів шкодували, стріляли ззаду. Котрі ще живі були, на місці добивали, лопатами.
Він переконаний, що тут покладено людей більше, ніж у Бабиному яру.
— Тут усі подряд — правительство, колхозники, їх привозили з областей, судили в Києві — і сюди… Чекістів багато постріляли, тут окрема могила є, можу показати. Фросина Микитівна — вона в школі працювала, знає — десь тут поляки поховані, дуже багато.
Які б це могли бути поляки? Привезли з Галичини, коли, у возз’єднання? Бо з якої речі — поляки? Ще раз питаю про кількість…
— Ну, це чотири чи п’ять гектарів. Та ще й Рибне, тут на кожному квадратному метрі — могили. У масових — люди лежали у п’ять-шість рядів. Пощитайте по машинах. П’ять-шість за добу в кожній — 40-60 трупів, день за дньом, чотири з половиной года…
Ми обійшли відсутній зелений паркан по периметру. Величезна територія.
Зранку було вогко, туман, трохи мрячило. Земля вгиналась під ногами, й було моторошно відчувати, що ходиш по людських рештках.
Василь торкнув мене за лікоть:
— Подивись…
На галявинці п’ятеро пацанів грали у футбола. На воротах стояв шостий, неприродно розповнілий, бігати — важко.
— Хлопці як хлопці, — кажу, — грають у м’яча.
— Ти подивись, чим вони грають…
Я підійшов ближче. Пацани грали у футбола черепом, простреленим ззаду, у тім’я. Я потягнувся за тим черепом. Мені здалось, що він дитячий. Бо зовсім уже малий.
Діти грали у футбола дитячим черепом, набитим сіном. На воротах лежали теж черепи — більші. Вимиті з землі, відшліфовані часом.
Ми огледілись. Все навколо було всіяне черепами…
Назад ми йшли пішки, мовчки, вже трохи прийшовши до тями. Якби не випили в лісі по ковтку, не знаю, що з нами було б.
Алла лаялась, як сто холер, я її розумію. Потім замовкла. І Василь — уже перед самим Києвом:
— Давай присядемо.
Ми присіли на узбіччі, це вже після піонертабору, навколо — дерева. Якби ж то сосни вміли говорити! Василь:
— Осьо:
Ми топчемо і ворогів, і друзів…
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.»
За наслідками свого «відкриттів» комісія у складі Л. Танюк (голова), А. Горська, В. Симоненко (члени комісії) «Меморандум-2» з вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань, який м подали до Київської міської ради. Жодної відповіді ніхто нікому не дав. Але компетентні органи порадили «не виступати». Про оприлюднення відомостей з Меморандуму не могло бути й мови. Оттіпєль виявилася цинічно розставленою пропагандистською пасткою комуністичної влади.
Неможливість говорити правду пригнічувала «молодого комуніста» Василя Симоненко. Неможливість здійснити мрію служіння спричинила душевну кризу.
«Мені потрібен друг, з яким я міг би ділитися геть усіма своїми сумнівами. Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю. Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія»
Це нотатка з щоденника Василя Симоненка «Окрайці думок» зроблена 18 вересня 1962 року.
Насправді, склавши, підписавши та подавши владі Меморандум 2 його автори підписали собі смертний вирок. 27 серпня 1962 року внаслідок гебістської провокації Василя Симоненка жорстоко побили, пошкодили внутрішні органи, зокрема нирки. Після того він тяжко хворів і помер в ніч з 13 на 14 грудня 1964 р. Аллу Горську чекісти вбили кількома роками пізніше. Лесь Танюк чудом залишився живим, врятувавшись втечею до Москви, де його прихистили люди на чиїх очах ГБ не наважилося вбити Леся Степановича.
Але «компромат», зібраний авторами Меморандуму 2 на комуністичний режим, то тільки привід для розправи, хоча й суттєвий. Справжня ж причина їхньої загибелі – переконання та твердість у їхньому відстоюванні.
Оприлюднення поезії Василя Симоненка розпочалося вже після його смерті. Воно стало початком Відкриття та Визнання цієї Постаті в Україні та в усьому Світі. І воно триває.
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

Ви запитаєте, до чого тут, власне Кучма? На біса ці порівняння Василя з Леонідом?
Абсолютно – ні до чого. Адже у Леоніда Кучми ніколи не було ані жодних переконань, ані внутрішнього ядра. Тільки – надзвичайна здатність пристосовуватися.


-
Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/3006725.html.
Tags: история, подонки, покруч, піар, україна
Subscribe

  • Serhiy Dibrov · О ЗАПРЕЩЕНКЕ

    необходимое пояснение Сегодня я столкнулся с ситуацией, когда ФБ не позволило мне оставить комментарии в аккаунте руководителя департамента…

  • Різне з фб 2021.10.17

    Станислав Асеев Стислі, але новини щодо "Ізоляції" (інформація десь двомісячної давнини): нікого з колишньої адміністрації воєнних злочинців там не…

  • Вторая часть текста про отношение России к украинскому национализму

    Валерій Пекар Вторая часть текста про отношение России к украинскому национализму. Первая часть текста была довольно хорошо принята читателями, но в…

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 116
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments