Salus populi suprema lex (988) (don_katalan) wrote,
Salus populi suprema lex (988)
don_katalan

Викривлення свідомості

Оригинал взят у d_i_a_s в Викривлення свідомості
про ментальне роз’єднання українців та росіян


Я не так довго жив у Радянському Союзі – коли він розпався, мені було 13. Але певні речі звідти я пам’ятаю дуже добре. Краще за все – вкладиші від жуйок «Турбо» та безкінечні черги. Про черги я ще в своєму першому романі писав – це було щось неймовірне, навіть можна сказати – магічне. Якийсь чортів культ. Але я не про це зараз – я хотів розказати про ще одну річ, яку дуже добре пам’ятаю: свої думки з приводу навколишнього світу. Звичайно, як у кожного нормального радянського хлопця, в мене не було жодних сумнівів, що наша країна – найкраща на планеті, і що люди тут живуть так, як і мають жити, а там, по той бік залізної завіси – не життя, а суцільне страждання. Там інші, погані люди (такий, дуже загальний образ) пригноблюють всіх нормальних людей, та хочуть нас тут вбити.

Я дуже чітко пам’ятаю, як я намагався збагнути – яким чином мислять люди за кордоном радянської системи. Як вони не можуть збагнути простої та зрозумілої істини – що те, що відбувається в Радянському Союзі – добре, те, як ми тут живимо – добре, ми – добро, як цього можна не бачити! В них же мали бути казки про те, що таке добро?! А вони, там – зло. Їхній спосіб мислення, їхній стиль життя – все це погане, і вони мають негайно змінити їх, а якщо вони цього не роблять – то вони СВІДОМО стають на бік зла, і загалом незрозуміло, чому ми їх досі не знищили нашими найкращими в світі ракетами. Було, навіть, легке дратування діями керівництва країни, яке так довго чекає перед знищенням очевидного зла.

nato

Я пам’ятаю цю святу впевненість в тому, що ми на боці добра. Попри все – жахливі умови життя, черги (я казав вам про радянські черги?), жуйку, яку чомусь привозили «з-за бугра», закордонні фільми та музику, які були значно кращі за наші, і таке інше. Мене зовсім не бентежили хамовиті заяви Радянського МЗС та ІТАР ТАСС – я вважав, що так і треба давати відсіч очевидному злу! – фарс одностайної підтримки населенням рішень керівництва – а хіба можна підтримувати добро не одностайно? – ідіотські демонстрації, на які зганяли людей по рознарядці – ну звичайно, збирають по рознарядці, все треба нормально організовувати! – і вибори з бюлетенем, в якому 1 кандидат.

Я пам’ятаю, як я читав видані в Радянському Союзі спогади якогось американського комуніста, який всю книжку жалівся, як йому було важко бути комуністом у США (книжка була для дітей, тому там були його дитячі спогади). Він розповідав – серед іншого – як вчителька демонструвала дітям різницю між американською демократією та радянським фарсом. Спочатку вона ставила на стіл дві урни, і діти могли кидати папірці або в одну, або в іншу, в залежності від того, кого вони підтримують. Діти кидали. Це були американські вибори. А потім вчителька демонструвала радянські – на стіл ставилася лише одна урна. Всі діти, звичайно, сміялись з цих «виборів». Наш маленький комуніст (автор книжки) писав «треба було мати неабияку мужність, щоб підійти, і кинути папірець саме в цю урну». І коли він це зробив – весь клас, включно із вчителькою, дивився на нього вовком. Він був моїм особистим героєм.

Зараз, коли я це згадую, мені стає моторошно. Якась невідома мені американська вчителька демонструє найяскравіше пояснення того, «що не так» з Радянським Союзом: в вас, блять, немає вибору. Немає голосу, немає свободи, немає прав, нічого, блять, немає, і це неймовірно очевидно зараз. Це очевидно кожному, хто дивиться на цей приклад. Проте якась маленька зомбована істота встає та кидає в цю урну папірець. І навіть не це здається мені жахливим – а те, що я, який читав ці строки, також не бачив нічого дивного в тому, що вибори проводяться із одного кандидата. А що тут такого? Ну звичайно, це вибори. Ти можеш підтримати кандидата, а можеш не підтримати. Осі тобі і вибір. Тобто я дивився на цей надзвичайно яскравий приклад, ось він був, просто в мене перед очима! – і не бачив. Дивився і не бачив. Я! Це був я!! Не якийсь там людиноподібний робот з планети Катрук, а я!!!

Вперше я замислився над цим у 2004-ому році. На вулиці були вибори Януковича, і я б, навіть, проголосував за нього – я і сьогодні не бачу великої трагедії в тому, що президент в минулому двічі судимий, на мою думку це якраз підкреслює саму суть демократії та рівності можливостей – якби не величезні потоки брехні ти відвертого зомбування, які лилися з усіх телевізійних, радіо та інших каналів. Це було щось неймовірне. Вулиці були покрити розтяжками «Автомобілісти Дніпропетровщини – за Януковича!», в транспорті висіли плакати «Працівники трамвайного депо – за Януковича!», з екранів телевізорів нам розповідали про те, як колгоспники намолотили в засіки батьківщини під керівництвом мудрого Януковича, а журнальні обкладинки пістріли ліком однойменного прем’єр-міністра. Це було нестерпно! І тоді я – свідомо – вперше в своєму житті – перейшов з боку добра на… не знаю… я не розумів, на який бік, але на інший. І згодом побачив себе у викривленому дзеркалі пропаганди. Я відчув, як брехня, агресивність та нетерпимість почали литися на мене безперервним потоком із ЗМІ, із джерел офіційної інформації, та від людей, які все ще знаходилися «на боці добра».

yanuk

Я вперше відчув себе по той бік залізної завіси.

Це дуже дивне відчуття, тому що, з одного боку, ти дивишся та бачиш якісь досить очевидні речі, і вражаєшся, як інші можуть дивитися просто на них, і не бачити їх в упор. З іншого – я згадую свої дитячі думки, і одиноку урну для голосування в американській школі, яка здавалася мені такою природною. Проблема в тому, що я розумію людей, які залишилися з іншого боку залізної завіси. І розумію, що не зможу ані переконати їх, ані врятувати.

Переконання можливе лише тоді, коли ми з якимись людьми живимо в одному вимірі. Кажучи мовою науки – в рамках однієї аксіоматики. Тому що ми, так саме, як і вони, в спілкуванні використовуємо певні речі, як аксіоми – які не потребують доказування. Наприклад, паралельні прямі не перетинаються. І виходячи з цього вже можна будувати якусь концепцію, і про щось домовлятися. Але, якщо припустити, що десь, у нескінченності, вони перетнуться – то буде зовсім інша математика. Це легко зрозуміти на геометричному прикладі, але набагато важче – на суспільному.

Гарну ілюстрацію з цього приводу навів Костянтин Соснін:
В 1959 г. в Москве состоялась Американская национальная выставка. Вот что запомнилось моему папе: на выставке по задумке организаторов были представлены две «типичные кухни» — советская и американская. В американской части были представлены, например, соковыжималка, особенно потрясшая Хрущева, и стиральная машина. К этому моменту стиральные машины, как и телевизоры, были у подавляющего большинства американцев и оставались экзотикой в СССР. Казалось бы, как посетитель выставки, пусть и четырнадцатилетний, мог не понять преимуществ капитализма над социализмом? И тем не менее, вспоминает папа, мог. «Типичная советская кухня» на выставке примерно соответствовала по своему техническому оснащению американской. Сейчас легко проверить, что все предметы, представленные в «типичной американской кухне» на выставке 1959 г., действительно присутствовали в типичной американской кухне, а представленные в «типичной советской» были доступны ничтожной доле населения. Советские посетители прекрасно понимали, что эта кухня не является «типичной советской». Значит, заключали они, и американская экспозиция является такой же фальшивкой.

kukhnya

Люди, що залишилися «на боці добра» дивляться на все з позицій іншої аксіоматики, приймаючи, як даність, речі, які для нас є химерними, або навіть дикими. Жителі Північної Кореї дуже добре розуміють, що вони живуть в бідній країні, що голодує, у той час, як величезна кількість людей, які живуть по інший бік кордону, давно позбавлені таких проблем. І знаєте, як вони в чутках розповідають одне одному про неймовірне багатство американців?

  • Кажуть, в Америці кожна людина отримує продуктові картки на 900 грамів рису на день!

  • Та ти що! Картки на 900 грамів рису на день! Оце таке!


В них інша аксіоматика і вони не здатні вийти за неї, як не здатні умовні двомірні комахи, яких ми розглядали, як приклад, на лекціях по топології, збагнути, що десь існує третій вимір. Спробуйте пояснити мешканцю Північної Кореї, що за межами їх країни не існує продуктових карток, і ти можеш купити собі хоч вагон риса – до речі, він не так вже й багато коштує. Він не зрозуміє вас. Він перекладе це у себе в голові в якісь зрозумілі йому терміни, і залишиться при своїй думці. Все одно він залишається на боці добра, а ви – на боці зла. І дивно, чому вас досі не винищили найкращі в світі ракети ранкової свіжості, це все прокляте милосердя Кім Чен Ина!

Їхня свідомість викривлюється, демонструючи дивне поєднання романів «1984» Оруела  та «П’ятниці» Турньє. Вони навчаються бачити те, що вони впевнили себе вони бачать, та не бачити того, що, як вони впевнили себе, вони не бачать.

Моя мама спілкується в «однокласниках» зі своєю колишньою однокласницею (пробачте за каламбур). Мама була круглою відмінницею, а однокласниця – вчилася на трійки. Але потім вона переїхала до Москви, і цей факт, на її думку, дає їй право повчати мою маму, і розповідати їй, як побудований світ. Мама дуже ввічливо реагує на всі нападки, навіть попри часті ремарки на кшталт «ОЛЯ, КАК ТЫ МОЖЕШЬ? ТЫ ЖЕ ДОЧЬ СОВЕТСКОГО ОФИЦЕРА!».

Але нещодавно однокласниця переплюнула сама себе, видавши епічну, на мою думку, фразу:

  • Оля, ну ты же не можеш НЕ ВИДЕТЬ, что чеченцы сожгли филармонию?


philarmonia

В цій фразі прекрасне все. І навіть легке засмучення з боку моєї мами, коли вона намагається спочатку зрозуміти, про яке місто йдеться – де спалили філармонію? В Москві? Ні, всьо чотко, однокласниця мала на увазі саме те, що написала – не може ж моя мама не бачити, що чеченці спалили київську філармонію! Прекрасна тут впевненість, що київську філармонію спалили. Прекрасна впевненість, що зробили це чеченці, які стояли на Майдані проти Януковича. І прекрасна впевненість, що кожна нормальна людина це БАЧИТЬ, навіть попри те, що якісь інші, ненормальні люди, намагаються доказати, що з філармонією все гаразд, спалили зовсім іншу будівлю і зробили це співробітники міліції. Нормальні люди БАЧАТЬ, що чеченці спалили філармонію, вони не можуть цього не бачити.

Ця беззаперечна категоричність обеззброює. В простому світі радянських людей є біле, і є чорне, є хороші, і є погані, і немає жодних полу-тонів. В їх світі немає величезної роботи по «відділенню мух від котлет», яка складає абсолютну більшість часу мислення людини в нашому світі. Їм не треба намагатися збагнути, на чиєму боці сьогодні правда, і в якій пропорції, і під яким кутом, і які полу-правди ще можуть на цю правду впливати. Правда завжди на їхньому боці. Збентежений мітингувальник на запорізькому анти-майдані відверто каже «Ми – хороші!». І що тут незрозуміле?



Сьогодні, коли ризик того, що залізна завіса – не бутафорська, а вже практично реальна, така, як була за часів Радянського Союзу – знову опуститься, стає надзвичайно високим, я щиро радію, що вона опуститься на східному кордоні України, а не на західному. Ця завіса боляче розділить наш світ – росіяни та українці не просто споріднені нації, ми наче сіамські близнюки приросли одне до одного, і розділення неможливо без хірургічної операції. Сваряться друзі, співробітники, родичі, розпадаються родини. Але в мене немає жалю. Навіть попри те, що я дуже добре розумію, що люди, які залишаються по той бік, заходять ще на один виток нескінчено-брехливого убогого життя (я казав вам про радянські черги?), і що врешті решт в них все одно відбудеться революція, і їм доведеться будувати свою країну з нуля (чи може не їм, а вже їхнім дітям). І мені їх не шкода.

Бо якщо дитина в Радянському Союзі, якою я був, не мала вибору – я маю на увазі ментального вибору, з самого народження у мене була лише одна ментальна «урна» в голові – то у дорослих людей сьогодні він є. І всі, хто «знаходяться на боці добра», «борються з фашистами», хто виправдовує відверту брехню Путіна про відсутність в Криму російських військових, хто пояснює сам собі відверту незаконність кримського «референдуму», хто погоджується з міжнародною ізоляцією Росії – вони роблять цей вибір свідомо. І однокласниця моєї мами, яка розповідає, що мама ж НЕ МОЖЕ НЕ БАЧИТИ, що чеченці спалили філармонію, робить свідомий вибір не бачити, що по-перше, моя мама знаходиться в Києві (тобто їй краще видно, що тут до чого), по-друге, філармонія ціла, а по-третє, жодних чеченців тут немає. Вона робить свідомий вибір бачити все в викривленому дзеркалі російської пропаганди – тому що їй так легше.

Ну і хай залишається. Це її вибір, і це її улюблена сторона залізної завіси. Вони повернулися туди, куди хотіли – в Радянський Союз, де в них не буде жодних мук вибору, які, як виявилося, є нестерпними для будь-якого раба. Припиняйте ці спори, і свої хрестові походи проти радянських телеканалів. Хай брешуть, що хочуть, їх просто треба вімкнути на теріторії України, та порадіти.

Порадіти тому, що ми – на цьому боці.

Tags: история, левые, рассея, україна
Subscribe

Recent Posts from This Journal

promo don_katalan december 29, 2014 14:39 115
Buy for 50 tokens
Расшифровка секретного плана адмиистративно-территориального устройства России после ее распада От гуляющих по сети различных вариантов "государственного" устройства будущего российских территорий отличается наличием территорий в совместном управлении, возвратом исторических территорий…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments