Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Іменем України?

Припущення, що суддя Печерського районного суду Галина Супрун могла безплатно скасувати постанову про порушення кримінальної справи щодо Леоніда Кучми я відкидаю категорично. Не вірю. І зовсім не тому, що бачив, як її честь одержувала винагороду за своє скандальне рішення чи маю докази вини колишнього Президента у вбивстві журналіста. Боже борони! Але провівши в судових засіданнях значну частину свого життя й надивившись на всілякі судові рішення й на самих різних суддів, давно вже оцінюю той чи інший процесуальний документ, виходячи, насамперед, зі свого внутрішнього переконання. Не вірю – й усе тут. Бо безплатно написати те, що суддя Супрун виклала в постанові від 14 грудня 2011 року у справі №4-5856/11, правник може хіба лише під тортурами.
 
Не витримує критики й припущення, що перший заступник Генпрокурор Рінат Кузьмін, який 21 березня 2011 року порушив кримінальну справу проти Леоніда Кучми, збирався доводити причетність екс-Гаранта до вбивства Георгія Гонгадзе. Мотиви, якими керувався Рінат Равелійович, були очевидними зразу ж і жодним чином не стосувались задекларованих засад досудового слідства.
 
Про це ми вже писали «по гарячих слідах» (http://ord-ua.com/2011/04/11/bitva-pigmeyiv/ ), тож нагадаємо, що, по-перше, Кузьмін у такий спосіб унеможливлював свою відставку, яка прогнозувалась на кінець березня. Довготривала боротьба між ним і Генпрокурором Пшонкою ось-ось мала закінчитись перемогою останнього: на Ріната Равелійовича чекала або посада заступника прокурора Автономної Республіки Крим або навіть кабінет на четвертому поверсі помпезного будинку Служби безпеки України. І хоча порушення кримінальної справи проти Президента України (а це звання, нагадуємо, є довічним, хоча правом недоторканності Президент України користується лише на час виконання повноважень) не зробило Кузьміна народним героєм, за таких обставин його звільнення розглядалося б як спроба перешкодити притягненню до відповідальності вірогідного ініціатора вбивства журналіста. А це виставляло б українську владу не в дуже вигідному світлі на тлі численних кримінальних справ, порушених щодо колишніх членів колишнього Уряду.
 
Ну, а по-друге, кримінальна справа відносно Кучми мала довести світові, що в Україні Президента Януковича перед законом всі рівні – і Кучма, і Тимошенко. Принаймні, за нашими даними, саме так радник Президента Андрій Портнов пояснював на Банковій ініціативу свого товариша Ріната Кузьміна. Тим більше, що й відносно Кучми, і відносно Тимошенко справа порушувалась за ознаками одного й того ж злочину – перевищення владних повноважень. Тож логіка Портнова-Кузьміна була простою: мовляв, зараз потягаємо старого по допитах, а потім, коли шум вщухне й Тимошенко отримає вирок – справу «спустимо на гальмах».
 
Як саме збирались «спускати на гальмах» справу щодо Кучми стало зрозумілим у липні 2011 року, коли Служба безпеки України внесла до Конституційного суду подання щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом». До речі, невгамовний Микола Мельниченко негайно по тому поширив заяву свого адвоката Неділька про те, що «СБУ не є як суб’єктом конституційного подання, так і суб’єктом конституційного звернення, такими суб’єктами є: президент, народні депутати, Кабінет Міністрів, громадяни України та особи без громадянства». І що «Конституційний Суд не має право за конституційним поданням (зверненням) СБУ відкривати конституційне провадження».
 
Не треба бути великим знавцем конституційного права, щоби зазирнути в Закон України «Про Конституційний Суд України» й переконатись у тому, що СБУ, звісно ж, є суб’єктом права на конституційне подання (як і інші органи державної влади та місцевого самоврядування). До речі – це не перший випадок звернення СБУ до Конституційного Суду з проханням дати офіційне тлумачення конституційній нормі. Те, що цього не знає адвокат Микола Неділько – біда невелика. Гірше, що цього не знають журналісти, які тиражують безграмотні заяви.
 
Втім, і це також було для всіх очевидним, раптове бажання Служби безпеки України довідатись потаємний зміст статті 62 Конституції мало на меті виправдати Даниловича, а точніше – оголосити нікчемним головний доказ його протиправних дій, тобто «записи Мельниченка», зроблені в кабінеті Кучми начебто майором держохорони начебто диктофоном «Тошиба», начебто захованим під диван.
 
Який саме вердикт винесе КСУ, ніхто не сумнівався. І, дійсно, своїм рішенням Конституційний Суд України від 20.10.2011 №12-рп/2011 роз’яснив, що обвинувачення у скоєнні злочину не може ґрунтуватись на фактичних даних, одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності. Після цього кримінальну справу щодо Кучми Генеральна прокуратура України могла б беззастережно передавати до суду й одержувати з великою вірогідністю виправдовувальний вирок. Але адвокати Даниловича вирішили діяти по-інакшому – натомість була подана скарга до Печерського суду й суддя Супрун, посилаючись на рішення Конституційного Суду України, скасувала постанову про порушення відносно колишнього Президента кримінальної справи.
 
Щоправда, на той момент досудове слідство вже було закінчено й Кучма та його адвокати знайомились з матеріалами кримінальної справи. А це автоматично унеможливлювало оскарження постанови про її порушення. Одначе такі деталі не могли стати на перешкоді печерському правосуддю – кажуть, начебто заради можливості порадувати Леоніда Даниловича в Генпрокуратурі терміново, вже після початку судового процесу, відновили слідство. Пишемо «кажуть», бо відповідної постанови в наданих до Печерського суду матеріалах справи виявлено не було й ніхто з учасників процесу – навіть представник ГПУ Дмитро Басов – її не бачив. Тож судді довелось розглядати справу на підставі інформації, одержаної по телефону під час перерви.
 
І хто після цього посміє запідозрити суддю Супрун у безкорисливості?
 
Якщо суддя розглядає скаргу на постанову про порушення кримінальної справи попри те, що разом з матеріалами справи надійшла постанова про завершення досудового слідства, передбачити результат нескладно. Бо таке можливо лише у випадку серйозної зацікавленості судді. Ясна річ, що пані Супрун визнала постанову від 21 березня 2011 про порушення кримінальної справи щодо Леоніда Кучми незаконною та скасувала її на підставі рішення Конституційного Суду України від 20 жовтня 2011 року. Для тих, хто не зрозумів, повторюємо: процесуальний документ скасований з моменту свого видання, тобто з 21 березня, на підставі рішення КСУ, яке було винесене через 7 місяців після порушення кримінальної справи і яке ну ніяк не могло бути відомо Кузьміну в березні.
 
При цьому, як і слід було очікувати, її честь розписала в своїй постанові, що, мовляв, кримінальна справа порушена незаконно, оскільки Генпрокуратура послалась на «записи Мельниченка», тобто записи розмов, зроблені людиною, не уповноваженою проводити оперативно-розшукову діяльність…
 
Коні не винні
 
Гіркі слова адресувала 14 грудня суддям Конституційного Суду України головний редактор «Української правди». На блозі цього чи не найпопулярнішого українського Інтернет-видання Олена Притула написала: «Интересно, как судьи Конституционного суда чувствуют себя дома, в семьях? Растят внуков? Подают им пример? Мечтают о достойной старости? А стыдно вам не бывает?».
 
Обурення й відчай Олени зрозумілі. От тільки рішення КСУ ніякого відношення до скасування постанови про порушення кримінальної справи щодо Кучми не має. Хоча суддя Супрун і послалась на нього, оцінюючи докази по справі. Але робити це – тобто оцінювати докази – вона права не мала категорично. Як і розглядати будь-які матеріали справи, здобуті після її порушення.
 
Диявол, як завжди, криється в деталях, на які часто-густо журналісти увагу просто не звертають. А деталі ці полягають у тому, що Супрун не мала права взагалі обговорювати питання вини чи невинуватості Кучми, давати оцінку доказам по справі – у тому числі «записам Мельниченка», встановлювати перевагу одних доказів над іншими тощо. До суду надійшла скарга адвокатів Кучми на конкретний документ – постанову про порушення кримінальної справи від 21.03.2011. І суддя (не суд, а саме суддя, як службова особа Печерського районного суду – це дві великі різниці) мала визначатись, чи були дотримані вимоги закону при складанні та підписанні цього документа. Тобто – чи повноважною особою він складений (відповідь: так, перший заступник Генпрокурора такими повноваженнями наділений), чи були приводи для винесення оскаржуваної постанови (відповідь: так, такі приводи були – заяви про злочин Мороза й Мельниченка, повідомлення в ЗМІ, а також виявлені безпосередньо прокурором ознаки злочину) і чи були наявні підстави (відповідь: так, були – ознаки перевищення влади, встановлені в ході допиту свідка Мельниченка та інших свідків, а також зафіксовані на переданих Мельниченком аудіо файлах розмов).
 
На цьому суддя Супрун мала б ставити крапку й відмовляти адвокатам Кучми. Точніше – ставити крапку вона повинна була раніше, коли з’ясувалось, що досудове слідство завершене й у матеріалах відсутня постанова про його відновлення. І вже точно ні за яких обставин суддя не повинна була досліджувати 26 томів матеріалів справи – а лише той том, який містить документи, що були зібрані до моменту винесення оскаржуваної постанови. Бо предметом судового засідання було – підкреслюємо це ще раз – перевірка законності одного єдиного документа, постанови про порушення кримінальної справи від 21.03.2011.
 
Що ж стосується оцінки доказів, зібраних слідчим після порушення кримінальної справи, зокрема – допустимості такого засобу доказування, як «записи Мельниченка», то з’ясовувати законно чи незаконно записував розмови Гаранта його охоронець суддя права категорично не мала. Тільки – суд. І тільки після того, як до суду надійдуть матеріали справи з обвинувальним висновком, затвердженим прокурором, і суд розгляне їх по суті. От якщо при цьому з’ясувалося б, що єдиним доказом вини Кучми є записи майора, а також якщо суд дійшов би висновку, що ці записи були зроблені в ході незаконних оперативно-розшукових заходів, тоді й був би винесений виправдовувальний вирок. Якщо ні – звиняйте, Даниловичу, отримайте вирок обвинувальний.
 
Особливості печерського правосуддя
 
Але піти цим шляхом Кучма та його захист не наважились, хоча очевидно, що конституційне подання СБУ робилось саме для цього. Можливо, адвокати Президента розуміють, що окрім записів є й інші докази вини обвинуваченого – наприклад, свідчення того ж Мельниченка. До того ж, незаконність «піддіванної» фонотеки ще треба доводити.
 
Річ у тім, що рішення Конституційного Суду принципових заперечень не викликає – воно є правильним і Олена Притула абсолютно даремно «наїхала» на його авторів. КСУ не сказав нічого нового, що не було б очевидним для будь-якої людини з зачатками правосвідомості. Уявімо на хвилинку: у кабінеті, наприклад, головного редактора відомого на всю країну Інтернет-видання невдоволений зарплатнею співробітник наставив «жучків» і записав розмови, з яких можна зробити висновок, що гонорарі в редакції платять «чорним налом», а надходження від розміщення реклами офіційно не обліковуються. Далі цей співробітник несе записи в податкову міліцію, проти головного редактора порушується кримінальна справа, висувається обвинувачення й на підставі лише цих записів суд виносить вирок. Уявили? Так ось, Конституційний Суд вказав на те, що подібні речі неприпустимі. Обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, здобутих незаконним шляхом, зокрема – шляхом проведення незаконних оперативно-розшукових заходів.
 
Але підкреслимо два моменти. По-перше, на незаконно зібраних доказах не можна ґрунтувати саме обвинувачення. Одначе обвинувальний висновок по справі Кучми ще взагалі не складався. А постанова про порушення кримінальної справи не містить і не може містити ніякого обвинувачення – це «стартовий» документи, який лише описує приводи та підстави до порушення. Більш того, одержавши такий матеріал, як «записи Мельниченка», правоохоронний орган не тільки може, але й зобов’язаний порушити кримінальну справу, оскільки іншого способу оцінити допустимість доказів просто немає.
 
По-друге, рішенням Конституційного Суду України оголошуються неприпустими лише докази, здобуті в ході незаконних оперативно-розшукових заходів. Але не всякий збір інформації має характер оперативно-розшукових заходів. Якщо громадянин, наприклад, записав диктофоном, як чиновник вимагає в нього хабар, то такий запис цілком може фігурувати в обвинувальному висновку, оскільки дії потерпілого були ситуативними. Те ж стосується й випадків фіксування певних подій камерами відео спостереження чи запису розмови між водієм та працівником Державтоінспекції. Процитуймо рішення Конституційного Суду України:
 
«Конституційний Суд України виходить з того, що фактичні дані про скоєння злочину чи підготовку до нього можуть бути одержані не тільки в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноважених на це осіб, а й випадково зафіксовані фізичними особами, які здійснювали власні (приватні) фото-, кіно-, відео-, звукозаписи, або відеокамерами спостереження, розташованими як у приміщеннях, так і ззовні.
 
При оцінюванні на предмет допустимості як доказів у кримінальній справі фактичних даних, що містять інформацію про скоєння злочину чи підготовку до нього та подані в порядку, передбаченому частиною другою статті 66 Кодексу, необхідно враховувати ініціативний або ситуативний (випадковий) характер дій фізичних або юридичних осіб, їх мету та цілеспрямованість при фіксуванні зазначених даних».
 
Ясна річ, що оцінювати на предмет допустимості будь-які докази по кримінальній справі, порушеній проти Кучми, суддя Супрун права не мала — це мав робити лише суд при розгляді справи по суті. Але, треба думати, Кучма не хотів опинитись на лаві підсудних – навіть маючи в перспективі виправдовувальний вирок. Тому довелось звертатись до чесної та непідкупної жриці Феміди.
 
Втім, ще невідомо, як би суд оцінив «записи Мельниченка». Бо все залежить від походження цих записів та цілей тих людей, що їх робили. Якби суд дійшов висновку, що екс-майор займався недозволеною оперативно-розшуковою діяльність (а Мельниченко стверджує, що сам так і було), тоді б і «плівочки» не мали б доказової сили.
 
Але уявімо іншу ситуацію: у судовому засіданні з’ясовується, що, насправді, Мельниченко розмови Кучми не писав, а лише вкрав записи, які офіційно здійснювало Управління державної охорони. У такому припущенні нема нічого фантастичного, позаяк не становить секрету, що кабінети перших осіб багатьох країн оснащені й мікрофонами, і відеокамерами – як з міркувань дотримання заходів безпеки (а як раптом якийсь відвідувач кинеться на президента?), так і з метою документування вказівок глави держави. Наприклад, внаслідок грандіозного секс-скандалу, що трапився через неформальні відносини американського президента Біла Клінтона та практиканти Моніки Левінськи, стало відомо, що Овальний кабінет споряджений шістьма камерами відео спостереження й тому в закоханої парочки була проблема, де усамітнитись. Клінтон розташування камер знав, тож вибрав такий закапелок, щоби його охоронці не змогли побачити, чим він займається в робочий час.
 
Так ось, уявімо ситуацію, що в суді з’ясувалось би, що Мельниченко лише вкрав або скопіював записи, які робились офіційно і які мали під кінець робочого дня знищуватись. – У такому випадку суд би визнав, що ніяких незаконних оперативно-розшукових заходів не було й що ці записи містять доказову силу (оцінка дій Мельниченка – то вже інше питання).
 
Отже, повторюємо, оцінка доказів – то не є предмет дослідження судді при розгляді скарги на постанову про порушення кримінальної справи. Припустити, що цього не знає суддя Печерського райсуду столиці Галина Супрун, я відмовляюсь категорично. Слідів тортур на ній також помічено не було. З чого можна зробити висновок, що 14 грудня її честь зачитала іменем України неправосудне рішення цілком добровільно та з повним усвідомленням незаконності своїх дій. Що, звісно, викликає певне застереження – бо постанова проголошена від імені України, тобто всіх нас, а подякували за це лише одній людині.
 
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
Tags: бойко, орд, свинство, україна
Subscribe
promo don_katalan december 29, 2014 14:39 113
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment