Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

- Йди з богом, сестро. Йди, доки я сама про тебе все не розказала

Diana Makarova
- Боже, яка вона прекрасна! - сказала я.
Ми тихо сунулись автомобілем, шукаючи парковку. Я вивернула шию, намагаючись роздивитись кожну деталь її вбрання, кожен крок довгих ніг. Я шию вивертала так, неначе було мені років зо двадцять, бо в двадцять років ти всотуєш такі деталі, збираєш їх до найсекретнішої своєї косметички, кладеш під подушку, розтикуєш по поличках, щоб потім повторити. У двадцять років всі повторухи. В якоїсь вкрадуть жест, в іншої величний помах руки, з третьої візьмуть данину викройкою спідниці.
Цій наслідувати можна було у всьому - гордій поставі голови, простій зачісці вишуканої недбалості рудого довгого, важкого волосся. Прихованій іронічній посмішці тонких губ. І крокам, крокам.
Легкі кроки довжелезних ніг, закритих широкою зеленою спідницею так підступно, як вміють лише власниці довгих струнких ніг - коли спідниця начебто закриває ноги до кісточок, але насправді окреслює кожен пружний м'яз.
Беріть, що хочете, натякала іронічна напівусмішка на обличчі. Якщо зможете.
Я шию вивертала, хоча мені не треба було нічого вже у неї брати. Все це я давно вміла. Ці широкі кроки, коли коліно штовхає важкий шовк, і в результаті він оповиває ногу, я отримала на уроках танців і з одного абзаца, вкраденого у Джека Лондона. Посадку голови на довгій шиї мені і красти не було потреби, фамільна риса, ще вчителі кричали:
- Що ти знову кирпу дереш?
Іронічна посмішка як щит, з'явилась трохи пізніше, років у тридцять, після швидкоплинної закоханості, нерозділеної, тому болючої аж досі, а мистецтву вкладати легке своє волосся важким вузлом прийшлось довго вчитись.
Йти затрапезною площею так, неначе проходиш своєю власною тронною залою вчила мама, і вона ж шила мені такі спідниці, хіба що не зелені. Та Господи, я володіла кожним з демонстрованих нею мистецтв, а дещо вже пішло на звалище життя, відкинуте старіючої рукою майже шестидесятирічної жінки. От нащо мені, наприклад, оця трикотажна блуза, що обтягує груди й талію. Та ще й темно-зеленого кольору при світлій зелені спідниці. Такої недбалої кольорової гами я б ніколи собі не дозволила, клянусь, навіть в найлегковажніші періоди життя. Можливо, саме тому я шию вивертала, щоб зрозуміти - як в неї так вийшло, що ці дві недопустимо різних зелені зійшлись на її постаті так, наче були надиктовані французьким подіумом.
А може, просто захоплено проводжала поглядом яскраву людську породу, осяявшу звичайну площу, що біля пошлого Новуса.
Дивилась, як на чудову лискучу кобилу, що вискочила несподівано з лісу обабіч дороги і проскакала поруч аж три секунди. Як на рідкісну червонокнижну птаху, що майнула за бортом нашої машини. Як на сад нерядового дизайну, що показав тінистий свій куток крізь просвіт кованої огорожі.
Все встигла роздивитись. Обличчя, в якому наче й не було вражаючої вроди, губи вузькі, ніс з горбинкою та ще й потовщений на кінчику, нефарбовані повіки, руді вії. Не надто струнка, не повна. Але тіло мала такого рідкісного пливу, який примушує чоловіків говорити низькими голосами, коли жінка з таким пливучим тілом входить до кімнати - цю фразу я вкрала ще в одного письменника, але я бачила таких жінок, я чула, якими стають чоловічі голоси у їх присутності, і як все, про що говорять в ту хвилину чоловіки, чи то рибалка, чи теорія відносності - присвячується у той момент жінці з таким тілом, незважаючи на те, що вона навіть не слухає, а лише всміхається до себе своєю іронічною напівусмішкою.
І навіть круглий легенький животик рожавшої не раз жінки, легко окреслювався шовком і не псував цієї тріумфальної краси - де кожна риса, кожен вигин звичайний, але сукупність створює рідкісну картину.
Позаду пливли дві повні, старші, дуеньями слідуючи за молодшою. Теж були вдягнені у зелені сукні. Молода підходила до людей першою, лагідно схилялась, щось говорила. Хтось сахався, але більшість ні. Піднімали голови, всміхались розгублено, простягували руку назустріч, розгорненою долонею догори. Потім лізли до гаманців. Знявши данину, молода крокувала далі, старші оточували залишену жертву, заганяли й добивали.
- Що воно за зелень в них? У всіх зелені сукні. - хмикнули ми.
Потім припаркувались нарешті, всі пішли до супермаркета, я залишилась в машині, вікно відчинене, хотіла курити, але втупилась в телефон, в інтернеті хтось знову був неправим...
- Поможіть на дітей. - поруч почула, голову підвела.
Моя породиста красуня стояла поруч з машиною, зазирала до вікна. Я мовчки дивилась на неї. Вона трохи занервувала.
- На дітей... - повторила і заговорила далі монотонно, розтягуючи слова. - А от є Олександр. І є Тетяна у твоєму житті. От їх тобі боятись, ох і боятись. Остерігайся їх.... А є ще...
- Яка ти прекрасна. - сказала я.
Отут вона отетеріла. Замовкла. Я розуміла, чому. Такі як вона, часто чують про свою красу від чоловіків - від жінок рідко, дуже рідко.
- Ми отам їхали, ти йшла, я ще тоді тебе помітила. - сказала я й повела рукою. - Ти королева серед них.
- Спасіба. - сказала вона розгублено.
- І вагітність тебе не псує, а лише прикрашає. І вагітність не перша, а тіло зберегла. Яким ходиш? - спитала я, навіть не зиркнувши на ледь помітний животик.
- П'ятим. - сказала вона.
Збрехала. Ладно. Ця порода й мусить брехати, такі закони, так вони виживають. Я кивнула й всміхнулась іронічною посмішкою. Несла вона в собі хлопчика, хотіла їй про це сказати, та промовчала. Смішно казати про таке циганці, чи ж вона сама не знала?
- А грошей я тобі не дам. Мої пішли до супермаркета, гроші взяли, у мене ні копійки. А були б, то дала. Не пожалкувала б. Ходи здорова, бережи себе.
- А є у тебе гроші. - всміхнулась вона мені, себе вже опанувавши. - Є в сумці гроші, але не твої. На добре діло тримаєш гроші. Так?
Тут вона мене здивувала.
Гроші в сумці були. Була купка доларів. Їздили дивитись машину для фронта, начебто сторгували підходящу, хотіли вже давати завдаток, та, слава богу, нагодивя досвідчений механік, глянув двигун, понюхав, помацав, підморгнув - мовляв, куди ж це брати, тут капіталка треба, шукайте далі. Так ми машину в той день і не купили, а гроші в сумочці лишились.
Ти бач, яка. Чужі гроші, так. На добре діло, на фронтове. Тут вже я змовкла в нашому танці на рингу. Танці двох симпатизуючих одна одній жінок - старої й молодої.
- А чужі тим більше не дам. - всміхнулась знову вже я.
- А ти не давай. Ти просто бамажку в руки візьми і бажання загадай. - рішуче викотила вона обов'язкову програму.
- А розігналась. Ти мене на оці штуки не чіпай. Кого чіпаєш? - відповіла я проізвольною програмою.
І ми пореготали.
- А цигарок я тобі дам. Курити тобі не можна при вагітності, але ж ти все одно куриш. На тобі вінстон, вони легкі. Куриш же? - підвищила я голос суворо.
- Курю. - відповіла вона винувато.
Я взяла дві розполовинені пачки, погана звичка носити повну сумку початих пачок цигарок, але хто не розуміється на жіночих сумках, той здивується. А хто знає, той знає.
А сумка жінки схожа на чорну діру, там все зникає, спробуй, знайди, і кожна жінка все життя воює зі своїми норовливими сумками. Перемагає та, що запам'ятає три кодових фрази, за допомогою яких з власною сумкою якось можна справитись:
- Ой, що це?
- Ой, звідки воно взялось?
- Ой, куди воно ділось?
А ці три фрази я теж поцупила в когось з письменників, тому і досить про сумку плагіату.
Я витягла дві пачки цигарок, зважила кожну на руці, важчу віддала їй.
- Іди з богом, красуне. Бережи дитину, себе бережи. - сказала я їй.
Вона ошелешено подякувала і пішла, озирнувшись лише раз.
Одна з старих дуеней, що очікували за метрів двадцять, підпливла тут же, добити дичину й випити ту кров, що лишилась.
- А помоги на деток... - почала вона звичну пісню.
- Так, ша. - відповіла я їй. - Ви звідки такі красиві?
Старші були прекрасні теж, своєю важковаговою грубою красою грудастих, животастих Сара Калі. Всі у зелених сукнях, ошатні, чисті, холені обличчя й тіла.
- Из Донецка мы. - жалібно заспівала ця.
- Гастролюєте? Туда-сюда?
- Нет, что ты. Бежали мы оттуда.
- А почему бежали? - перейшла я теж на російську.
- Ну, как же. Война же. - аж наче образилась Сара Калі в зеленій сукні.
Я кивнула - продовжуй, мовляв.
Я напівлежала в опущеному кріслі машини. Мені хотілось палити, ця розмова перестала мене забавляти, я вже хотіла її швидше завершити, але война же. Коли ж я відмовлялась поговорити з жертвами війни?
- Дома наши пожгли, документов наших нет... - заспівала вона жалібно.
- Так, стоп. Почему документов нет? Вы что, за семь лет не смогли восстановить документы? Куда обращались?
Я раптом розсердилась. Що за біда, з якого дива за сім років не можна зробити документи? Кому ти це розказуєш, стара циганська дуенья?
Я розпрямилась у кріслі, шарпнула дверцята, щоб вийти їй назустріч. Вона злегка сахнулась.
- Пять лет как уехали. Не семь, пять.
- Ага, пять. Значит, шестнадцатый... - я почала закіпати.
- Ну, чего ты... Такая добрая, людей любишь, доверчивая. И не пьешь, а ходишь иногда как пьяная, болеешь, значит. И про Александра тебе расскажу, и про Татьяну. И почему тебе их опасаться надо, стеречься их. И кто тебе завидует.
- Значить так. - вийшла я з машини і нарешті закурила. - Красивая я, потому что цыганскую кровь имею, а ты глазастая, а не заметила.
- А я заметила, заметила! Я только что сказать хотела. - закивала вона швидко.
- Хотела да не сказала. Не считается. А я тебе сама сейчас все про тебя расскажу. Пять лет назад Донецк уже два года оккупирован. Даже Дебальцево давно уже под русскими. Вы жили, значит, два года при сепарах и русских, вам дома не жгли, и вдруг сожгли. Давай, говори, где жили, как дело было? Почему до сих пор документы не сделали?
- Так мы ж... Дома ж...
- И хожу я иногда как пьяная, потому что контуженная. Ага, на фронте. И работала я с такими как вы. И войну знаю, как даже ты не знаешь. Чего молчишь?
Тут вона зовсім розгубилась. Дичина виявилась не загнаною і зовсім не добитою.
- Иди... - сказала я їй, відпускаючи. - Береги молодую. Уникальная она у вас. Денег не дам, нет денег. Были бы, молодой бы дала. За красоту ее породистую. Иди, сестра.
- Береги тебя бог. - відповіла вона ще трохи розгублено.
- Аналогічно... - пробурчала я у відповідь, досмалюючи цигарку, але вона вже цього не почула.
... - Хм. Тетяна і Олександр. - реготнула я.
Мої вже повернулись, ми загрузили до багажника продукти і вивели машину на трасу. Ми їхали на полігон, до наших. Наші збирались на фронт. Ми їхали проводжати їх.
- У мене цих знайомих Тетян десятки, а Олександрів сотні. Злякали їжачиху голою дупою. А хто мені заздрить? Та хто мені лише не заздрить, було б чому заздрити.
І ми ще трішечки посміялись.
- Але ж які вони прекрасні. Чисті, ситі, холені жінки. І знають, що вони прекрасні. Але не знають, наскільки... - всміхнулась я, відкидуючись знову в кріслі.
Я знову була наче п'яна, не будучи п'яною. Скоро мав би початись напад. Звичайний постконтузійний напад. Трималась як могла. Знову хотілось курити.
Десь позаду, затрапезною площею навколо Новуса, струменіла шовком зелена спідниця, оповиваючи стрункі ноги. Прекрасна мисливиця виходила на чергову дичину. Загонщиці пливли слідом.
- Мій прадід мою прабабку взяв прямо з табору. Така ж була, висока і струнка. Ніхто не міг потім сказати, була вона прекрасною чи то страшною, наче смерть. Але забути її було неможливо. Двічі до мене приходив уві сні мій табір. Коли я помирала. Не взяв до себе. На третій раз коли прийде уві сні, то значить, все. То смерть моя. Піду з табором. - шепотіла я, стримуючи провалля нападу.
- В нєбо... - скривила тонкі губи в іронічній посмішці моя донька.
Моя донька завжди іронізує, коли я говорю про смерть. Це її особистий щит, так вона пручається життю без мене.
Мої доньки вміють йти площею міста так, неначе ця запльована бруківка є їх власними тронними залами. А голови мої доньки несуть так, наче чолом тримають небо. Мої доньки вже давно вміють взнати, кого носить в животі жінка - хлопця чи дівчинку, а чи навіть двох. І покажіть мені циганку, яка задурить голову моїй доньці.
А колись, через багато років, коли піду я вже зі своїм табором назавжди - якась з моїх доньок відповість вічній якійсь Сарі Калі:
- Йди з богом, сестро. Йди, доки я сама про тебе все не розказала.
І посміхнусь на це тоді я переможно.
З якогось неба...



Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/3101551.html.
Tags: ато, донбасс, леді діана, луг%андония, піар
Subscribe

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 116
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments